— Думаю, так буде краще, — сказала вона. Його світлість знизав плечима і віддав свою шпагу.
— Ідіть на борт мого корабля, — запросив їх дон Міґель і вийшов.
Звичайно, вони пішли. З одного боку, іспанцю не бракувало сили, щоб примусити їх виконати наказ; з іншого — безглуздо було б залишатися на кораблі, який тонув. Вони трохи затримались, поки Арабелла зібрала деякі речі, а лорд Вейд захопив саквояж із документами.
Уцілілим морякам із понівеченої «Ройял Мері» іспанці дали повну волю. Вони могли рятуватися на шлюпках, ну а якщо шлюпок бракувало, то могли триматися на воді, чіпляючись за якийсь уламок або тонути — що кому більше до смаку. Якщо ж Арабеллу та лорда Вейда взяли на корабель, то це тільки тому, що дон Міґель одразу відповідно оцінив своїх бранців. Він люб’язно прийняв їх у своїй каюті й чемно висловив бажання почути їхні прізвища.
Лорд Джуліан, усе ще під враженням від жахливого видовища, свідком якого тільки-но став, насилу зміг відповісти, хто вони. Потім зажадав, щоб йому назвали, хто саме напав на «Ройял Мері» і захопив підданих англійського короля. Злість розпирала груди лордові. Він знав, що нічим не скомпрометував себе в цій незвичайній ситуації, в яку його так безжально кинула доля, але водночас, здається, не вчинив і нічого героїчного. Власне, усе це не мало б значення, якби не леді — свідок його сіренького поводження. І він твердо вирішив за нагоди виправити її думку про нього.
— Я дон Міґель д’Еспіноса, — почули вони насмішкувату відповідь. — Адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
Лорд Джуліан аж заціпенів від подиву. Якщо Іспанія зчинила такий галас через розбійницькі дії цього відступника — авантюриста капітана Блада, то що ж залишається відповісти Англії?
— У цьому разі, будьте ласкаві, скажіть, чому ви поводитеся, наче запеклий пірат? — запитав лорд і додав: — Я сподіваюсь, що ви розумієте, які мають бути наслідки і як суворо вам доведеться розплачуватись за сьогоднішні вчинки, за ту кров, яку ви так безглуздо пролили, а також за насильство над цією леді і мною?
— Я не вчинив над вами ніякого насильства, — відповів адмірал, посміхаючись, як тільки може посміхатись людина, у руках якої всі козирі. — Навпаки. Я врятував вам життя...
— Врятували наші життя?! — Лорд Джуліан на мить втратив мову перед таким нечуваним нахабством. — А що ви скажете про тих, що стали жертвами вашого нападу? Бог свідок, ви дорого за них заплатите.
Дон Міґель і далі посміхався.
— Можливо, — сказав він. — Усе можливо. А тим часом ваше життя обійдеться вам дорого. Полковник Бішоп — людина з достатком, та й ви, мілорде, безсумнівно, теж багатенькі. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.
— Ви все-таки підступний, кровожерливий, запеклий пірат, як я й передбачав! — спалахнув лорд Вейд. — І ви ще маєте нахабство називати себе адміралом військового флоту короля Іспанії! Побачимо, що скаже ваш король із цього приводу.
Адмірал перестав посміхатися. Він виплеснув лють, що їла його мозок.
— Хіба ви не розумієте, — випалив він, — що я роблю з англійськими єретиками-собаками те саме, що вони роблять з іспанцями! Ви навіть Богом прокляті, грабіжники, бандити! Я досить чесний, щоб діяти відкрито, від власного імені, а ви — ви підступні тварюки, нацьковуєте на нас своїх морганів, бладів, хаґторпів і знімаєте з себе відповідальність за їхні вчинки! Як той Пілат, ви умиваєте руки! — І він злобно засміявся. — А зараз хай Іспанія буде Пілатом. Дозвольте їй зняти із себе відповідальність і перекласти її на мене, коли ваш посол з’явиться в Ескуріалі, щоб поскаржитись на піратські дії дона Міґеля д’Еспіноси.
— Капітан Блад, та й інші — не адмірали Англії! — вигукнув лорд Джуліан.
— Ні? Звідки я це знаю? Звідки Іспанія знає? Чи ви не брехуни, усі ви, англійські єретики?
— Сер! — аж захрипів від обурення лорд Вейд, і очі його спалахнули. За звичкою він ухопився за місце, де завжди висіла його шпага, але, зрозумівши марність цього жесту, знизав плечима і зневажливо посміхнувся. — Звичайно, — сказав він спокійно, — це схоже на вас — ображати беззбройну людину, вашого бранця. Це так відповідає всьому тому, що я бачив і чув відносно честі іспанців.
Кров ударила в обличчя адмірала, і він, почервонівши, замірився, щоб ударити Вейда, але стримався, — можливо, під впливом щойно почутих слів, — рвучко крутнувся і вийшов, нічого не сказавши.
Розділ XIX Зустріч
Коли, грюкнувши дверима, адмірал вийшов, лорд Джуліан, обернувшись до Арабелли, вдоволено посміхнувся. Він був певен, що поводився достойно в її присутності і тішився від цієї думки, як дитина.
— А все ж останнє слово сказав я, — не стерпів він і труснув золотистими кучерями свого парика.
Міс Бішоп, що сиділа коло стола, пильно глянула на лорда. Вона не поділяла його піднесеного настрою.
— Невже справа в тому, хто сказав останнє слово? А от мені не йдуть з думки ті нещасні з «Рояйл Мері». Більшість із них таки й справді вже сказали своє останнє слово. А в ім’я чого? Навіщо потоплено корабель і знищено понад два десятки людей? А скільки бідолах гине зараз у хвилях... Навіщо все це, питаю?
— Ви надто схвильовані, міс. Я...
— Схвильована?! — На устах дівчини промайнула вимушена посмішка. — Запевняю вас, я спокійна. Я вам зставлю запитання, лорде Джуліан. Навіщо іспанець зробив усе це? З якою метою?
— Ви ж чули слова дона Міґеля! — Вейд нервово знизав плечима й додав: — Кровожерливість!
— Кровожерливість? — перепитала вкрай розгублена дівчина. — Хіба й таке ще є? Це ж дико, жахливо!
— Не заперечую, — погодився лорд. — Страшна річ.
— Я не можу збагнути цього. Три роки тому іспанці вчинили бандитський напад на Бріджтаун. Вони чинили такі звірства, що в це зараз навіть важко повірити. Коли я пригадую все, що там творилося, то мені здається, що я бачила жахливий сон. Невже ці люди такі звірі?
— Люди? — здивовано перепитав лорд Джуліан. — Скажіть — іспанці, і я зразу ж погоджуся з вами. — Він, як англієць, можливо, міг бути й необ’єктивним, характеризуючи одвічних своїх ворогів, але в його словах звучала правда: саме так поводяться іспанці в Новому Світі. — Клянусь, що все це може виправдати вчинки таких людей, як Блад. — Арабелла здригнулася від останніх слів лорда, наче від холоду, а потім сперлась ліктями на стіл і, обхопивши долонями обличчя, замовкла, пильно вдивляючись перед собою.
Спостерігаючи за дівчиною, його світлість помітив, що вона змарніла й зблідла. Щоправда, підстав для цього було багато. Жодна жінка з тих, яких він досі знав, не змогла б виявити такої витримки. За весь час він не помітив у неї бодай найменших ознак страху. Ні, Арабелла здатна будь-кого зачарувати!
До каюти зайшов слуга-іспанець із чашкою шоколаду й коробкою перуанських ласощів на срібній таці, які він поставив на столі перед леді.
— Адмірал просив не відмовити, — сказав він, вклонився і вийшов.
Заглиблена в роздуми, дивлячись кудись далеко-далеко, Арабелла Бішоп не звернула уваги ні на слугу, ні на ласощі. Тим часом лорд Джуліан походжав уздовж вузької й довгої каюти, освітлюваної верхнім люком і великими квадратними вікнами з корми. Каюта була розкішно обставлена: на підлозі — дорогі східні килими, вздовж стіни — книжкові шафи, а різьблений горіховий буфет мало не ломився від срібла. На довгому, низенькому сундуці під одним з вікон лежала гітара, прикрашена стрічками. Лорд Джуліан узяв гітару, нервово вдарив по струнах і поклав її на місце.
Потім він повернувся до Арабелли:
— Я прибув сюди, — сказав він, — аби придушити піратство. Але, побий мене грім, якщо я не схильний згодитися з французами, які, безумовно, мають рацію, коли прагнуть зберегти піратство для приборкання цих іспанських мерзотників.
Така недоброзичлива характеристика іспанців незабаром дістала практичне підтвердження... Але поки що дон Міґель ставився до полонених досить чемно й уважно. І це, у свою чергу, доводило справедливість слів Арабелли, що, поки їх тримають для одержання викупу, боятися за життя в них немає ніяких підстав.
Арабеллу зі служницею та лорда Вейда поселили в окремих каютах. Бранці могли вільно ходити на кораблі, адмірал навіть запросив їх обідати разом із ним. Проте дальші наміри його лишалися нерозгаданими, так само, як невідомо було, куди вони пливуть.