— Мені нема чого дивитися, — сказав Блад. — Він помер ще до того, як ми зійшли з облавка «Сінко Льягас», і вже мертвий висів на мотузках, коли я з ним розмовляв.
— Що ви кажете? — закричав Естебан.
Блад сумно глянув на нього, ледь усміхнувся і спокійно запитав:
— Ти шкодуєш, що не дізнався про це раніше? Чи не так?
Естебан недовірливо дивився на нього широко відкритими очима.
— Я вам не вірю, — нарешті сказав він.
— Це твоя справа, але я лікар і не можу помилитися, коли бачу перед собою померлого.
Знову запала тиша, і юнак повільно почав усвідомлювати, що трапилося.
— Якби я дізнався про це раніше, ти вже висів би на нок-реї «Енкарнасіона»!
— Безперечно. От тому я зараз і думаю: яку користь може мати людина, знаючи те, чого не знають інші.
— Але ти ще там висітимеш! — лютував Еспіноза-молодший.
Капітан Блад стенув плечима й відвернувся. Однак слова ці він запам’ятав, так само як запам’ятали їх Гаторп і всі, хто стояв на палубі. Це спливло на нараді, що відбулася ввечері. Нарада зібралася для вирішення подальшої долі іспанських бранців. Усі знали, що вони не зможуть добратися до Кюрасао через брак води й провіанту. Пітт ще не міг виконувати обов’язки штурмана. У ході наради вони вирішили попрямувати на схід від острова Гаїті й, пройшовши вздовж його північного узбережжя, дістатися острова Тортуга. Там, у порту, що належав французькій Вест-Індській компанії, їм принаймні нічого не загрожувало.
Тепер постало питання, чи спроможні вони тягти із собою іспанських бранців, або ж вони посадять їх у човен і дадуть можливість самим добиратися до землі, що лежала всього за десять миль — це була Бладова пропозиція.
— У нас немає іншого виходу, — наполегливо доводив він. — На Тортузі їх спалять живцем.
— Ці свині заслуговують і на гірше! — пробурчав Волверстон.
— Згадай, Пітере, — втрутився Гаторп, — чим тобі сьогодні погрожував хлопчисько. Якщо він урятується й розповість дядькові-адміралові про те, що трапилося, здійснення його погрози стане більш ніж можливим.
— Я не боюся його погроз.
— А дарма, — зауважив Волверстон. — Розумніше було б повісити його разом з іншими.
— Гуманність проявляється не тільки в розумних учинках, — промовив Блад, міркуючи вголос. — Іноді краще помилятися в ім’я гуманності, навіть якщо ця помилка, бодай у вигляді винятку, пояснюється жалем. Ми підемо на такий виняток. Я не можу погодитися з холоднокровним убивством. На світанку дайте іспанцям шлюпку, води, кілька коржів, і нехай вони забираються до біса!
Це було його останнє слово. Люди, що наділили Блада владою, погодилися з його рішенням, і на світанку дон Естебан і його співвітчизники залишили корабель.
Через два дні «Сінко Льягас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту. Її, здавалося, сама природа створила фортецею для тих, кому пощастить заволодіти нею.
Розділ 13
Тортуга
Що ж, саме час розповісти про той факт, що історія подвигів капітана Блада дійшла до нас тільки завдяки наполегливій праці Джеремі Пітта — шкіпера із Сомерсетшира. Парубок виявився не лише гарним моряком, а й плідним письменником. Звісно, на систематичну невтомну працю його надихала прихильність до Пітера Блада. Пітт вів бортовий журнал фрегата «Арабелла» так, як досі ніхто ще його не вів. Журнал налічував двадцять із гаком томів різного формату. Частина томів зникла, у багатьох бракує сторінок. Та якщо при детальному ознайомленні з ними в бібліотеці пана Джеймса Спека з Комертіна я часом навіснів од прогалин, то іноді мене пригнічувала надмірна багатослівність Пітта, через яку важко було вирвати найважливіші факти з маси документів, що дійшли до нас. Перші томи журналу Пітта майже цілком присвячені подіям, що відбулися до появи Блада на Тортузі. Ці томи, так само як і протоколи державних судових процесів, поки що є основними, хоча й не єдиними джерелами, звідки я брав матеріали для моєї оповіді.
Пітт наголошує, що саме ці обставини змусили Пітера Блада шукати притулку на Тортузі. Він пише про це докладно і з помітною пристрастю (а це означає, що на той час були й інші думки з цього приводу). Він наполягає на відсутності в Блада і його товаришів якихось попередніх намірів об’єднатися з піратами, які перетворили Тортугу під напівофіційним захистом французів на свою базу, звідки й здійснювали піратські набіги на іспанські колонії й кораблі.
Пітт запевняє, що спершу Блад прагнув виїхати до Франції або Нідерландів. Однак в очікуванні на попутний корабель він витратив майже всі гроші, що мав. Їх у нього й так бракувало. Тоді то Пітт і помітив, що його друг чимось занепокоєний. Пітт висловлює припущення, що Блад, спілкуючись у ці дні вимушеної бездіяльності із шукачами пригод, разом із ними надміру прикладався до спиртного, що було звичною справою у цій частині Вест-Індії.
Я не думаю, що Пітта можна звинуватити у вигадуванні якихось виправдань для свого друга, адже в Пітера Блада було багато причин для гнітючого настрою. Безсумнівно, повсякчас він думав про Арабеллу Бішоп і божеволів, усвідомлюючи її недосяжність. Він кохав Арабеллу й водночас розумів, що вона втрачена для нього назавжди. Звісно, цілком зрозуміле його прагнення виїхати до Франції чи Нідерландів, та навряд чи він міг пояснити й чітко уявити собі, що там робитиме. Адже насправді він був рабом-утікачем, людиною, оголошеною поза законом у себе на батьківщині, і бездомним вигнанцем на чужині. Залишалося тільки море, відкрите для всіх і особливо привабливе для тих, хто вів запеклу війну з усім людством.
Тож якщо зважити на Бладову невгамовність, яка свого часу спонукала його мандрувати лише заради пригод, а ще як додати, що цей потяг до мандрів був посилений безрозсудністю, породженою вигнанням, та з огляду на те, що його військовий досвід і вміння командувати кораблем лише підсилили спокуси, які постали перед ним, то навряд чи хто насмілиться дорікнути йому, що зрештою він здався. Варто додати, що спокусливі пропозиції надходили не лише від піратів-авантюристів, завсідників шинків Тортуги, а й від губернатора острова д’Ожерона — він забирав у піратів десятину здобичі в обмін на право стояти в гавані. А ще д’Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях, беручи готівкою і видаючи натомість векселі, що оплачувались у Франції.
Ремесло, яке можна було б назвати ганебним, якби на його захист ставали лише брудні й нетверезі авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі того, що викидає море — англійці, французи, данці — ставало почесним, мало не офіційним каперством, коли його необхідність переконливо доводив вишукано одягнений пан, що представляв тут інтереси французької Вест-Індської компанії з таким виглядом, начебто він був представником самої Франції.
Усі, кому пощастило врятуватися з Пітером Бладом із рабства, серед них і Джеремі Пітт, вуха якого повсякчас манив до себе наполегливий шум моря, відчувши себе вічними вигнанцями, виявили бажання приєднатися до великого «берегового братерства» — тоді так називалися пірати. Вони умовляли Блада залишатися їхнім ватажком, присягались усюди невідступно слідувати за ним і зберігати вірність йому.
Підсумовуючи записи Джеремі стосовно цього питання, можна зробити висновки, що Блад піддався своїм настроям і наполяганням друзів та поплив за течією долі зі словами, що від неї однак не втечеш. Я ж гадаю, основною причиною його вагань і такого тривалого опору були думки про Арабеллу Бішоп. Ні тоді, ні згодом він навіть не замислювався, що їм, можливо, не судилось більше зустрітися. Він уявляв, з яким презирством вона згадуватиме про нього, почувши, що він став корсаром, і це презирство, що малювала лише його уява, завдавало йому такого болю, наче все вже сталося насправді.
Щодня і щоночі він думав про Арабеллу Бішоп. Уклавши угоду зі своєю совістю (а згадки про цю дівчину робили його совість аж надто чутливою), він заприсягся зберігати свої руки такими чистими, наскільки це дозволяла відчайдушна професія, яку він вибрав. Очевидно, він не тішив себе марними надіями колись домоглися взаємності цієї дівчини чи бодай зустрітися з нею, та гірка згадка про неї мала назавжди лишитися у його серці.