— Арабелло! Це я, Мері Трейл.
— Мері?! — тільки й почулося нагорі, і голова у вікні зникла. Після короткої паузи двері розчахнулися. У просторому вестибюлі стояла Арабелла. Її струнку дівочу постать таємниче освітлювала тьмяна свічка, яку вона тримала в руці.
Блад увійшов. За ним вбігла його супутниця і, впавши на груди Арабелли, залилася гіркими слізьми. Але Блад знав, що не можна гаяти жодної хвилини.
— Тут є хто-небудь зі слуг? — рішуче запитав він. Дома був тільки конюх, старий негр Джеймс.
— Саме ця людина нам і потрібна, — сказав Блад. — Накажіть подати коней. І мерщій до Спейґстауна або ще й далі на північ, де вам ніщо не загрожуватиме. Тут залишатися не можна. Покваптеся!
— Але я вважала, що бій скінчився... — почала була Арабелла, бліда й налякана.
— Так, скінчився. Але найстрашніше тільки починається. Дорогою міс Трейл розповість вам. Ради Бога, повірте мені і зробіть так, як я вам кажу.
— Він... він урятував мене, — заридала міс Трейл.
— Урятував тебе? — приголомшено запитала Арабелла. — Від чого врятував, Мері?
— Про це ви ще встигнете довідатися, — майже сердито вигукнув Блад. — У вас буде ніч для розмов, коли виберетеся звідси, подалі від піратів. Покличте, будь ласка, Джеймса і зробіть так, як я кажу — мерщій!
— Він ніби наказує мені...
— О Боже! Наказую! Скажіть, міс Трейл, скажіть їй, чи є в мене підстави...
— Так, так, — промовила дівчина, тремтячи всім тілом. — Робіть так, як він каже... О, заради Бога, Арабелло!
Арабелла вийшла, залишивши Блада й Мері самих.
— Я... я ніколи не забуду, що ви зробили для мене, сер, — сказала Мері, трохи заспокоївшись. І він тільки зараз помітив, що це була маленька тендітна дівчинка, майже дитина.
— Свого часу я робив і дещо краще. Тому я й тут, — сказав Блад з болем у голосі.
Вона не зрозуміла його слів і навіть не спробувала вдати, що розуміє.
— Ви... ви вбили його? — запитала вона боязко.
Він пильно глянув на дівчину, освітлену мерехтливим сяйвом свічки.
— Сподіваюся, що так. Цілком можливо, що вбив, але, зрештою, все це дрібниці,— сказав він. — Єдине, що має зараз значення, це те, щоб Джеймс подав коней. — Він рішуче ступив до дверей, щоб прискорити приготування до під’їзду, та голос Мері зупинив його.
— Не залишайте мене! Не залишайте мене саму! — закричала вона, охоплена жахом.
Блад зупинився, потім поволі рушив назад. Підійшовши до дівчини, він усміхнувся їй:
— Ну, ну, не плачте! Не бійтеся. Усе вже позаду. Незабаром ви будете далеко, в Спейґстауні, у цілковитій безпеці.
Нарешті коней було подано — аж четверо, бо крім Джеймса, що мав бути за провідника, Арабелла брала із собою й покоївку, яка ні за що у світі не хотіла залишитися.
Блад підсадив на коня легеньку Мері Трейл і повернувся, щоб попрощатися з Арабеллою, яка вже сиділа в сідлі.
— До побачення! — крикнув він і, здавалося, хотів іще щось додати, але так нічого й не сказав.
Коні рушили й щезли в блідому світлі зоряної ночі, а Блад залишився біля дверей будинку полковника Бішопа. Останнє, що він почув від тих, які поїхали, — це тремтячий дитячий голос Мері Трейл:
— Я ніколи не забуду того, що ви зробили для мене, містере Блад! Ніколи!
Але не цей голос йому хотілося б почути, і тому ці слова не принесли йому жаданої втіхи. Він іще довго стояв у темряві, спостерігаючи світлячків на рододендронах, аж поки зовсім не завмер тупіт копит. Відтак зітхнув, і його думки повернулися до дійсності. Попереду ще багато роботи. В місто він ходив не задля прогулянки і не для того, щоб подивитись, як поводяться переможці. Йому треба було дещо розвідати. За той час, що він був у місті, Блад добув усі необхідні відомості. Попереду надзвичайно напружена ніч — отож треба ворушитися якнайшвидше.
І він побіг до табору, де на нього з тривогою і сподіванням чекали товариші — раби полковника Бішопа.
Розділ IX Засуджені повстанці
Коли над Карибським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льяґаса» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевнені — і не без підстав, звичайно, — у цілковитому розгромі остров’ян. І коли я кажу, що варту несли десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлеглі — які так відзначилися сьогодні в бою й забезпечили своїм легку перемогу — влаштували бенкет на гарматній палубі, маючи у своєму розпорядженні вино та свіже м’ясо, доставлені їм з берега. На варті стояли тільки двоє: один на носі корабля і один на кормі, — та й ті не надто пильнували, інакше вони помітили б два човни, які під прикриттям темряви легко відійшли від пристані й непомітно пришвартувалися під кормою корабля.
З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, якою дон Дієґо, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.
— Хто там? — запитав він спокійно, гадаючи, що це один із його товаришів.
— Це я, — тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.
— Це ти, Педро? — іспанець ступив крок уперед.
— Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.
— Що? — перепитав вартовий, зупиняючись.
— А ось що, — відповів Блад.
Дерев’яний гакаборт[4] був низький, і іспанця захопили зненацька. Пролунав сплеск, який зчинився, коли той ударився об воду, ледь не зачепивши один із переповнених човнів, що стояли під кормою, і більше жоден звук не сповістив про його нещасливий кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.
— Тс-с!.. — прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього. — Ходімо, тільки тихо.
За п’ять хвилин усі вони — а їх було двадцятеро — вибрались на корабель, розходячись навсібіч від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку. Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а решта хором підтягували:
— Судячи із сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву, — зауважив Блад і пошепки скомандував: — Вперед, за мною!
Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут[5]. У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли зі свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами й тесаками.
На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад із двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших підкомандою Натаніела Хаґторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.
Вилазка Блада не зайняла багато часу, і коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля не залишилось жодного вартового.
Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені у своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товариші — повновладні господарі міста — жадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих, порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але тепер скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. П’яні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.