— Якщо ви маєте на увазі, що він несправедливо постраждав від рук Королівської комісії, яка судила повстанців Монмута, можна не сумніватися, що це була щірісінька правда. Він ніколи не був з Монмутом, тепер у цьому немає ніяких сумнівів. Його судили за зраду, посилаючись на параграф закону, якого він міг і не знати. Але, повірте, цей Блад якоюсь мірою помстився за себе.
— Звичайно, — сказала дівчина ледь чутно. — Хоч ця помста й погубила його.
— Погубила? — Його світлість аж засміявся. — Навряд чи ви маєте рацію. Я чув, що Блад розбагатів і перетворює іспанську здобич на французьке золото, яке зберігає у Франції. Про це подбав його майбутній тесть д’Ожерон.
— Його майбутній тесть? — перепитала Арабелла і втупилась у співрозмовника широко відкритими очима. — Д’Ожерон? Губернатор Тортуґи?
— Саме він. Бачите, у капітана Блада сильний захисник. Усе це я почув у Сен-Нікола і мушу визнати: такі новини мало втішають мене, вони ускладнюють завдання, яке я маю виконати за дорученням мого родича лорда Сандерленда. Але це так, хоч для вас, я бачу, це й несподіванка.
Вона мовчки кивнула головою, одвернулась і почала дивитись на воду, що вирувала за кормою. Через якийсь час Арабелла заговорила, і її голос звучав спокійно і холодно:
— Але, звичайно, якби це було правдою, то наразі це був би кінець його піратства. Якщо він... якщо він кохає жінку і був заручений, і також багатий, як ви говорите, звичайно, він би залишив цю ризиковану справу, і...
— Так, я теж так думав, — перервав його світлість, — поки мені не розтлумачили. Д’Ожерон ненажерливий і для себе і для дочки. Що ж до дівчини, то мені казали, що вона добра пташка, саме до пари такому чоловікові, як Блад. Дивуюсь, чому він не ожениться і не візьме її до себе на корабель, щоб разом чинити розбій. Я певен, що нічого нового в цій справі для неї не було б, і зачудований витримкою Блада. Адже він убив суперника, щоб домогтися її.
— Убив людину, убив за неї, кажете? — спитала Арабелла із жахом.
— Так, французького пірата Левассера, Француз був коханцем дівчини і спільником Блада в якійсь авантюрі. Блад домагався дівчини і, щоб заволодіти нею, вбив Левассера. Огидна історія. Але в людей, що живуть у цих краях, своя мораль...
Дівчина повернулася до нього обличчям. Воно було блідим, а її карі очі блиснули, коли вона різко перервала його спробу виправдати Блада:
— Може так і є насправді. Тут діє інша мораль... Дивно, що після всього цього спільники вбитого дозволили Бладу жити.
— О, мені казали, що питання про дівчину вирішувалось у чесному бою.
— Хто вам казав?
— Людина, яка плавала з ними, француз на ім’я Каузак, якого я знайшов у портовій корчмі в Сен-Нікола. Він служив лейтенантом у Левассера і був присутній на дуелі, під час якої було вбито їхнього ватажка.
— А дівчина? Вона теж була присутня, чи як?
— Авжеж. Вона була там, і Блад, тільки-но вбив свого побратима-корсара, одразу ж забрав її з собою.
— І спільники вбитого не заступили йому шлях? — Вейд уловив нотку сумніву в голосі дівчини, але не звернув на це уваги. — О, я не вірю цій вигадці і ніколи не повірю!
— Хвалю вас за це, міс Бішоп. Я теж не вірив, щоб людина докотилась до такої підлоти, поки Каузак не розповів мені, як усе було.
— Що ж? — Сумніви, які на мить вдихнули було в Арабеллу бадьорість, одразу зникли. Тримаючись за поручні, вона запитально звела на лорда очі. Пізніше, пригадуючи її поведінку в ті хвилини, Вейд подумав, що вона поводилась якось дивно, але тоді він не звернув на це уваги.
— Блад купив їхню згоду і право забрати собі дівчину. Він заплатив їм перлинами, які коштували понад двадцять тисяч песо. — Його світлість зневажливо засміявся. — Красненька ціна! Вірте, усі вони мерзотники — тільки й знають, що грабувати, продажні шкури... Даруйте, але такі історії не для жіночих вух...
Вона відвернулася, почуваючи, що перед очима все розпливається. Та, зібравшись із силами, через хвилину, вже не таким рівним і впевненим голосом, запитала:
— А навіщо француз розповів вам цю мерзенну історію? Мабуть, він ненавидить капітана Блада?
— Не думаю, — сказав його світлість повільно. — Він це розповів... ох, як банальність, звичайну справу з життя піратів.
— Звичайна справа! — перепитала вона. — Боже мій! Звичайна справа!..
— Насмілюся сказати, що всі ми дикуни під маскою цивілізованого вигляду, — сказав його світлість. — Але цей Блад, судячи зі слів Каузака, — здібна людина. В минулому він був бакалавром медицини...
— Так, це правда, — тихо сказала Арабелла.
— Він довго служив в іноземних флотах і арміях. Каузак говорив, але я не зовсім цьому вірю, що він воював під командуванням де Рітера.
— Це теж правда, — ствердила вона і тяжко зітхнула. — Ваш Каузак, мабуть, добре знає Блада. На жаль!
— Ви шкодуєте?
Арабелла кинула на лорда короткий погляд, і він помітив, що вона бліда.
— Усі ми висловлюємо свій жаль, коли почуємо, що людина, яку ми поважали, загинула або померла. Колись я ставилась до нього, як до нещасної, але гідної людини. Тепер... — Вона замовкла, і губи її скривилися в посмішку. — Тепер про таку людину краще забути.
Після невеличкої паузи, вона перевела розмову на інші речі. Дружні почуття, які вона неодмінно викликала в усіх, із ким зустрічалася, постійно росли між ними, аж поки не сталася подія, яка спотворила кінець подорожі, що мала бути найприємнішою для лорда.
Порушником спокою був не хто інший, як божевільний іспанський адмірал, якого вони зустріли на другий день після відплиття із Сен-Нікола. Капітан «Ройял Мері» був не з легкодушних і не злякався навіть тоді, коли дон Міґель відкрив вогонь. Помітивши, як високо над водою здіймається борт іспанського корабля, що був прекрасною мішенню, англійський капітан в душі в’їдливо посміхався. Якщо в цього дона, що плаває під прапором Іспанії, войовничий запал, то «Ройял Мері» може його остудити. Цілком можливо, що така впевненість у своїх силах мала під собою ґрунт і що цей день міг би стати останнім днем розбійницької кар’єри дона Міґеля д’Еспіноси, коли б вдалий постріл з «Мілаґроси» не влучив у бочку пороху на баку «Ройял Мері» і не висадив у повітря добру половину англійського корабля ще до початку бою. Як цей порох опинився на баку, ніхто ніколи не дізнається, бо хоробрий капітан не дожив до того, щоб провести відповідне розслідування.
Перш ніж люди на «Ройял Мері» оговталися від жаху, їхній капітан і майже третина команди загинули, корабель відхилився від курсу і, понівечений, безпорадно гойдався, а іспанці хутко висадилися на нього.
Коли дон Міґель ступив на палубу «Ройял Мері», Арабелла Бішоп була в капітанській каюті під кормою, куди її відвели для безпеки, а лорд Джуліан заспокоював і втішав її, що все закінчиться благополучно. Сам Джуліан був далеко не певний цього, про що свідчила помітніша, ніж завжди, блідість його обличчя. Не можна, звичайно, сказати, що він був боягуз. Але думка про рукопашний бій бозна з ким, та ще на такій дерев’яній посудині, яка щохвилини може пірнути в морську безодню, була не зовсім приємною для того, хто був хоробрий на суші. На щастя, міс Бішоп не потребувала того безпорадного втішання, яке їй міг дати лорд Вейд. Безперечно, вона теж трохи зблідла і її карі очі помітно збільшились. Але вона не втратила влади над собою і, схилившись над капітанським столиком, знаходила в собі силу, щоб заспокоювати свою насмерть перелякану покоївку, яка повзала біля її ніг.
Двері відчинилися, і сам дон Міґель, високий, засмаглий, з орлиним профілем, зайшов у каюту. Лорд Джуліан різко обернувся і простягнув руку до своєї шпаги.
Проте іспанець не гаяв часу.
— Не будьте божевільним! — звернувся він владно. — І не наривайтесь по-дурному на безславний кінець. Ваш корабель тоне.
За доном Міґелем стояло кілька чоловік у шоломах, і лорд Джуліан одразу оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги, і сталь м’яко ковзнула в піхви. Дон Міґель посміхнувся, блиснувши крізь посивілу борідку низкою білих зубів, і простягнув руку до шпаги.
— З вашого дозволу, — чемно звернувся він. Лорд Джуліан завагався і поглянув на Арабеллу.