Приголомшена ревом гармат, міс Бішоп від сильного поштовху корабля втратила рівновагу і була б упала, коли б не схопилася за лорда Джуліана, який, учепившись за поручні, ледве встояв сам. Палубу враз огорнула хмара їдкого диму, від якого люди на іспанському кораблі почали кашляти й задихатися.
Із зловісної плутанини і метушні на шкафуті розносилися люта іспанська лайка і крики покалічених людей. «Мілаґроса» ледве посувалася вперед: в її борту зяяли великі пробоїни, фок-щоглу було розтрощено, а в натягнутій над палубою сітці чорніли уламки рей. Ніс корабля було знівечено: одне з ядер розірвалося всередині носової каюти, перетворивши її на купу трісок.
Дон Міґель несамовито викрикував якісь накази, раз у раз тривожно вдивляючись у густу заслону порохового диму, що поволі повз до корми. Він силкувався побачити, яка доля спіткала «Гідальґо».
Та ось у поріділій хмарі диму почали вимальовуватись обриси величезного червоного корабля. Контури його корпусу ставали дедалі різкішими. Щогли були оголені, і лише на бушприті ледве надимався парус.
Замість того щоб іти далі своїм курсом, як очікував дон Міґель, «Арабелла» під прикриттям диму розвернулась і швидко йшла на зближення з «Мілаґросою». І ще до того, як очманілий від несподіванки адмірал міг що-небудь второпати, почувся тріск дерева, скрегіт металу і брязкіт абордажних гаків, що немов щупальця вп’ялися в борти й палубу «Мілагроси».
Димова завіса за кормою нарешті прорвалась, і адмірал побачив, як «Гідальґо», перехилившись на лівий борт, швидко йшов на дно. Ще кілька хвилин — і над кораблем зімкнуться хвилі. Охоплена панікою команда поспішала спустити на воду шлюпки.
Приголомшений цим страхітливим видовищем, дон Міґель іще не встиг перевести божевільного погляду з «Гідальґо» на «Мілагросу», як на її палубу з несамовитим галасом і ревом вдерлися пірати капітана Блада. Ніколи ще впевненість у перемозі не змінювалася так блискавично розпачем, ніколи ще мисливець не перетворювався так швидко й несподівано на безпорадну жертву. А іспанці опинилися саме в такому становищі. Раптовий абордаж після бортового залпу «Арабелли» захопив їх зненацька, у хвилину найбільшої розгубленості. Кілька офіцерів дона Мігеля ще мужньо намагалися дати відсіч нападникам, але іспанці, що ніколи не відзначалися хоробрістю в рукопашному бою, розгубилися остаточно, бо знали, з яким страшним противником доведеться битися. Купки іспанців не витримували шаленої навали піратів і, розсипаючись, відступали зі шкафуту до корми й носової частини корабля. А поки тут, на верхній палубі, точився цей короткий бій, друга група корсарів увірвалась через головний люк на нижню палубу і захопила канонірів, які стояли біля своїх гармат.
Більша хвиля буканьєрів, якими керував одноокий, роздягнутий до пояса велетень, кинулася на квартердек, де, скам’янівши од відчаю і гніву, стояв дон Міґель д’Еспіноса. Трохи вище над ним, на пів’юті, за всім, що відбувалося внизу, стежили уважні очі Джуліана й Арабелли. У лорда ця різанина на тісній палубі викликала невимовне почуття жаху, а дівчина, хоч і намагалася бути спокійною й незворушною, не витримала кривавого кошмару, поточилась і на мить знепритомніла.
Невдовзі запеклий, але короткий бій скінчився. Якийсь корсар перерубав абордажною шаблею фал, і прапор Іспанії, стріпнувшись, сковзнув з верхівки грот-щогли. На цей час пірати вже цілком оволоділи кораблем, і обеззброєні іспанці, мов отара овець, скупчилися на верхній палубі.
Арабелла Бішоп, до якої швидко повернулося самовладання, широко відкрила очі і замалим не кинулась вперед. Але зусиллям волі вона стримала себе, і тільки щоки її вкрила смертельна блідість.
Ретельно вибираючи шлях серед трупів і уламків, по палубі легкою ходою йшов високий смаглявий чоловік. На голові в нього виблискував іспанський шолом. Груди й спина були захищені прикрашеною золотими арабесками кірасою з воронованої сталі, поверх якої на шнурі з пурпурового шовку звисали пістолети в срібній оправі. Спокійно і впевнено піднявшись широким трапом на ют, він зупинився перед іспанським адміралом і церемонно вклонився. До Арабелли і лорда Джуліана, що невідривно стежили за подіями, долинув дзвінкий, чистий голос людини, яка говорила бездоганною іспанською мовою. Почуті слова лише посилили те захоплення, з яким лорд Джуліан уже давно стежив за цим чоловіком.
— Нарешті ми таки зустрілися, дон Міґель, — мовив прибулий. — Сподіваюсь, ви задоволені. Хоч, може, і не про таку зустріч мріяли, але, як мені відомо, ви нетерпляче домагалися її.
Втративши здатність говорити, дон Міґель д’Еспіноса, ледве дихаючи, зі спотвореним люттю обличчям, вислухав убивче іронізування чоловіка, в якому він убачав винуватця всіх своїх нещасть. Видавивши з грудей якісь нечленороздільні звуки люті, адмірал потягся до шпаги, але вихопити її не встиг — його супротивник блискавично стиснув йому руку своїми залізними пальцями.
— Спокійно, дон Мітель! — тихо, але твердо сказав він. — Навіщо так безглуздо напрошуватись на жорстокі заходи, до яких ви неодмінно вдалися б, коли б стали переможцем.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного.
— Що ви збираєтеся зробити зі мною? — спитав нарешті іспанець хриплим голосом.
Капітан Блад знизав плечима, і по його рішуче стиснутих устах перебігла ледве помітна посмішка.
— Усе, чого я хотів, уже зроблено. В усьому винні ви самі. Маєте те, чого шукали. — По цих словах він повернувся і, показуючи на шлюпки, які корсари пускали з талей, сказав: — Ви зі своїми людьми можете взяти ці шлюпки, а корабель ми пустимо на дно. Он там береги острова Еспаньйоли, ви дістанетесь туди без особливих труднощів. А тимчасом послухайте мене, сер, і не ганяйтеся за мною. Думаю, що я завдаю вам тільки нещасть. Повертайтесь додому, дон Мітель, в Іспанію, і займіться там чим-небудь таким, на чому ви знаєтеся краще, ніж на морській справі.
Тривалий час переможений адмірал із ненавистю дивився на Блада, потім, хитаючись, мов п’яний, мовчки спустився по трапу, побризкуючи нікому не потрібною шпагою. Переможець, не подбавши навіть про те, щоб обеззброїти адмірала, провів його поглядом, а потім відвернувся і побачив на пів’юті лорда Джуліана з Арабеллою. Якби думки лорда не були поглинуті чимсь іншим, він неодмінно помітив би, як одразу змінилась хода цього сміливця і як зблідло його засмагле обличчя. На якусь мить Блад затримався, пильно розглядаючи своїх співвітчизників, потім швидко піднявся по трапу. Лорд Джуліан ступив йому назустріч.
— Невже ви, сер, відпустите на волю цього іспанського мерзотника? — вигукнув лорд.
Джентльмен у стальній кірасі, здається, тільки зараз помітив його світлість.
— А яке вам діло до цього, і хто, власне, ви такий, чорт забирай? — запитав він із помітним ірландським акцентом.
Його світлість вирішив, що йому слід одразу ж поправити цього нечемного пірата, який не виявляв належної поваги до лорда.
— До ваших послуг, лорд Джуліан Вейд! — відрекомендувався він із помітним притиском.
Та слова ці, як видно, не справили належного враження на пірата.
— Та невже — лорд? Тоді, будьте ласкаві, поясніть мені, що загнало вас на цей корабель?
Лорд Джуліан, насилу стримуючись, почав стисло пояснювати, як усе сталося.
— Він захопив вас у полон? Вас і міс Бішоп?
— Ви знайомі з міс Бішоп? — вигукнув лорд, зовсім спантеличений.
Невихований капітан, не звертаючи уваги на слова лорда, пройшов повз нього і низько вклонився леді, яка не тільки не відповіла на привітання, але й усім своїм поглядом виявила зневагу. Тоді капітан Блад повернувся до лорда Джуліана і, спохмурнівши, відповів на його запитання:
— Так, колись я мав таку честь! Однак у міс Бішоп дуже коротка пам’ять.
Його губи скривилися в гірку посмішку, а в ясних блакитних очах, що гостро дивилися з-під чорних брів, з’явився вираз пекучого болю, і все це якось дивно поєднувалося з іронією, що прозвучала в його словах. Міс Бішоп, відчувши тільки іронію, спалахнула від гніву:
— Серед моїх знайомих немає ані розбійників, ані піратів, капітане Блад! — відрубала вона, а його світлість замалим не підскочив від несподіванки.