Його світлість з презирством і огидою звів на Бішопа холодні безбарвні очі.
— Що ж, коли ви наполягаєте... — почав був він, але замовк і, знизавши плечима, звернувся до Блада: — На вас можна покластися? Полковнику Бішопу гарантується цілковита безпека, якщо вам дозволять без перешкод вийти з порту?
— Даю вам таке слово, — сказав Блад, — навіть більше того. Обіцяю без затримки висадити полковника Бішопа на берег.
Лорд Джуліан змусив себе вклонитись принишклому губернаторові.
— Ви розумієте, сер, що я пішов на це за вашим бажанням? — холодно спитав він.
— Розумію, звичайно розумію, — квапливо підтвердити Бішоп.
— Гаразд! — лорд Джуліан знову вклонився і пішов з каюти. Блад провів його до трапу, під яким унизу погойдувалась шлюпка «Арабелли».
— До побачення, мілорде, — сказав Блад. — Пробачте, мало не забув! — Він витяг із кишені пергамент і простягнув його Вейду. — Ось ваш патент. Бішоп мав рацію, кажучи, що видали ви мені його помилково.
Лорд Джуліан пильно глянув на Блада, і вираз його обличчя полагіднішав.
— Шкода! — з непідробною щирістю сказав він.
— За інших обставин, мілорде... — почав Блад. — Та навіщо про це! Ви розумієте... Шлюпка чекає на вас.
Поставивши одну ногу на перший шабель трапу, лорд Джуліан раптом завагався:
— Хоч убийте мене, але я нічогісінько не розумію! Чому б вам не послати на берег когось іншого, а мене не залишити на кораблі, як іще одного заручника?
Блад подивився ясними блакитними очима в чесні очі Вейда і сумно посміхнувся. Якусь мить він, здавалося, вагався, а потім одверто виклав усе, що думав.
— Не маю наміру наостанок критися перед вами. Причина та сама, мілорде, яка штовхала мене весь час на сварку з вами, щоб потім проткнути ваші груди шпагою. Приймаючи від вас патент, я сподівався, що він допоможе мені спокутувати гріхи мого минулого в очах міс Бішоп. Заради неї, як ви вже, мабуть, здогадались, я й узяв його. Але тепер я розумію, що все це марні сподівання. Мені слід було б знати, що мої надії — марення хворого. Я зрозумів, що коли вона, як мені здається, з нас двох віддає перевагу вам, то, мабуть, чинить правильно. Ось чому я не хочу наражати ваше життя на небезпеку, тримаючи вас на борту. Адже нас можуть обстрілювати. Інший посланець може зіпсувати всю справу. Тепер ви, мабуть, зрозумієте мене.
Приголомшений лорд Джуліан пильно подивився на Блада. Його випещене обличчя було бліде.
— Боже мій! — майже пошепки промовив він. — І ви говорите це мені?!
— Я кажу це вам тому, що... Ах, чорти б його взяли, ну... щоб вона зрозуміла, що розбійник і пірат, за якого вона мене весь час вважає, все-таки зберіг дещо від тих часів, коли він іще був джентльменом. Її щастя для мене дорожче за все на світі. Знаючи про це, вона, може... тепліше згадає про мене іноді, хоча б тільки в молитвах. Оце й усе, мілорде.
Лорд Джуліан довго дивився на пірата, а потім мовчки простягнув йому руку. Блад так само мовчки потис її.
— Не певен, чи маєте ви рацію, чи ні, — сказав лорд Джуліан. — Можливо, з нас двох саме ви для неї кращий.
— Це тільки ваша думка, мілорде, а щодо Арабелли, то вчиніть так, щоб я не помилився. Прощавайте!
Лорд Джуліан спустився трапом у шлюпку і рушив до берега. Відпливши трохи, він помахав рукою Бладу, який, обіпершись на фальшборт, стежив за суденцем, що віддалялося.
За годину «Арабелла», скориставшись легким бризом, вийшла з порту. Форт мовчав. Не було помітно жодного руху з боку ескадри, щоб затримати корабель. Лорд Джуліан чесно виконав доручення, підкріпивши його ще й своїми особистими розпорядженнями.
Розділ XXIV. Війна
Миль за п’ять від Порт-Ройяла у чистому морі, коли береги Ямайки вже ледве помітною смужкою мріли на обрії, «Арабелла» лягла у дрейф, і до її борту підтягнули шлюп, який вона тягла на буксирі.
Капітан Блад привів свого полоненого гостя до трапу. Полковник Бішоп, який протягом кількох годин перебував у стані смертельного переляку, нарешті полегшено зітхнув, і, в міру того як страх його поволі згасав, у нього знову розгорялася люта ненависть до зухвалого пірата. Та він ураховував обставини, і хоч у душі й заприсягся, що, повернувшись у Порт-Ройял, не пошкодує ні сил, ні енергії для того, щоб захопити Пітера Блада і помститися, проте зовні він цього не показував, старанно приховуючи свої почуття.
Пітер Блад не мав ніяких ілюзій. Він не був і ніколи не буде закінченим піратом. У всьому Карибському морі не знайшлося б корсара, який би не скористався з можливості повісити мстивого й жорстокого губернатора на нок-реї і таким чином зміцнити власну безпеку. Та Блад, як уже відомо, не належав до піратів такого типу і, крім того, він не міг забути, що Бішоп був дядько Арабелли.
Саме тому капітан і посміхнувся, дивлячись на пожовкле, одутле обличчя Бішопа з маленькими очицями, що вп’ялися в нього з неприхованою ворожістю.
— Щасливо повернутися додому, дорогий полковнику, — сказав він на прощання, і за його люб’язною посмішкою ніхто б не міг угадати того болю, що краяв його серце. — Уже вдруге ви робите мені послугу як заручник. Раджу вам не потрапляти до моїх рук утретє. Вам не щастить зі мною, полковнику — ви вже, гадаю, самі переконалися в цьому.
Шкіпер Джеремі Пітт, що стояв поруч із Бладом, похмуро стежив за від’їздом губернатора. Позад них юрмилися кремезні флібустьєри із суворими засмаглими обличчями, і тільки залізна воля їхнього капітана не дозволяла їм розчавити Бішопа, як блощицю. Ще в Порт-Ройялі вони дізналися від Пітта про небезпеку, яка загрожувала Пітерові Бладу, і, попри те що всі вони теж були раді розв’язатися з королівською службою, по суті нав’язаною їм, їх таки обурили обставини, за яких ця розв’язка сталася. А тепер вони безмірно дивувалися стриманості свого капітана, яку той виявляв у ставленні до цього негідника Бішопа. Губернатор кинув погляд навколо себе, і його очиці зустрілися зі зловісними поглядами піратів. Інстинкт підказував Бішопу, що його життя в цю мить висить на волосинці, досить одного необережного слова, щоб викликати вибух ненависті, від якого його вже не врятує жодна сила. Атому він, не сказавши й слова, вклонився капітанові і, спотикаючись, поспішно спустився в шлюп.
Гребці відштовхнули човен від червоного корпусу «Арабелли», підняли вітрила і зігнулися наддовгими веслами, сподіваючись дістатися в Порт-Ройял ще до смерку. А гладкий Бішоп, похнюплений, мовчки сидів на кормі, закусивши свої товсті губи. Злість і жадоба помсти охопили його з такою силою, що він забув і про свій страх, і про те, що тільки дивом урятувався від шибениці.
На молу в Порт-Ройялі, біля низької зубчастої стіни форту, на нього чекали майор Меллер і лорд Джуліан. Із почуттям великої полегкості вони допомогли йому вийти зі шлюпа.
Майор Меллер одразу ж став виправдовуватись.
— Радий бачити вас у доброму здоров’ї, сер, — сказав він. — Мені слід було б потопити корабель Блада, незважаючи на вашу присутність там. Але цьому перешкодив ваш власний наказ, переданий мені лордом Джуліаном. Його світлість запевнив мене, що Блад дав йому слово, що не заподіє вам ніякої шкоди, коли йому дозволять вільно вийти з гавані. Не приховую, я подумав, що його світлість вчинив необдумано, поклавшись на слово проклятого пірата...
— Я вже переконався, що він дотримує свого слова не гірше, ніж інші, — одрізав його світлість, перериваючи красномовність майора.
Він сказав ці слова з невимовною холодною гідністю, яку так вправно напускав на себе. Його світлість був явно не в настрої. Сповістивши міністра закордонних справ про блискучий успіх своєї місії, лорд Джуліан раптом став перед необхідністю визнати, що успіх цей виявився скороминущим. Оскільки з уст майора Меллера ще й досі не сходила глузлива посмішка над вірою лорда в слово пірата, його світлість додав значно різкіше:
— Мої дії виправдані хоча б уже тим, що полковник Бішоп благополучно повернувся додому. Супроти цього ваші думки, сер, не варті й фартинга! Вам слід це добре зрозуміти!