Коли через кілька днів по тому флот Ямайки вийшов у море, на флагманському кораблі віце-адмірала Крофорда разом із полковником Бішопом відплив і лорд Джуліан. Треба сказати, що в такій подорожі не було ніякої потреби. Навпаки, обов’язки губернатора вимагали, щоб полковник Бішоп залишався на березі, а лорд Джуліан, як ми знаємо, взагалі не міг принести жодної користі на кораблі. І все ж вони обидва вирушили полювати на капітана Блада, причому кожен із них використовував своє становище як привід для задоволення власних домагань. Ця спільна мета якось зв’язувала їх між собою і навіть створила між ними щось схоже на дружбу, яка за інших обставин була б неможливою між людьми, такими різними і за вихованням і за прагненням.
Полювання почалося. Якийсь час кораблі ямайської ескадри крейсували вздовж берегів острова Еспаньйола, ведучи спостереження за Навітряною протокою і зазнаючи всіх принад негоди, бо саме почався сезон дощів. Але полювання не дало ніяких наслідків, і через місяць губернатор Бішоп та лорд Вейд ні з чим повернулись у Порт-Ройял, де на них чекали дуже неприємні новини зі Старого Світу.
Манія величності Людовіка XIV запалила в Європі пожежу війни. Французькі легіонери спустошували рейнські провінції, а Іспанія приєдналась до тих, хто об’єднав свої зусилля на боротьбу з войовничими прагненнями короля Франції. Але не це було найгіршим: ширилися чутки про громадянську війну в самій Англії, де народ знемагав від нестерпної тиранії короля Якова. Повідомлялося, що Вільгельма Оранського запросили в Англію.
Минали тижні, і кожен корабель з дому ніс новини. Вільгельм прибув до Англії, а в березні 1689 року на Ямайці дізналися, що він став англійський трон і що Яків утік до Франції, де йому обіцяли допомогу в боротьбі з новим королем.
Такі новини не могли бути приємними для родича Сандерленда. А згодом від міністра закордонних справ короля Вільгельма надійшов лист, у якому міністр повідомляв Бішопа, що Англія перебуває з Францією в стані війни і, оскільки війна може перекинутись і в колонії, до Вест-Індії направляється генерал-губернатор лорд Віллоґбі, з ним для підсилення ямайської ескадри вирушає про всяк випадок ескадра під командою адмірала ван дер Кейлена.
Полковник Бішоп зрозумів, що його необмеженій владі у Порт-Ройялі настав кінець, навіть якщо він і залишиться губернатором. Лорд Джуліан для себе не дістав жодної вказівки й не уявляв, як вплинуть усі ці зміни на його становище. Тому він намагався встановити з полковником Бішопом якомога тісніші й дружніші відносини, плекаючи надію здобути Арабеллу. Що ж до полковника, то він, побоюючись, що політичні події примусять його піти у відставку, палко мріяв якнайскоріше породичатися з лордом Джуліаном і скористатися з його високого становища в суспільстві.
Вони цілком порозумілися в цьому питанні, і лорд Джуліан розповів усе, що знав.
— Єдина наша перешкода — це капітан Блад, — сказав він. — Дівчина кохає його.
— Ви з глузду з’їхали? — вигукнув Бішоп.
— У вас, мабуть, є всі підстави дійти такого висновку, — із сумом у голосі зауважив його світлість, — але я при своєму розумі і кажу так тому, що знаю про це.
— Знаєте?
— Арабелла сама зізналася мені в усьому.
— Яка безсоромність! Клянуся Богом, я її навчу! — Це говорив рабовласник, який звик навчати за допомогою нагая.
— Не будьте дурнем, Бішоп! — Зневага, з якою його світлість вимовив ці слова, вплинула на полковника більше, ніж будь-які доводи. — Дівчину з характером Арабелли не переконаєш ніякими погрозами. І коли ви не хочете назавжди зруйнувати мої плани, то мусите тримати язик за зубами і зовсім не втручатися в цю справу.
— Не втручатися?! Боже мій, а що ж робити?
— Послухайте, чоловіче! У Арабелли твердий характер. Я певен, що ви ще не знаєте своєї племінниці. Поки буде живий Блад, вона його чекатиме.
— А якщо Блад загине, то вона схаменеться?
— Ну от, тепер ви, здається, починаєте міркувати правильно, — похвалив Бішопа лорд Джуліан. — Це перший і необхідний крок на шляху до нашої мети.
— Ми маємо повну можливість досягти її! — вигукнув Бішоп з ентузіазмом. — Ця війна з Францією скасовує всякі обмеження щодо Тортуги. Враховуючи державні інтереси, ми можемо напасти на острів. А здобувши там перемогу, заслужимо подяку нового уряду.
— Гм-м! — протягнув лорд Джуліан і, замислившись, сіпнув себе за губу.
— Я бачу, вам усе зрозуміло, — грубо розсміявся Бішоп. — Так уб’ємо двох зайців одним пострілом, га? Ми вирушимо просто в барліг до цього негідника, перетворимо Тортуґу на купу руїн і захопимо проклятого Блада під самісіньким носом у французького короля.
У цю експедицію вони відпливли через два дні — це близько трьох місяців після виходу «Арабелли» — вони знову вирушили полювати на капітана Блада, узявши із собою всю ескадру й кілька допоміжних кораблів. Арабеллі й іншим дали зрозуміти, що вони збираються вчинити напад на французьку частину острова Еспаньйола, оскільки лише така експедиція могла виправдати полковника Бішопа, який у цей тривожний час залишає Ямайку. Почуття обов’язку, безсумнівно, мало б міцно утримувати його в Порт-Ройялі, та це почуття розчинилося в ненависті — найбезпліднішому і найсильнішому з усіх почуттів. Першої ж ночі губернатор у величезній каюті «Імператора» — флагманського корабля ескадри віце-адмірала Крофорда — нализався, втішаючись думкою про близький кінець кар’єри капітана Блада.
Розділ XXV. На службі в короля Людовіка
Водночас, приблизно за три місяці до того, як полковник Бішоп вирушив знищити Тортуґу, капітан Блад, у душі якого клекотіло пекло, кинув якір в оточеній високими скелями гавані Тортуґи. Прибув він на два дні раніше, ніж фрегат, який перед ним вийшов із Порт-Ройяла під командуванням Вольверстона.
У цій затишній гавані на Блада чекали чотири кораблі його ескадри з командою в сімсот чоловік, з якими він розлучився під час шторму біля Малих Антильських островів. Пірати почали вже серйозно непокоїтись через долю капітана, тому з великою і щирою радістю вітали появу «Арабелли». На честь капітана Блада гриміли салюти з гармат, кораблі були прикрашені прапорами. Усе населення міста, пробуджене шумом у гавані, висипало на мол; величезний натовп чоловіків і жінок усіх віросповідань і національностей зібрався тут, щоб привітати уславленого пірата.
На берег Блад зійшов, напевно, тільки для того, щоб задовольнити цікавість людей, які з нетерпінням чекали на його появу. Настрій у нього був похмурим. А на обличчі застигла невесела посмішка: тієї самої хвилини, як прибуде Волверстон, весь цей грім захоплення його славою перетвориться на прокляття.
Його капітани — Хаґторп, Крістіан, Ібервіль, — зустрічали Блада на причалі, разом з ними «Арабеллу» вітали ще кілька сотень піратів. Але капітан обірвав їхні привітання, а коли вони почали набридати своїми запитаннями щодо того, де він барився, Блад запропонував їм дочекатись Волверстона, який зможе цілком задовольнити їхню допитливість. Відбившись від своїх надокучливих підлеглих, Блад проштовхався крізь строкату юрбу з моряків усіх рангів, плантаторів і галасливих торговців — англійців, французів і голландців, юрбу з піратів-новачків, які були колись мисливцями на острові Еспаньйола, і піратів-професіоналів, лісорубів та індійців, мулатів — торговців фруктами і негрів-рабів, виряджених жінок легкої поведінки зі Старого Світу та інших представників роду людського, які перетворили Кайонську набережну на свого роду Вавилон.
Насилу вибравшись із натовпу, капітан Блад попрямував до чарівного будинку мосьє д’Ожерона, щоб засвідчити пошану друзям — губернаторові та його сім’ї.
Спочатку корсари подумали, що Волверстон полює за рідкісним військовим трофеєм, але від зменшеного екіпажу «Арабелли» поступово стали просочуватися геть інші розповіді, які викликали в піратів подив і збентеження. Правда, почасти з відданості до свого капітана, почасти тому, що в порушенні вірності були винні якоюсь мірою і вони, рядові моряки з екіпажу «Арабелли», які самі добре не зрозуміли, що в дійсності сталося, команда протягом двох днів до повернення Волверстона була стримана в розмовах із своїми тортузькими друзями. І все ж цієї стриманості забракло, щоб зашкодити поширенню тривожних чуток і дивовижних історій про ганебні (з точки зору піратів) вчинки капітана Блада.