— Он як! Ви не розумієте?! — вигукнув він. — Тоді дозвольте, я поясню.
— О ні, не треба, прошу вас! — У голосі Арабелли вчувалася щира стурбованість. — Я цілком усвідомлюю все, вчинене вами, і розумію, що у своїх учинках ви почасти керувалися повагою до мене. Повірте мені, я дуже вдячна.
— Але якщо ви завтра будете думати про мене, як про розбійника й пірата, то краще прибережіть вашу вдячність для себе. Мені вона ні до чого.
Яскравий рум’янець залив її щоки. Блад помітив, що її груди поривчасто здіймалися під тонким білим шовком. Якщо навіть дівчину й обурили його слова і тон, яким ці слова були сказані, то вона все ж стрималася, зрозумівши, що сама накликала його гнів. Арабелла щиро хотіла виправити свою помилку.
— Ви помиляєтесь, — почала вона. — Це зовсім не так.
Та їм не судилося порозумітись. Ревнощі, що завжди підстерігають розважливість, затьмарили розум в обох.
— Що ж тоді ви мали на увазі? — спитав Блад і таки додав: — Вірніше, кого? Лорда Джуліана?
Дівчина здригнулася і, обурена, пронизала його гострим поглядом.
— О, благаю, будьте щирі зі мною, — безжально наполягав він. — Зробіть таку ласку і скажіть одверто.
Якусь мить Арабелла, задихаючись від гніву, стояла перед ним мовчки і аж мінилася на обличчі.
— Ви... ви просто неможливі, — сказала вона нарешті, відводячи від нього очі. — Дозвольте мені пройти.
Він відійшов убік і широким капелюхом з пір’ями, який усе ще тримав у руці, махнув у бік будинку.
— Не смію більше затримувати вас, пані. Врешті, ще не пізно виправити цей гідний презирства вчинок, до якого я вдався. Колись ви пригадаєте, що ваша жорстокість штовхнула мене на такий крок.
Вона шарпнулася, щоб піти, але раптом зупинилась і глянула йому просто в очі. Цього разу дівчина захищалася, і голос її тремтів від обурення.
— І ви смієте говорити зі мною таким тоном! — вигукнула вона, жахаючи його своїм несподіваним запалом. — Ви маєте нахабство докоряти мені за те, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що вони заплямовані кров’ю, коли я знаю вас не тільки як убивцю...
Від несподіванки Блад аж рота роззявив.
— Я? Вбивця?.. — тільки й промовив він.
— Нагадати вам ваші жертви? Хіба не ви вбили Левассера?
— Левассера? — Він навіть посміхнувся. — Отже, вам і про це сказали?
— А ви що, заперечуєте?
— Ні, я справді вбив його. Та, якщо хочете, я пригадаю вам і інше вбивство за таких самих обставин. Це було в Бріджтауні тієї ночі, коли в місто вдерлися іспанці. Мері Трейл може розповісти вам докладніше. Вона була присутньою при цьому.
Він гнівно насунув капелюха і, вкрай обурений, широкими кроками пішов до будинку, так що дівчина не встигла не тільки відповісти, а навіть зрозуміти зміст його слів.
Розділ XXIII. Заручники
Пітер Блад стояв біля колони портику губернаторського будинку і незрячими очима, які були сповнені болем та гнівом, дивився через велику гавань Порт-Ройяла на зелені пагорби, що височіли на протилежному березі, і сиву смугу Блакитних гір, що ледве мріли на обрії в серпанку мерехтливого від спеки повітря.
Його роздуми порушив негр, який доповідав губернаторові про прихід Блада і тепер повернувся по нього. Слуга провів Блада на широку веранду за будинком, де полковник Бішоп і лорд Джуліан Вейд ховалися від задушливої спеки.
— То ви прийшли! — привітав його губернатор і пробубонів собі під ніс щось нерозбірливе, що свідчило про його поганий настрій.
Він не підвівся навіть тоді, коли це зробив вихований лорд Джуліан. Насупившись, багатий барбадоський плантатор розглядав свого колишнього раба. Блад стояв мовчки, тримаючи в руках капелюх і трохи спираючись на довгу, прикрашену стрічками тростину. Зовні він був цілком спокійний, жодна рисочка обличчя не виявила його гніву, що поволі наростав від такого принизливого прийому.
Після короткої паузи полковник Бішоп нарешті заговорив суворим і самовдоволеним тоном:
— Я посилав по вас, капітане, тому, що до мене дійшли неприємні новини. Мене повідомили, що вчора ввечері з гавані вийшов фрегат, на якому відплив ваш спільник Волверстон. Він забрав із собою сотню піратів із тих ста п’ятдесяти, які перебували досі під вашою командою. Ми з його світлістю хотіли б дізнатися, на якій підставі ви дозволили їм вийти з гавані.
— Дозволив? — перепитав Блад. — Я наказав їм це зробити!
Вражений відповіддю, полковник Бішоп на якусь мить не знайшов, що сказати.
— Наказали? — тільки й перепитав він з недовір’ям, тоді як лорд Джуліан здивовано звів брови. — Чорт би вас забрав! Може, видасте точніші пояснення? Куди вирушив Волверстон?
— На Тортуґу. Я послав його туди з дорученням розповісти від мого імені про все, що сталося, командирам чотирьох кораблів моєї ескадри, щоб вони не чекали на моє повернення.
Нестримна лють спотворила обличчя Бішопа, очі його налилися кров’ю, і здавалося, що він ось-ось лусне від гніву. Нарешті губернатор різко повернувся до лорда Джуліана:
— Ви чули, мілорд? Він навмисне відпустив Волверстона, щоб той на волі безчинствував по морях, Волверстона, цього найнебезпечнішого після себе пірата з усієї його підступної зграї. Сподіваюся, що тепер ваша світлість починає розуміти всю безглуздість видачі королівського офіцерського патенту такому чоловікові, як оцей. Адже це справжнісінький бунт!.. Зрада! Клянуся Богом, що військово-польовому суду слід зацікавитися цим фактом.
— Може б, ви перестали плести нісенітниці про бунт, зраду та військово-польовий суд?! — Блад, насунувши капелюха і не чекаючи на запрошення, сів. — Я послав Волверстона переказати Хаґторпу, Крістіану, Ібервілю і решті моїх хлопців, що їм дано місяць, протягом якого вони, наслідуючи мій приклад, можуть кинути піратство і повернутися до мирних занять — полювання або заготівлі лісу, — а в іншому разі їм доведеться залишити Карибське море. Оце і все, що я вчинив.
— Ну, а люди? — спокійно втрутився його світлість. — Адже Волверстон узяв із собою ще сто чоловік?
— Це ті, що не побажали служити королю Якову. У нашому договорі, мілорде, було обумовлено, що ви не примушуватимете моїх людей.
— Щось я не пам’ятаю цього, — прямо сказав лорд Джуліан.
Блад здивовано поглянув на нього і знизав плечима:
— Звичайно, я не збираюсь докоряти вашій світлості за коротку пам’ять. Я тільки кажу, що була така домовленість, і я не брешу. У мене взагалі немає звички домагатися якоїсь вигоди брехнею. На інші умови я тоді й не пішов би.
Такого губернатор уже не міг знести.
— Ви послали тим проклятим негідникам на Тортузі попередження, щоб вони мали змогу врятуватися! Ось що ви зробили! Ви зловживаєте королівським патентом, який урятував вашу власну шию від зашморгу!
Пітер Блад спокійно глянув на полковника.
— Хочу нагадати вам, — промовив він, — що мета місії лорда Вейда — ваші власні апетити ката при цьому не враховуються — це очистити Карибське море від піратів. Отож я й ужив найефективніших заходів, щоб успішно завершити цю справу. Звістка про те, що я перейшов на королівську службу, сама по собі вже зробить багато для того, щоб розбіглася ескадра, якою я досі командував.
— Розумію! — не без єхидства промовив губернатор. — Ну, а коли цього не станеться?
— У такому разі у вас буде досить часу, щоб придумати, як вчинити ліпше Лорд Джуліан вчасно попередив новий вибух гніву Бішопа.
— Можливо, — сказав він, — мілорда Сандерленда задовольнить таке вирішення справи.
Це були ввічливі примирливі слова. Керуючись добрими почуттями до Блада і розуміючи те важке становище, в якому опинився капітан, його світлість вирішив не відступати від своїх інструкцій. Він по-дружньому простягнув капітанові руку, щоб допомогти йому перебороти нові досить серйозні труднощі, які Блад сам створив, давши Бішопу в руки таку зброю проти себе. Та, на жаль, саме від цього молодого вельможі Пітер Блад, засліплений ревнощами, не хотів ніякої допомоги.