Якщо уважно придивитись до Пітера Блада та його істинної вдачі, яка проступала крізь обличчя юнака, можливо, можна було б замислитись, чи довго пробуде такий чоловіку тій тихій заводі, куди випадок привів його близько півроку тому; чи довго він удаватиметься до тієї справи, яка стала його професією ще перед тим, як він став жити самостійно. У це буде важко повірити, та коли ви довідаєтесь про його життя — не тільки минуле, а й майбутнє, — то зрозумієте, що Блад міг би й далі мирнісінько собі жити, задовольняючись становищем лікаря у тихому Сомерсет-ширі. Мабуть, так воно й сталося б, коли б не жарт, який зла доля все готувала для нього.
Блад був син ірландського лікаря, а мати народилася в Сомерсеті. Саме в її жилах текла кров морських розбійників — мабуть, саме цим можна було б пояснити ранній прояв невгамовності у вдачі сина. Ця невгамовність глибоко тривожила його батька, який мав надзвичайно миролюбний характер як на ірландця. Батько рано вирішив, що хлопець має наслідувати його почесну професію, і Пітер, здібний до навчання і надзвичайно охочий до знань, у двадцять років здобув звання бакалавра медицини в Дублінському Трініті-коледжі. Батько пережив цю радісну подію лише на три місяці, а мати померла раніше — ще за кілька років перед тим. У спадщину Пітерові лишилося кілька сотень фунтів, за допомогою яких він мав намір подивитися світ і дати на якийсь час волю своєму жадібному до пригод духу.
Дивний збіг обставин привів його на військову службу до голландців, що саме воювали із французами, а любов до моря завела на флот. Він заслужив офіцерський чину славнозвісного адмірала де Рітера, до того ж брав участь саме в тій битві на Середземному морі, у який великий голландський флотоводець наклав головою.
Про життя Блада після підписання Наймеґенського миру майже нічого не відомо. Ми знаємо лише, що Пітер провів два роки в іспанській в’язниці, хоча невідомо, як йому «пощастило» туди потрапити. Можливо, через це після свого звільнення він узяв меча в руки й перейшов на службу до Франції, яка саме вела війну з іспанцями на території іспанських Нідерландів. У тридцять два, коли він втратив смак до пригод, а його здоров’я похитнулося після занедбаної рани, Блада раптово вразила ностальгія. Він відплив з Нанта, аби дістатися Ірландії. Однак здоров’я за час подорожі погіршало, і він, коли негода загнала судно в Бріджвотерську бухту, вирішив зійти на берег — до того ж це була рідна земля його матері.
Ось чому в січні 1685 року Блад прибув до Бріджвотера, маючи при собі приблизно стільки ж грошей, скільки мав спочатку, коли подався з Дубліна у великий світ одинадцять років тому.
Місто йому сподобалося, та й здоров’я одразу ж пішло на краще, до того ж він зрозумів нарешті, що на своєму віку пережив достатньо пригод — багато хто не побачить стільки і за все своє життя. Тому вирішив оселитися тут і взятися до лікарської справи, від якої колись відкинувся, бо не мав достатньо прибутку.
Оце й уся його біографія, принаймні та її частина, яка мала закінчитися в ніч Седжмурської битви, через півроку після появи Блада в Бріджвотері.
Блад вважав, що наступний бій зовсім не його справа — саме так воно й було, — і байдужий до збудження, яке охопило місто тієї ночі, вирішив ні на що не звертати уваги і рано ліг спати. Він мирно заснув задовго до одинадцятої години, а об одинадцятій, як відомо, Монмут зі своїми повстанцями вирушив Бристольським шляхом, щоб манівцями оминути болота, які лежали між ним і королівською армією.
Відомо також, що свою чисельну перевагу, яку могла врівноважити хіба що стійкість регулярних військ противника, і перевагу несподіваного нападу на сонну армію Монмут через грубі помилки й погане командування втратив задовго до рукопашного бою.
Армії зійшлися близько другої години ночі. Містер Блад спокійно спав, не зважаючи на далекий гуркіт гармат. І лише о четвертій годині, коли вже почало сходити сонце, його безтурботний сон перервався.
Він сів у ліжку, протер від сну очі, намагаючись зрозуміти, що сталося. Хтось безперервно бив у двері його будинку і безладно кричав. Саме цей галас і розбудив його. Гадаючи, що на нього чекають якісь термінові пологи, Блад одягнув халат, пантофлі й зійшов униз. На сходах він мало не наскочив на перелякану місіс Барлов, яка теж підхопилась, але не знала, що робити. Блад заспокоїв економку і пішов відчиняти двері.
За дверима, у косому промінні нового сонця, стояв брудний і запилений юнак у подертому одязі (замість лівого рукава камзола взагалі теліпалося якесь лахміття) і намагався перевести дух. Він раз у раз удавався до спроби заговорити, але не міг вимовити ані слова.
Цієї миті Пітер Блад упізнав у ньому молодого капітана Джеремі Пітта, племінника плаксивих дам, що жили навпроти. Це був один із тих юнаків, кого загальний ентузіазм утягнув у вир воєнних дій. Його гримання розбудило всю вулицю: двері й ґрати відчинялися і звідти визирали стривожені допитливі обличчя.
— Не поспішайте, спокійніше, — сказав Блад. — Поспіх ніколи не вів до добра.
Хлопець не звернув уваги на застереження: віддихавшись, він, нарешті, заговорив:
— Лорд Гілдой... Він важко поранений... у маєтку Оґлторп... на березі річки, я відніс його туди... і... він послав мене до вас... Ідіть! Ідіть скоріше!
Він учепився в доктора і привів би його силоміць, не зважаючи, що той був у нічній сорочці й капцях. Але Блад ухилився від надто нетерпливої руки.
— Будьте певні, я приїду, — сказав він.
Звістка засмутила Блада. Гілдой був дуже доброзичливий, щедрий його покровитель відтоді, відколи той оселився в цих краях. Бладові щиро хотілося віддячити за добре ставлення до нього, і його дуже засмутило, що нагода трапилася за таких сумних обставин, адже Пітер добре знав, що нерозважний молодий лорд був палкий прихильник герцога Монмута.
— Я поїду. Але спочатку дозвольте перевдягтися й узяти речі, які мені можуть знадобитися.
— Немає часу, ми спізнюємось!
— Заспокойтеся, ми не змарнуємо ані хвилини. Ще раз кажу: поволі їдь — далі заїдеш. Заходьте... сідайте... — І він запросив юнака до вітальні, розчинивши двері.
Молодий Пітт нетерпляче відхилив запрошення:
— Я почекаю тут. Покваптеся, в ім’я Бога!
Блад вийшов, щоб одягнутися й узяти сумку з інструментами.
Про характер поранення лорда Гілдоя можна буде дізнатись і пізніше, уже коли вони вирушать. Блад узувався й водночас давав розпорядження місіс Барлов — його вказівки стосувалися й обіду, який йому так і не судилося скуштувати.
Коли, нарешті, лікар вийшов — місіс Барлов квоктала позаду нього, як роздратована квочка, — він знайшов молодого Пітта в оточенні наполоханих, напіводягнених городян, переважно жінок. Вони прибігли, щоб скоріше дізнатися, чим скінчилася битва. Легко здогадатися, яку нерадісну новину приніс їм Пітт: ранкове повітря одразу сповнилося гіркого плачу й голосіння.
Побачивши вдягненого й узутого лікаря із сумкою для інструментів, посланець позбувся настирливої юрби, струснув утому, вирвався з рук своїх заплаканих тіток, які в розпачі чіплялися за нього, і, схопивши вуздечку коня, хвацько злетів у сідло.
— Хутчіш! — вигукнув він. — Сідайте позаду!
Блад без зайвих слів зробив, як йому було наказано. Пітт підострожив коня. Натовп розступився. Пітер Блад, сидячи на конячому крупі і тримаючись за пояс супутника, почав одіссею. Як виявилося згодом, Пітт, у якому Блад убачав лише посланця пораненого заколотника, насправді став посланцем самої долі.
Розділ II. Драгуни Кірка
Маєток Оґлторп розлігся на правому березі річки, за милю на південь від Бріджвотера. Серед барвистої зелені стояла сіра будівля у стилі епохи Тюдорів, стіни її густо обвивав плющ. Наближаючись крізь квітучі сади до маєтку, який, здавалося, дрімав в ідилічному спокої на березі Парретта, що виблискував у ранкових сонячних променях, Блад ніяк не міг повірити, що він у країні, охопленій чварами й кровопролиттям.