Дайк, Оґл, Ібервіль і навіть Пітт, завжди такий відданий Бладу, підтримали Хаґторпа. Уважно вислухавши заперечення, Блад спробував переконати їх:
— Я врахував усі можливості, зважив на ризик і подумав над тим, як зменшити його.
Блад раптом обірвав себе. Якусь мить, насупившись, він зосереджено думав, та ось у його очах спалахнув вогник натхнення. Схиливши голову, він замислився, повторив кілька разів то «так», то «ні», після цього, сміливо глянувши на своїх офіцерів, вигукнув:
— Гаразд! Ви, мабуть, маєте рацію! Ризик і справді занадто великий. Але в мене є кращий вихід. Ми тільки симулюємо атаку. Ось план, який я хочу подати на ваш розсуд!
Говорив він чітко й переконливо. Обличчя його офіцерів поволі світлішали. І коли Блад скінчив, усі в один голос вигукнули; що в цьому їхній порятунок.
— Так, але це необхідно довести на ділі, — зауважив капітан Блад.
Виступ було призначено на ранок наступного дня, оскільки все було готове і корсарів ніщо більше не затримувало.
Капітан Блад так вірив в успіх, що за його наказом звільнили всіх заручників і навіть негрів-рабів, яких кожен вважав законною здобиччю. Задля обережності звільнених замкнули поки що в соборі, а випустити їх мали ті з жителів, що першими повернуться в місто.
Навантаживши в трюми трьох кораблів захоплені цінності, корсари знялися з якоря і рушили до виходу в море. На буксирі в кожного з кораблів тягнулися по три піроги.
Побачивши осяяні сонцем вітрила піратських кораблів, що неухильно посувалися вперед, адмірал у захваті потирав довгі сухі руки і злорадно посміхався.
— Нарешті! — вигукнув він, звертаючись до групи офіцерів, що стояли позаду. — Сам Бог веде їх у мої руки! Рано чи пізно, а саме так мало статися. Послухайте, панове, хіба ж це не винагорода за моє терпіння? Сьогодні на ваших очах скінчаться всі капості, яких завдавав підданим його католицької величності короля Іспанії цей мерзотник дон Педро Санґре, як він мені колись відрекомендувався.
Адмірал обернувся, віддав наказ, і форт враз перетворився на справжній вулик. Коло гармат вишикувалась обслуга, у руках канонірів зажевріли запали. Однак піратська ескадра, ідучи на Паломас, стала чомусь помітно відхилятися на захід. Іспанці здивовано стежили за незрозумілим маневром піратських кораблів.
Десь за півтори милі від форту і за півмилі від берега, тобто там, де починалась мілина, що заважала підступити до Паломаса, усі чотири кораблі стали на якір: іспанцям їх було добре видно, але дістати туди не могла жодна з далекобійних гармат.
Адмірал переможно й зловтішно зареготав:
— Ага! Вони вагаються, ці англійські собаки! Клянусь Богом, є над чим замислитись!
— Вони будуть чекати ночі, — припустив племінник, який стояв біля його ліктя, тремтячи від хвилювання.
Дон Міґель глянув на нього й посміхнувся.
— А чи допоможе їм темрява у цій вузькій протоці під жерлами гармат? Будь певен, Естебане, сьогодні ми помстимося за твого батька.
Збуджений адмірал приклав підзорну трубу до очей. Зненацька він помітив, що піроги, які були на буксирі, підтягнуто чомусь до бортів. Важко було розгадати такий маневр. Якийсь час пірог не було видно за кораблями, та ось одна за одною, цього разу з озброєними піратами, вони знову з’явилися в полі зору, прямуючи просто до берега, туди, де темніли найгустіші зарості кущів. Адмірал не зводив з них очей, аж поки човни не зникли зовсім за густим листям.
Дон Міґель знову звернувся до офіцерів:
— Що це могло б означати, чотри б його взяли?
Ніхто йому не відповів, кожен так само, як і він, нічого не розумів. За хвилину чи дві дон Естебан, який не відривав очей від моря, смикнув дядька за рукав і, показавши рукою, вигукнув:
— Он вони, он!
Там, куди він показував, і справді з’явилися піроги. Вони поверталися до кораблів. Проте зараз у них, крім веслярів, не було нікого. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас свіжу партію піратів.
Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:
— Вони збираються атакувати нас із суші, спробують штурмувати форт.
— Правильно, — посміхнувся адмірал. — Я вже здогадався, що вони замислили. Коли Бог хоче когось покарати, він спершу позбавляє його розуму.
— Можливо, нам розпочати вилазку? — захвилювався Естебан.
— Вилазку? У таких хащах? Це буде тільки їм на користь. Ні, ні, ми чекатимемо тут, нехай атакують. Щойно вони нападуть, ми враз їх зітремо на порох.
Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки й віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш ніж дюжину гармат.
Дону Міґелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:
— Хто той дурень, який сказав мені, що їх усього три сотні? Вони вже висадили на берег щонайменше вдвічі більше тих собак.
Він був вражений, проте яким було б його здивування, якби йому сказали правду: на березі Паломаса не було жодного пірата, жодної гармати. Обман удався. Дон Міґель не міг навіть здогадатися, що човни возили одних і тих самих пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.
Страх іспанської солдатні, що наростав перед неминучою кривавою сутичкою, став передаватися й адміралові. Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися.
Смерком іспанці вдалися до того, на що саме й розраховував Блад, — вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Крекчучи й потіючи, спонукувані прокляттям і й навіть батогами своїх офіцерів, стогнучи від натуги й обливаючись потом, солдати в несамовитій паніці поспішали повернути більшу кількість і більш потужні гармати в бік берега. Треба було встановити наново гармати й підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.
Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість і мужність яких складали легенди на морях Мейну.
А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі вітрила, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.
«Елізабет» і «Інфанта» йшли борт до борта. Тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві нечіткі обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння. Щоб іще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у хвилини, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.
Дон Міґель зрозумів, що його обдурено і жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, він наказав повернути на старі місця щойно з великими труднощами зняті звідти гармати, а на ті немічні батареї, що тепер самі з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.
Їм відповів приголомшливий залп з «Арабелли», яка в цю мить пропливала повз форт і вже піднімала вітрила. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[18] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.
Під прикриттям темряви, куди безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, кораблі, які відпливали, не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.
18
Фал — мотузка, за допомогою якої піднімають на суднах вітрила, реї, сигнальні прапорці та інше.