Тепер Блад із оптимізмом дивився в майбутнє. Він був певен: те, що не вдалося здійснити минулої ночі, вдасться сьогодні. Зрештою, одна доба нічого не вирішує. Звісно, губернаторська канцелярія — не вельми приємна установа, та принаймні ще добу їх не чіпатимуть, а за цей час вони будуть вже ген-ген у морі.
Впевненість в успіхові стала першою причиною лиха. Друга ж полягала в тому, що в Арабелли Бішоп цього дня також був гарний настрій, тож і вона до Блада не ставилась вороже. Ось ці дві обставини і стали причиною його затримки, що призвела до сумних наслідків.
Забачивши Блада, Арабелла усміхнулась своєю чарівною усмішкою, привіталася й зауважила:
— Здається, від нашої останньої зустрічі минув місяць.
— Точніше, двадцять один день — я рахував.
— А я почала було думати, що ви померли.
— В такому разі дякую за вінок.
— Який вінок?
— Вінок на мою могилу.
— Навіщо ви так жартуєте? — запитала Арабелла. Вона вже пригадала, що саме його кепкування відштовхнули її від Блада під час останньої зустрічі.
— Я вважаю, інколи людина має жартувати над собою, інакше можна з глузду з’їхати, — відповів Блад. — Про це, на жаль, відомо не всім, тому-то світ стрімко повниться психічно хворими.
— Можете сміятися над собою, скільки вам заманеться, та мені здається, що ви кепкуєте й наді мною. А це зовсім неввічливо.
— Слово честі, ви помиляєтеся. Я сміюсь лише над смішним, а ви геть не смішна.
— Яка ж я тоді? — усміхнулась Арабелла.
Він із захватом подивився на неї: чарівну, довірливу, щиру.
— Ви — племінниця людини, котрій я належу. Я — раб, — він промовив це м’яко, зовсім без агресії.
— Ні, ні, я не приймаю такої відповіді! — наполягала вона. — Сьогодні ви маєте щиро відповідати на мої питання.
— Щиро? — перепитав Блад. — Мені взагалі важко відповідати на ваші запитання, та ще й щиро… Гаразд. Я вважаю: той щасливець, чиїм другом ви станете… — Він, напевне, хотів щось додати, але стримався.
— Це навіть більше ніж ввічливо! — засміялася Арабелла. — А ви ще й, виявляється, здатні на компліменти! Інший на вашому місці…
— Ви гадаєте, я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? — урвав її Блад. — Імовірно, ви вважаєте, що я не знаю чоловіків?
— Ну, може, ви знаєте чоловіків, але в жінках ви геть не тямите. До речі, інцидент у шпиталі — красномовне підтвердження цього.
— Невже ви ніколи цього не забудете?
— Ніколи!
— Ото пам’ять! Та хіба Господь не нагородив мене гарними якостями, про які можна було б поговорити?
— Таких якостей у вас навіть декілька.
— Які ж, наприклад? — нетерпляче поцікавитися Блад.
— У вас чудова іспанська.
— Та й усього? — сумно протягнув Блад.
Та, здавалося, дівчина не помітила його розчарування.
— А де ви вивчили мову? Ви були в Іспанії? — запитала вона.
— О так, два роки я просидів у іспанській в’язниці.
— У в’язниці? — перепитала Арабелла. В її очах Блад прочитав зніяковіння.
— Я був військовополоненим, — пояснив він. — У полон мене взяли прямісінько з французької армії.
— Та ж ви лікар!
— Це не основне моє ремесло. Я солдат. Принаймні, таким себе вважав десять років. Великих статків професія не принесла, та служила мені справніше, ніж медицина, з милості якої, як бачите, я став рабом. Либонь, небеса прагнуть, аби люди не лікували один одного, а вбивали.
— То чому ж ви стали солдатом і опинилися у французькій армії?
— Бо я — ірландець, а ми, ірландці, — народ своєрідний. Ось тому… ой, насправді це досить довга історія, на мене ж чекає полковник.
Та Арабелла бажала послухати цікаву історію. Якщо Блад трохи зачекає, то вони поїдуть разом, їй лише слід виконати прохання дядька й поцікавитися здоров’ям губернатора.
Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.
Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.
— Я дуже шкодую, що досі не знала цього, — промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.
— Чому? Хіба це щось би змінило? — запитав він.
— Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.
— Могло бути й гірше, — промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.
На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.
Розділ 7
Пірати
Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.
Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента — приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.
— Я шукаю лікаря Блада, — задихаючись, ледь промовив Нетталл.
— Щось ти аж надто квапишся! — буркнув Кент. — Якого дідька? Двійня?
— Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.
— Що?
— Він тяжко захворів, сер, — випалив Нетталл. — То лікар тут?
— Його хижа там, — байдуже кинув Кент. — Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, — по цих словах він зник.
Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…
Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.
Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.
Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.
Пітт стояв босий. Увесь його одяг — короткі рвані бавовняні штани, а на голові — солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.
— А нехай тобі, дурню! — розгнівався Пітт. — Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?