Закутий у колодки невільник звивався від укусів мух, ризикуючи повикручувати собі ноги.
У такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з’явився перед затуманеним від болю Пітовим поглядом. У його руках був великий пальмовий листок. Ним пін повідганяв ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив’язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в’їдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і з кухля обмив його обличчя холодною водою. Пітт здригнувся й застогнав, важко дихаючи.
— Пити! — вимовив він, задихаючись. — Пити, заради Бога!
Блад підніс кухоль до його тремтливих губів, і Пітт став жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Угамувавши спрагу й відновивши таким чином сили, Пітт спробував сісти.
— Моя спина! — закричав він.
В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:
— Заспокойся, друже. Не все відразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гірше — я накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?
Пітт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.
— Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман, Пітер.
— Що?! — вигукнув Блад.
Пітт, як тільки міг стисло, пояснив ситуацію. Час від часу йому бракувало дихання і він затинався.
— Я гнитиму тут, поки не назву ім’я того, хто приходив, і не розповім, чого він приходив, — закінчив він.
Блад гнівно підвівся:
— Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику! — вихопилось у нього з грудей. — А втім, ми мусимо щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть, — шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.
— Це все мрії, Пітере, — сказав ув’язнений. — Ні, ми не втечемо, навіть якщо наляканий Нетталл і не викаже нас і нам не затаврують лоби. Оскільки заставу не внесено, чиновники конфіскують шлюпку.
Блад одвернувся і з тугою в очах подивився на море, на ту блакить, якою він так сподівався повернутися на волю.
Цього часу великий червоний корабель підійшов уже зовсім близько до берега. Плавно, велично входив він у бухту. Кілька шлюпок відчалили від пристані назустріч судну. З того місця, де стояв Блад, видно було, як виблискували мідні гармати, встановлені на вигнутому у формі пташиного дзьоба носі корабля, і можна було розрізнити навіть постать моряка, який нахилився біля переднього якірного ланцюга на лівому борті, щоб підняти лот.
Чийсь сердитий окрик обірвав невеселі роздуми Пітера.
— А ти що, в дідька, тут робиш?
Широко ступаючи, полковник Бішоп повертався за частокіл, як завжди, у супроводі негрів.
Блад повернув до нього своє смугляве обличчя, яке дійсно було тепер засмаглим до золотаво-коричневого кольору, через що він почасти скидався на індуса:
— Що роблю? Виконую свої обов’язки.
Підійшовши ближче, розлютований полковник помітив на лавці біля пораненого порожній кухоль і пальмовий лист, що прикривав йому спину.
— Це ти посмів таке зробити? — На лобі плантатора вузлами здулись вени.
— Я, звичайно. — У голосі Блада почулася нотка здивування.
— Я наказав, щоб йому без мого дозволу не давали ні їжі, ні води.
— Вибачте, але я не чув цього.
— Ти не чув, сволото? Як же ти міг чути, коли тут тебе не було?
— То як же тоді ви могли подумати, що я знав про ваше розпорядження? — промовив Блад засмученим голосом. — Я побачив, що один із ваших рабів знемагає від мух та спеки. Отож я й кажу собі: це один із рабів полковника, а я полковників лікар, і мій обов’язок доглянути за його власністю. Тому я дав юнакові ковток води і прикрив йому спину, щоб не пекло сонце. Хіба я помилявся?
— Помилявся? — Полковник майже втратив дар мови.
— Заспокойтеся, пане полковнику, заспокойтеся! — благав його Блад. — У вас буде апоплексичний удар, якщо ви так будете хвилюватися.
З лайкою й прокльонами плантатор відштовхнув його і, підступивши до Пітта, зірвав пальмовий листок з його спини.
— В ім’я людяності... — почав був Блад.
Полковник люто обернувся до нього.
— Геть звідси! — заревів він. — І не підходь до нього, поки я не пошлю по тебе, якщо не хочеш, щоб і тебе обробили так само.
Його масивна постать вселяла жах своєю владністю і люттю, але Блад навіть не здригнувся. І під пильним поглядом його очей, напрочуд блакитних на смаглявому обличчі, схожих на бліді сапфіри в мідній оправі, полковникові раптом спало на думку, що цей негідник останнім часом знахабнів. Таке становище треба було негайно ж виправити. Тим часом Блад заговорив знову, спокійно й наполегливо:
— В ім’я людяності, — повторив він, — ви дозволите мені полегшити його страждання, або, присягаюся, я відмовлюсь від обов’язків лікаря, і будь я проклятий, якщо підійду хоч до одного хворого на цьому паскудному острові.
Якусь мить полковник від здивування не міг і слова мовити. Потім він вибухнув лайкою.
— Сили небесні. Ти ще смієш розмовляти зі мною в такому тоні, собако? Ти смієш диктувати мені умови?
— Так, смію. — Блакитні очі Блада дивилися просто в обличчя полковникові, і в тих очах спалахнули диявольські вогники безрозсудливості, породженої відчаєм.
Кілька хвилин полковник мовчки розглядав непокірного раба.
— Я був занадто лагідним з тобою, — промовив він нарешті. — Але це не пізно виправити. — Він стиснув губи. — Я накажу пороти тебе доти, поки на твоїй брудній спині живого місця не залишиться.
— Он як! А що на це скаже губернатор Стід?
— Ти не єдиний лікар на острові.
Блад розсміявся.
— І ви скажете це губернаторові, якого скрутила подагра так, що він не може й кроку ступити? Ви добре знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря. Він розумна людина і знає, що йому потрібно.
Та не так легко було вгамувати дику лють полковника.
— Якщо ти залишишся живим після того, як тебе оброблять мої чорношкірі, ти, можливо, отямишся.
Він повернувся до негрів, щоб розпорядитися, але голос його потонув у страшному гуркоті, що струсонув повітря. Полковник здригнувся від несподіванки, а разом із ним здригнулись і його негри і навіть зовні незворушний Блад. Усі четверо враз поглянули в бік моря.
Внизу, в бухті, на відстані одного кабельтова від форту, замість великого корабля видно було тільки верхівки його щогл над хмарою диму, який огорнув корабель. Зграя сполоханих кроншнепів знялася зі скель і закружляла в неозорій блакиті, галасливо виказуючи свою тривогу й незадоволення.
З височини, на якій стояли наші герої, не розуміючи, що сталося, вони побачили, як англійський прапор зісковзнув з флагштока на щоглі та зник у хмарі диму. Ще мить — і на його місці замайорів золотаво-червоний прапор Іспанії.
І тоді вони все зрозуміли.
— Пірати! — заревів полковник. — Пірати!
У його голосі поєднались переляк і недовір’я. Засмагле обличчя його зблідло, а в маленьких очицях спалахнула неабияка лють. Охоронці сторопіли і, дико вишкіривши зуби, якось по-дурному вирячилися на володаря.
Розділ VIII. Іспанці
Величавий корабель, якому дозволили так спокійно ввійти відчужим прапором у Карлайльську бухту, був іспанський капер, який прийшов поквитатися за деякі борги «берегового братства» і помститись за поразку, якої завдало англійське судно «Гордість Девону» двом галіонам, що везли скарби в Кадіс. Сталося так, що галіоном, який втік у більш-менш пристойному стані, командував дон Дієґо д’Еспіноса-і-Вальдес, рідний брат іспанського адмірала дона Міґеля д’Еспіноси, запальний, гордовитий і нерозважливий чоловік.
Розлючений своєю поразкою, яку, по суті, він сам же накликав на себе, дон Дієґо присягнувся провчити англійців так, щоб вони надовго запам’ятали, з ким мають справу. Запозичивши дещо з досвіду Морґана й інших морських розбійників, він вирішив улаштувати каральний напад на англійську колонію. На жаль, поблизу не було його брата-адмірала, щоб відмовити, коли в Сан-Хуані, головному місті Пуерто-Ріко, він споряджав із цією метою судно «Сінко Льяґас». Об’єктом для нападу дон Дієґо вибрав острів Барбадос, який через зручні для оборони природні умови не так пильно охоронявся. Вибрав він цей острів ще й тому, що, за повідомленням шпигунів, там знайшла притулок «Гордість Девону», а йому хотілося, щоб помста мала якийсь відтінок перемоги справедливості. Вибрав він і момент, коли в Карлайльській бухті на якорі не стояло жодного військового судна.