Можете собі уявити гіркоту в душі Блада. Він порівнював себе із собакою, який випустив із пащі кістку, щоб погнатися за її тінню.
Блад шукав утіхи на сторінці розгорненої книжки:
Та Горацій не втішив капітана Блада.
Його сумні думки перервав глухий удар шлюпки об червоний борт «Арабелли». Шлюпка підійшла непомітно. Почувся чийсь хрипкий голос, а за хвилину чи дві пролунав пронизливий свисток боцмана.
Блад підвівся, — високий, енергійний і елегантний у багряно-червоному, гаптованому золотими галунами мундирі королівського флоту. Засунувши тоненький томику кишеню, Блад підійшов до різьблених поручнів на квартердеку саме тоді, коли по трапу до нього піднімався Джеремі Пітт.
— Записка від губернатора, — коротко сказав шкіпер, простягаючи капітанові складений аркуш паперу.
Блад зламав печатку. А Пітт у просторій сорочці і бриджах, обіпершись на поручні, тим часом стежив за ним. На чесному відкритому обличчі юнака легко можна було прочитати щиру занепокоєність і тривогу.
Прочитавши записку, Блад розсміявся, але, презирливо скривившись, одразу замовк.
— Який безапеляційний виклик, — сказав він, передаючи записку своєму молодшому другові.
Молодий шкіпер пробіг очима поданий папірець і замислився, поскубуючи свою золотисту борідку.
— Ти, звичайно, не підеш?! — у голосі його звучало і запитання і ствердження.
— А чому б ні? Хіба я не буваю щодня у форту?..
— Це так, але ж він хоче вести розмову про нашого старого вовка. Він може використати цю історію, щоб помститися тобі. Ти ж знаєш, Пітере, що тільки присутність лорда Джуліана не дозволяє Бішопу розправитися з тобою. І якщо він зможе довести...
— Ну й що з того, що він може довести? — байдуже перервав його Блад. — Хіба на березі мені загрожуватиме більша небезпека, ніж тут, коли в нас залишилося якихось п’ятдесят людей, та й ті байдужі до всього пройдисвіти, які з однаковим успіхом служитимуть і королю, і мені? Джеремі, любий, клянусь Богом, що «Арабелла» в полоні, під охороною форту і ось цієї ескадри. Не забувай про це.
Пітт стиснув кулаки.
— То чому ж ти тоді дозволив Волверстону й іншим піти звідси?! — вигукнув він із болем у голосі. — Тобі слід було передбачити небезпеку!
— Ну скажи, Джеремі, як я міг стримати їх? Ми ж так домовлялись. А потім, чим вони змогли б допомогти мені, якби навіть і залишилися тут?
Пітт нічого не відповів, і Блад додав:
— Бачу, що ти й сам це розумієш. То я піду візьму капелюха, тростину, шпагу і зійду на берег. Накажи приготувати шлюпку.
— Ти віддаєш себе в руки Бішопа! — застеріг його Пітт.
— Це ще подивимось! Йому не вдасться взяти мене так легко, як він собі уявляє. Я ще можу кусатися! — І, засміявшись, Блад попрямував до своєї каюти.
На цей сміх Джеремі Пітт відповів прокляттями. Якусь мить він нерішуче потупцював на місці, потім неохоче спустився по трапу, щоб розпорядитись щодо шлюпки.
— Якщо з тобою що-небудь станеться, Пітере, — сказав він, коли Блад спускався з борту корабля, — то хай стережеться полковник Бішоп. Можливо, що ці п’ятдесят хлопців зараз, як ти кажеш, і байдужі, але хай я лусну, якщо вони будуть байдужими, помітивши зраду.
— Та що зі мною може статися, Джеремі? Не хвилюйся! Обіцяю тобі, що повернуся на обід.
Блад спустився в шлюпку, яка чекала на нього. Проте хоч він і сміявся, а добре знав, що Пітт має рацію: сходячи цього разу на берег, він наражається на велику небезпеку. І, можливо, саме тому, ступивши на вузький мол біля невисокої стіни форту, з амбразур якої стирчали зловісні жерла важких гармат, він наказав гребцям чекати на нього тут. Може статися, що йому доведеться спішно повертатися на корабель.
Не кваплячись, він обійшов зубчасту стіну і пройшов через великі ворота у внутрішній двір. Там тинялося чоловік шість солдатів, а в затінку муру поволі походжав комендант форту майор Меллерд. Забачивши капітана Блада, він одразу ж зупинився і віддав йому честь, як і належало за статутом, але його щетинисті вуса настовбурчились і під ними промайнула зловісна посмішка.
Та увагу Пітера Блада привернуло зовсім інше. Праворуч від нього розкинувся великий сад, у глибині якого білів будинок — резиденція губернатора. На головній алеї поміж пальмами й сандаловими деревами він помітив самотню міс Бішоп. Мимоволі прискорюючи ходу, Блад перейшов подвір’я і порівнявся з Арабеллою.
— Доброго ранку, міс! — привітався він, знімаючи капелюх, і додав з ноткою легкого докору: — Як це немилосердно — змушувати мене ганятися за вами в таку спеку!
— А чому ж ви в такому разі ганяєтеся? — байдуже відповіла дівчина, надзвичайно приваблива у своєму білому вбранні. — Я поспішаю, — сухо додала вона. — Прошу пробачити мене, але я не можу приділити вам часу.
— Ви, здається, не поспішали, поки я не підійшов до вас, — спробував жартівливо заперечити Блад, та хоч його тонкі губи й посміхалися, у блакитних очах промайнув якийсь незвично суворий вираз.
— Якщо ви це помітили, сер, то мене дивує ваша настирливість.
Це був виклик, а Блад ніколи не ухилявся від поєдинку.
— Слово честі, ви могли дати хоч яке-небудь пояснення, — зауважив він. — Адже тільки заради вас я натягнув цей королівський мундир. Та, може, вам неприємно, що його носить розбійник і пірат.
Арабелла знизала плечима й одвернулася з почуттям образи й каяття. Однак, боячись виявити своє каяття, прикрилася образою.
— Я роблю все, що в моїх силах...
— Тобто час від часу займаєтеся милосердям?.. — І Блад знову спробував усміхнутися. — Бог свідок, я вдячний вам і за це. Може, це самовпевненість, але я ніколи не забуду, що в часи, коли я був тільки рабом на плантаціях вашого дядечка на Барбадосі, ви ставилися до мене з більшою прихильністю.
— Це правильно. Але й ви за тих днів мали більше підстав розраховувати на цю прихильність. Тоді ви були просто нещасною людиною.
— То як би ви назвали мене тепер?
— Тільки не нещасним. Про ваше велике щастя на морях складалися легенди. Та є чутки про ваші успіхи і в інших справах.
Останні слова вихопилися в неї якось необдумано. Арабелла мала на увазі мадемуазель д’Ожерон і, якби змогла, одразу б узяла свої слова назад. Але вони пройшли повз увагу Пітера Блада: він не зрозумів натяку.
— Невже? Усе це брехня, кат би його взяв... і я можу довести вам...
— Не розумію, навіщо вам морочити собі голову доводами, — перервала вона і цим украй збентежила капітана Блада.
— Хоча б для того, щоб ви були кращої думки про мене.
— Нехай вас не обходить те, що я про вас думаю, сер!
Після такого нищівного удару Блад відмовився від боротьби і перейшов до вмовлянь.
— Як ви можете так тепер говорити? Говорити, побачивши мене в мундирі, який я зневажаю? Хіба ж не ви сказали мені, що я можу спокутувати гріхи свого минулого? Мені хочеться відновити своє добре ім’я у ваших очах. А щодо мене самого, то я в минулому не скоїв нічого такого, чого мені треба було б соромитись. О, якби мене не примусили!..
Вона не витримала його пильного погляду й потупила очі.
— Я... я не розумію, чому ви так зі мною говорите. — У голосі дівчини вже не було колишньої впевненості.