На виїзді з Бріджвотера на мосту вони зустріли авангард змучених, стомлених утікачів із поля бою. Серед них було чимало поранених. Із останніх сил вони квапились до міста, марно сподіваючись знайти там прихисток. У їхніх поглядах, звернених до Блада і його супутника, читалися втома і страх. Декілька разів їх попереджали, що погоня вже близько, та молодий Пітт не звертав уваги на попередження і мчав щодуху курним шляхом, на якому дедалі більшало утікачів із Седжмуру. Незабаром він збочив із дороги і поскакав росяною стежкою, що перетинала луку. І тут їм траплялися втікачі, що розбігались навсібіч. Пробираючись крізь високу траву, вони боязко озирались, — чи, бува, не показались червоні камзоли королівських драгунів.
Та оскільки Пітт і його супутник наближалися до штаб-квартири Февершема, сліди бою поступово зникали.
Тепер вони минали чудові фруктові сади; дерева аж угиналися під вагою плодів, та їх ніхто не збирав, хай навіть і настав час приготування сидру.
Нарешті вони спішились на бруківку внутрішнього двору, де вже чекав на них засмучений і вкрай схвильований господар маєтку Бейнс.
У величезній залі з кам’яною підлогою лікар побачив лорда Гілдоя — високого чоловіка з масивним підборіддям і великим носом. Обличчя Гілдоя було бліде, він лежав із заплющеними очима, випроставшись на сплетеній із тростини кушетці біля великого вікна. Лордові щоки набули свинцевого відтінку, повіки були стулені, йому важко було дихати, і кожен його вдих супроводжувався слабким стогоном, що виривався із синіх губів. Біля пораненого клопотали Бейнсова дружина і його миловидна донька.
Блад кілька хвилин мовчки оглядав свого пацієнта. Він шкодував, що цей молодий аристократ, на якого чекало чудове майбутнє, повинен був ризикувати всім, і навіть життям, заради честолюбства нікчемного авантюриста. Лікар зітхнув і опустився навколішки перед пораненим. Виконуючи свій професійний обов’язок, він розірвав його камзол та нижню білизну, аби оголити спотворений бік молодого лорда. Затим Блад звелів принести води, тканини та всього, що могло йому знадобитися.
Через півгодини до садиби вдерлися драгуни. Блад у цей час був коло пораненого і не звертав уваги на цокіт кінських копит та грубу лайку драгунів. Блада зазвичай так поглинала робота, що годі було його вивести з рівноваги. Стривожився навіть поранений, що саме прийшов до тями, а Джеремі Пітт, причетність якого можна було легко визначити за його одягом, поквапився сховатись у шафі для білизни. Власник маєтку помітно хвилювався, його дружина й донька тремтіли від страху, наче в пропасниці, тож Бладу довелося ще й їх угамовувати.
— Ну чого ви так сполошились? — заспокоював він. — Ми ж бо живемо в християнській країні, а християни не воюють із пораненими і тими, хто їх прихистив.
Судячи з цих слів, Блад ще літав у хмарах, міркуючи так про християн. А потім підніс до губів пораненого склянку з ліками.
— Заспокойтеся, лорде, тепер усе буде гаразд.
І саме в цю мить до зали з гуркотом і брязканням увірвалась дюжина драгунів Танжерського полку, зодягнутих у ботфорти й камзоли кольору варених омарів. Командував драгунами похмурий жилавий чоловік у мундирі, суціль розшитому золотими позументами.
Бейнс стояв і з викликом дивився на прибулих, у той час як його дружина і донька злякано відсахнулись. Блад, що сидів в узголів’ї хворого, повернувся і глянув на вояків.
Офіцер наказав солдатам стояти на місці, а сам, дзенькаючи шпорами і тримаючи руку в рукавичці на ефесі шаблі, повагом ступив ще кілька кроків.
— Капітан Гобарт, драгун полковника Кірка, — гучно промовив він. — Ви приховуєте бунтівників?
Стривожений грубим тоном військового, Бейнс відповів із тремтінням у голосі:
— Я… я не приховую бунтівників, сер. Цей джентльмен тяжко поранений…
— Я маю сам упевнитися! — гаркнув на нього капітан і важким кроком наблизився до кушетки. Ще більше насупившись, він схилився над лордом, від чого обличчя пораненого стало землисто-сірим.
— Я навіть не питаю, де його було поранено — клятий бунтівник! Хлопці, беріть його! — наказав він своїм драгунам.
Та Блад затулив собою пораненого.
— Будьте людяним, сер! — промовив він із гнівною ноткою в голосі. — Ми живемо в Англії, а не в Танжері. Цей чоловік тяжко поранений, він помре, якщо його чіпати.
Лікареві слова насмішили капітана.
— О, то я ще маю дбати про здоров’я бунтівників! Хай йому чорт! Ви вважаєте, що ми його лікуватимемо? Від Вестона до Бріджвотера вздовж дороги стоять шибениці — він висітиме на першій-ліпшій із них. Полковник Кірк покаже цим дурням-протестантам таке, що пам’ятатимуть і їхні діти, й онуки, і правнуки!
— Вішати людей без суду? — вигукнув розгніваний Блад. — Я, певно, помилився. Ми, мабуть, не в Англії, а в Танжері, де стояв колись ваш полк.
Гобарт пильно поглянув на лікаря, і в капітановім погляді спалахнув гнів. Він звернув увагу на сухорляву мускулисту статуру, гордовито підняту голову, на помітний наліт владності, не сумісний із професією лікаря. Солдат упізнав у Бладові солдата. Капітанові очі звузилися. Він щось пригадав.
— Що ви за один, дідько вас забирай? — вигукнув він.
— Блад моє прізвище, Пітер Блад. До ваших послуг.
— О… Я пригадую ваше прізвище. Ви служили у французькій армії, чи не так?
Навіть якщо Блад і здивувався, то не подав виду.
— Так, служив.
— Еге ж, то п’ять років тому ви були в Танжері?
— Саме так, я знав вашого полковника.
— Присягаюсь, я посприяю поновленню цього знайомства! — і капітан неприємно хихикнув. — Як ви тут опинились?
— Я лікар. Мене привезли сюди для надання допомоги пораненому.
— Ви — лікар?
Гобарт, переконаний у тому, що Блад бреше, говорив із презирством у голосі.
— Medicinae baccalaureus, — відповів Блад латиною, що в перекладі означало «бакалавр медицини».
— Годі кидатися французькими фразами! — розлютився Гобарт. — Розмовляйте англійською!
Блад лише посміхнувся на те.
— Я лікар. Веду практику в Бріджвотері.
— А до цього міста ви прибули із Лайм-Реджіс як прихильник недоумка Дюка, — кепкував Гобарт.
Настала Бладова черга кпити:
— Якби ваш розум був такий сильний, як голос, то ви б стали великою людиною.
На якусь мить драгунові відібрало мову, а обличчя спалахнуло.
— У моїй величі ви впевнитеся на шибениці! — прохрипів він.
— Навіть не сумніваюся. У вас зовнішність і манери ката, — спокійно промовив Блад. — Та якщо ви попрактикуєтесь у своєму ремеслі на мені й моєму пацієнтові, то зав’яжете цим зашморг на своїй шиї. Він не належить до категорії людей, яких можете легко повісити. Він має право вимагати суду перів[8].
— Суду перів?
Капітана вразили ці два слова, на яких наголосив Блад.
— Звісно. Будь-хто, якщо він, звісно, не дурень або дикун, перш ніж вішати людину, поцікавився б її прізвищем. Ця людина — лорд Гілдой.
Поранений раптом ворухнувся і прошепотів слабким голосом:
— Я не приховую свого зв’язку з герцогом Монмутським і готовий відповідати за всі наслідки. Та, з вашого дозволу, я відповідатиму за ці наслідки перед судом перів, лікар має рацію.
Він стих. У кімнаті запанувала мертва тиша. Як більшість хвальків, у душі Гобарт був доволі боязкий, тож новина про титул пораненого збудила в ньому це почуття. Він був догідливим вискочнем, тож тремтів перед титулами. Та водночас капітан тремтів і перед своїм полковником, адже Персі Кірк не пробачав підлеглим помилок.
Жестом Гобарт зупинив своїх людей. Він мав усе як слід обдумати і зважити. Блад помітив його вагання й навів іще один аргумент, що змусив Гобарта зануритись у думки ще глибше:
— Затямте, капітане: лорд Гілдой має друзів і родичів серед торі[9], які обов’язково замовлять слівце за нього перед полковником Кірком. Якщо з його світлістю вчинять як зі звичайним злочинцем, — будьте певні, капітане, — тим самим ви сплетете мотузку собі на шию.
8
Суд перів — за англійськими законами пера (лорда) можуть судити лише особи, що мають звання перів. Їх призначає верхня палата лордів англійського парламенту.
9
Торі — англійська політична партія XVII–XIX ст., що була попередницею нинішньої партії консерваторів. У англійському парламенті представляла великих землевласників.