Ув’язнених вивели.
Полліксфен — запеклий віг у душі, попри посаду прокурора, — прошепотів на вухо своєму колезі — адвокатові (хоча той шепіт був почутий одним із присяжних засідателів):
— Богом присягаюся, той смаглявий негідник добре налякав верховного суддю. Шкода, що його мають повісити. Людина, здатна залякати Джефрейса, забрела б далеко.
Розділ IV. Людина як товар
Містер Полліксфен водночас і помилявся, і не помилявся — явище набагато частіше, ніж це зазвичай трапляється.
Він мав рацію, висловивши думку, що людина з характером Блада, людина, здатна своєю витримкою і своїми словами злякати страшного Джефрейса, пішла б у житті далеко. І водночас він помилявся — хоч це йому і не ставиться у провину — у своєму припущенні, ніби Пітера Блада мають повісити.
Уже сказано, що, хай би яке велике лихо спіткало Блада в результаті його поїздки в Оґлторп, він іще мав — хоч і сам того не знав — дякувати долі, по-перше, за те, що його таки судили, і, по-друге, за те, що суд відбувся дев’ятнадцятого вересня. До вісімнадцятого вересня вироки, ухвалені судом, виконували негайно. Але саме вранці дев’ятнадцятого вересня до Тонтона прибув кур’єр від лорда Сандерленда, державного секретаря, з листом на ім’я лорда Джефрейса, в якому повідомлялося, що його величність король милостиво звелів відправити тисячу сто бунтівників у свої південні колонії на Ямайці, Барбадосі й на Підвітряних островах.
Не слід вважати, що цей наказ диктувався якимось почуттям гуманності. Лорд Черчилль, один із сановників Якова II, мав рацію, коли сказав, що серце короля таке ж чутливе, як і камінь. Просто король зрозумів, що масовими стратами нерозумно марнується цінний товар. І це тоді, коли на плантаціях бракувало робочих рук і здорового, витривалого чоловіка можна було продати за 10—15 фунтів стерлінгів. Багато сановників при дворі короля тією чи іншою мірою мали підстави розраховувати на щедрість його величності, а бунтівники саме й були тим дешевим і надійним матеріалом, яким можна було задовольнити ці претензії. Для цього слід було тільки відібрати певну кількість засуджених і віддати їх придворним у їхнє цілковите розпорядження.
Лист лорда Сандерленда дає вичерпне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планували розподілити між вісьмома придворними, а сотню, було зазначено в постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих в’язнів мали негайно перевезти до південних плантацій його величності та тримати їх там протягом десяти років і лише потім відпустити на волю. Особи, яким мали передати засуджених, зобов’язувались негайно доправити їх до місця призначення.
Від секретаря лорда Джефрейса ми знаємо, що тієї ночі верховний суддя в нестримній люті кляв недоречне «милосердя» короля. Ми знаємо, що в листі до короля Джефрейс усіляко намагався переконати монарха переглянути своє рішення. Але Яків не змінив його. Крім безпосереднього прибутку, який він мав одержати в результаті цього милосердя, король цим заходом ще й показував свою «великодушність». Яків добре знав, що помилувати людей — означає зробити їх мерцями ще за життя. Багато засланців не винесуть пекельних мук рабства у Вест-Індії, а коли вони помруть, то ті, що зостануться живими, ще й заздритимуть їм.
Так сталося, що Пітера Блада, а з ним Джеремі Пітта і Ендрю Бейнса, замість того щоб повісити, колесувати й четвертувати, як зазначалося у вироку суду, разом із п’ятдесятьма іншими в’язнями перевезли в Брістоль, а там перегнали на судно «Ямайський купець», яке мало везти їх далі. Від задухи, поганої їжі та гнилої води серед в’язнів спалахнули хвороби, почали мерти найслабші. Серед одинадцяти померлих був і нещасний Бейнс із Оґлторпа, по-звірячому відірваний від своєї тихої ферми серед запашних яблуневих садів, який не мав іншого гріха, крім того, що сповідував милосердя.
Смертність була б набагато вищою, якби не було Пітера Блада. Спочатку капітан «Ямайського купця» Гарднер на настирливі домагання лікаря надати йому доступ до скриньки з медикаментами й дозволити допомогти хворим відповідав брутальною лайкою й погрозами. Та коли капітан Гарднер побачив, що може бути притягнутий до відповідальності за ці надто великі втрати живого товару, він, хоч і з запізненням, вирішив скористатися майстерністю Пітера Блада. Лікар узявся до роботи з властивими йому пристрастю й запалом. Кваліфікованою допомогою і поліпшенням умов, у яких жили його товариші-в’язні, він зупинив поширення хвороб.
У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайльській бухті і висадив на берег сорок два вцілілих засуджених бунтівники.
Якщо ці нещасні думали (а багато хто з них справді так вважав), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то досить було глянути на те, що постало перед їхніми очима, щоб від таких думок не лишилося й сліду. Вони побачили велике місто з будинками європейської архітектури, тільки без тієї метушні, притаманної європейським містам. Надчервоними дахами велично здіймався шпиль церкви. Вхід до широкої бухти охороняв форт, з амбразур якого вистромили свої жерла гармати. На зеленому пагорбі над містом владно височів повернутий широким фасадом до моря губернаторський будинок. Цей пагорб багатьом нагадував англійські узгір’я у квітні, та й день був такий погожий, які квітень дарує Англії, — сезон тропічних дощів нещодавно скінчився.
На широкій брукованій набережній засуджених зустрів загін поліції в червоних мундирах, що прибув для охорони в’язнів, і натовп, який одягом і манерами мало чим відрізнявся від юрби в будь-якому морському порту Англії, хіба тільки тим, що в ньому було менше жінок і багато негрів.
На огляд вишикуваних на молу засуджених приїхав губернатор Стід, низенький товстий червонопикий чоловічок, одягнений у камзол з товстої блакитної тафти, густо розцяцькованої золотим позументом. Він трохи припадав на одну ногу і важко спирався на масивну палицю із чорного дерева. За ним у формі полковника барбадоської поліції перевальцем ішов огрядний чоловік, на цілу голову вищий за губернатора. На його м’ясистому жовтуватому обличчі відбивався вираз неприхованої зловтіхи. Поруч із ним, дивно контрастуючи з його огрядністю, йшла сповнена юної грації струнка дівчина в елегантному костюмі для їзди верхи. Широкі криси сірого капелюха, прикрашеного яскраво-червоним пером страуса, ховали від сонця її довгасте ніжне личко, на якому зовсім не позначився вплив тропічного клімату. Каштанове волосся кучерями спадало на плечі, у широко поставлених карих очах світилася щирість, а обличчя, замість звичайного для дівчини виразу пустотливої задерикуватості, виражало глибоке співчуття.
Пітер Блад спіймав себе на тому, що зачудовано дивиться на це чарівне обличчя, яке було так явно не на своєму місці. У відповідь дівчина пильно подивилась на нього, і бранець неспокійно переступив з ноги на ногу, усвідомлюючи свій жалюгідний вигляд. Немитий, нестрижений, неголений, зі скуйовдженим волоссям і потворною чорною бородою, в лахмітті, що залишилось від колись розкішного камлотового камзола, у якому його заарештували і якого тепер не наділи б навіть на городнє опудало, Блад вважав себе негідним того, щоб його розглядали такі красиві очі. А проте очі ці не відриваючись дивилися на нього з майже дитячим подивом і жалістю. Нарешті дівчина доторкнулася до яскраво-червоного рукава свого супутника; той щось сердито буркнув, повернувся всім своїм масивним корпусом і став проти неї.
Дивлячись просто в очі співрозмовникові, дівчина щось із запалом доводила йому, але той слухав її неуважно. Його маленькі блискучі очиці, що примостилися біля самісінького носа, м’ясистого і звислого, відірвалися від неї та втупились у білявого здорованя Пітта, що стояв поряд із Бладом.
У цей час до них підійшов губернатор, і кілька хвилин усі троє радились. Дівчини Пітер геть не чув, бо вона говорила дуже тихо. Слова полковника долинали до Блада якимсь нерозбірливим бурмотінням. Зате губернатор, що вважав себе дотепною людиною і любив, щоб його всі слухали, говорив високим різким голосом: