Леді була жахливо неввічливою до капітана Блада. Обійтися так із людиною, яка врятувала її, було досить таки нерозумно, а його світлість не вважав Арабеллу дурепою. І все-таки, незважаючи на її грубість, незважаючи на те, що вона була племінницею заклятого ворога Блада, і до неї і до лорда Джуліана команда виявляла неабияку повагу. Кожному з них відвели окрему каюту, розмістили їхні речі, влаштували служницю міс Бішоп. Як леді, так і лордові надавалося право вільного пересування по всьому кораблі; обідали вони за одним столом зі шкіпером Піттом і лейтенантом Волверстоном, які ставилися до них аж надто чемно. І разом із тим було ясно, що сам Блад навмисне уникає зустрічі з ними.
Лорд Джуліан, не припиняючи спостережень, дбайливо зводив докупи все помічене досі. Не дійшовши остаточного висновку, вія вирішив за обідом добути додаткові відомості від самої міс Бішоп. Для цього слід було діждати, поки підуть Пітт і Волверстон. Лордові не довелося довго чекати додаткових відомостей. Ледве Пітт підвівся з-за столу, щоб іти слідом за Волверстоном, як міс Бішоп затримала його запитанням:
— Містере Пітт, — звернулась вона до нього, — чи не були ви часом серед тих, хто втік з Барбадоса разом із капітаном Бладом?
— Так, міс. Я теж був одним із невільників вашого дядька.
— А потім ви весь час плавали з капітаном Бладом?
— Я його незмінний штурман, міс!
Дівчина кивнула. Вона була дуже спокійною і стриманою; але його світлість помітив, що вона надзвичайно бліда, хоча, з огляду на те, що їй довелося пережити того дня, дивуватися було нічому.
— А чи плавали ви коли-небудь із французом на ім’я Каузак?
— Каузак? — Пітт не стримався й засміявся, бо це ім’я збудило в нього смішні спогади. — Та-ак. Він був з нами в Маракаїбо.
— А ви знали ще одного француза, на ім’я Левассер? — допитувалась дівчина, і лорда вразило, що вона запам’ятала їхні імена.
— Аякже. Каузак був лейтенантом на кораблі Левассера, поки той не помер.
— Поки хто не помер?
— Левассер, звісно. Його було вбито два роки тому на одному з Віргінських островів.
Запала коротенька пауза. Потім міс Бішоп заговорила ще спокійніше:
— Хто ж його вбив?
Пітт охоче відповідав, бо не бачив причини замовчувати що-небудь, але такий ретельний допит почав його інтригувати.
— Капітан Блад, звісно.
— Завіщо?
Пітт завагався. Історія з Левассером була не для дівочого слуху.
— Вони посварилися, — коротко відповів він.
— І ця суперечка виникла через жінку? — невблаганно витягала з хлопця відомості Арабелла.
— Можна сказати, що так...
— А як звали цю жінку?
Пітт здивовано звів брови, але все ж таки відповів:
— Міс д’Ожерон, дочка губернатора Тортуґи. Вона втекла із цим пройдисвітом Левассером, а... а Пітер вирвав її з його брудних лап. Це був страшенний мерзотник, міс, і він дістав від Блада по заслузі.
— Розумію. І... і все ж таки капітан Блад не одружився з дівчиною?
— Поки що ні, — усміхнувся Пітт. Він добре знав усю безпідставність тортузьких пліток, у яких мадмуазель д’Ожерон називали майбутньою дружиною капітана Блада.
Міс Бішоп мовчки кивнула головою, і Джеремі Пітт, зрадівши, що допит скінчено, повернувся, щоб іти. Однак, затримавшись на хвилинку у дверях, він не стерпів і поділився новиною:
— Може, це втішить вас, якщо ви дізнаєтесь, що капітан змінив наш курс на вашу користь. Він має намір висадити вас обох на Ямайці, і якнайближче до Порт-Ройяла. Ми вже повернули, і, якщо вітер не зміниться, ви незабаром будете дома.
— Дуже вдячні капітанові, — процідив його світлість, помітивши, що Арабелла не дуже поспішає з відповіддю. Вона сиділа, насупившись, і дивилася кудись перед собою.
— Так... вам легко говорити, — озвався Пітт. — Капітан іде на ризик. Не кожен зважився б ризикувати на його місці, але його вже не переробиш.
Пітт вийшов, лишивши лорда Джуліана з його власними роздумами, і його світлість зі ще більшою тривогою став вивчати своїми безбарвними, сонними очима зосереджене обличчя Арабелли. Нараз міс Бішоп перевела погляд на нього й промовила:
— Ваш Каузак, мабуть, правду казав.
— Я помітив, що ви перевіряли це, — сказав лорд Джуліан. — І не доберу, навіщо воно вам.
Не дочекавшись відповіді, він знову став мовчки стежити за нею, перебираючи пальцями кучері золотистого парика, що обрамляв його обличчя.
Міс Бішоп, похмура й замислена, сиділа коло стола і, здавалося, уважно розглядала чудове іспанське мереживо, яким була обшита скатертина. Нарешті лорд Джуліан порушив тишу.
— Він вражає мене, цей чоловік, — почав він тихим, кволим голосом, який, мабуть, ніколи не мінявся в тоні. — Змінити курс заради нас?! Просто загадка! Який ризик — увійти у води Ямайки, і знову-таки заради нас. Ні, цей чоловік надзвичайно дивує мене!
Арабелла звела свої задумані очі на лорда. Увесь її вигляд свідчив, що вона чимсь заклопотана. Потім, як йому здалося, губи її якось дивно, майже зневажливо скривилися, і ніжними пальчиками вона почала вистукувати по столу.
— А мене дивує геть інше: як це так, що він не збирається взяти за нас доброго викупу, — промовила вона.
— Хоч ви й заслужили на це!
— Он як! А чому, цікаво знати?
— Тому, що ви образили його.
— Я звикла називати речі їхніми власними іменами.
— Звикли? Побий мене грім, але я не вихвалявся б цим! Це свідчить або про крайню молодість, або про велику дурість. — Як бачите, його світлість добре засвоїв уроки свого високого родича, лорда Сандерленда. Помовчавши, він додав: — Ви ж знаєте, що в цьому разі це вияв невдячності.
Щоки дівчини почервоніли.
— Ваша світлість, я бачу, що ви незадоволені моєю поведінкою... Шкода, звичайно. Проте я сподіваюсь, що це незадоволення породжене життєвим досвідом, а от я і досі не знала, що невдячність властива виключно молодим і дурним.
— Що ви, міс, я говорив зовсім не те. Якби ви були вислухали мене уважніше, то не вийшло б такого непорозуміння. Не завжди ж говорять про все те, що думають. Невдячність, звісно, властива людині, але виявляти її — означає легковажити.
— Я... я не розумію вас. — І Арабелла знову насупилась. — До кого і в чому я була невдячною?
— До кого? До капітана Блада. Хіба він не прийшов і не врятував нас із полону?
— Прийшов? — крижаним голосом перепитала вона. — Хіба він знав, що ми на «Мілаґросі»?
Його світлість почав виявляти ледве помітне роздратування.
— Знав він чи не знав, але ви, власне кажучи, добре розумієте, що саме він урятував нас, — докорив він. — Ви хоч і живете в цій варварській частині світу, а й досі не знаєте того, що добре відомо в Англії: капітан Блад, по суті, воює лише з Іспанією. Назвати його розбійником і піратом, як це зробили ви, — значить вчинити необдумано й необережно.
— Необережно? — з презирством перепитала Арабелла. — А чому мені треба бути обережною?
— Бачу, що ви цього не хочете зрозуміти. Але тоді подумайте хоч про елементарне почуття вдячності. Мушу чесно зізнатись, міс Бішоп, що на місці Блада я не зміг би бути таким ангелом. Щоб мені луснути, не зміг би! Ви тільки уявіть собі, скільки лиха він зазнав від своїх співвітчизників, і тоді ви, так само, як і я, дивуватиметеся, що він ще здатний розрізняти англійців від іспанців. Бути проданим у рабство! Бр-р! — І його світлість здригнувся. — І кому? Запеклому колоніальному плантатору! — На цих словах він затнувся. — Даруйте мені, міс...
Презирство Арабелли почало переростати в злість.
— Зопалу ви надто далеко зайшли, захищаючи цього... морського розбійника!
Лорд Джуліан знову звів на неї свої безбарвні очі, потім, трохи примружившись і схиливши голову, лагідно запитав:
— Мені хотілося б знати, за що ви його так ненавидите?