Капітан Блад спустився на відмілину, сковзнувши по піску у чоботах із м’якої іспанської шкіри. Ішов він у супроводі Волверстона і дванадцятьох членів команди «Арабелли». Він підійшов до враженої його появою групи людей, зняв капелюха й низько уклонився мадемуазель д’Ожерон, а затим повернувся до Левасера.
— Доброго ранку, капітане! — промовив він і одразу ж узявся пояснювати свою раптову появу. — Учорашній ураган змусив нас повернутися. Вчора нам нічого не залишалося, як згорнути вітрила й віддатися волі стихії. Шторм пригнав нас назад. Ще й, на біду, тріснула грот-щогла «Сантьяго», і я поставив корабель на якір у бухточку на заході острова — за дві милі звідсіль. Ну і зрештою, я вирішив розім’яти свої кісточки й навідатись до вас… А це хто? — він указав на бранців.
Левасер закусив губу, зблід, але відповів стримано й ввічливо:
— Як бачите, мої бранці.
— Та невже? Їх учора викинуло на берег штормом?
— Ні! — Левасера це глузування мало не вивело із себе. — Вони з нідерландського брига.
— Щось не пам’ятаю, аби раніше ви згадували про них.
— А вам це навіщо? Це мої особисті бранці. Тож це моя особиста справа. Вони — французи.
— Он воно як? — Блад уп’явся своїми блакитними очима спершу в Левасера, а потім у бранців. Від пильного погляду д’Ожерон здригнувся, але прибрав з обличчя вираз жаху. Це втручання, таке несподіване не лише для жертви, а й для мучителя, раптом запалило в душі юнака надію. Його сестра широко розплющеними очима дивилась на Блада.
Насуплений капітан Блад мовив до Левасера:
— Вчора ви здивували мене, розгорнувши воєнні дії проти дружніх до нас нідерландців. А нині я дізнаюсь, що вас мають остерігатися навіть ваші співвітчизники.
— Але ж я вже казав, що це моя особиста справа.
— То он воно як? Як їх звати?
Спокійна, владна і трохи презирлива поведінка капітана Блада розлютила запального Левасера. На його обличчі виступили червоні плями, погляд став нахабний, майже загрозливий. Він забрався вже було відповісти, та бранець випередив його:
— Я — Анрі д’Ожерон, а це — моя сестра.
— Д’Ожерон? — здивувався Блад. — Чи це родич це, часом, мого дорого приятеля — губернатора острова Тортуга?
— Це мій батько.
— Господи, помилуй! Ви що, Левасере, з глузду з’їхали? Спершу ви нападаєте на наших друзів, а потім берете в полон своїх співвітчизників. А насамкінець з’ясовується, що це діти губернатора Тортуги, острова, який є нашим єдиним прихистком у цих морях…
Левасер сердито урвав його:
— Востаннє попереджаю: це моя особиста справа! Я сам відповідатиму за це перед губернатором Тортуги.
— А двадцять тисяч песо — також ваша особиста справа?
— Саме так.
— Знаєте, я не маю намірів погоджуватися з вами. — Капітан Блад спокійно всівся на бочці, яку щойно звільнив Левасер. — Пропоную не гаяти часу марно! — різко промовив він. — Я на власні вуха чув пропозицію, яку ви зробили цій леді й цьому джентльмену. А ще маю вам нагадати, що ми пов’язані дуже суворою угодою. Ви визначили суму їхнього викупу — двадцять тисяч песо. А це означає, що ця сума належить вашій і моїй командам у частках, встановлених угодою. Сподіваюся, ви не заперечуватимете цього. Та найсумніше, що ви приховали від мене частину трофеїв. За нашою угодою такі вчинки суворо караються.
— Отакої! — нахабно реготнув Левасер і додав: — Якщо вам не до вподоби моя поведінка, то ми можемо розірвати наш союз.
— Я обов’язково зроблю це, — рішуче відповів Блад. — Та ми розірвемо його лише тоді і тільки так, як я того захочу. А станеться це одразу ж по виконанню вами умов угоди, яку ми уклали перед тим, як вирушити у плавання.
— Що ви маєте на увазі?
— Постараюсь говорити коротко, — вів далі капітан Блад. — Я не торкатимусь теми незаконних воєнних дій проти нідерландців, захоплення французьких бранців і ризику розгнівити губернатора Тортуги. Я приймаю все так, як є. Ви призначили суму викупу за цих людей — двадцять тисяч песо. Наскільки я розумію, леді має перейти у вашу власність. Проте чому вона має належати вам, коли, за угодою, цей трофей належить усім нам?
Левасерове обличчя стало темніше за грозову хмару.
— А втім, — додав Блад, — я не маю наміру віднімати її у вас, якщо ви її купите.
— Куплю її?
— Так, за призначену вами суму.
Левасер ледь зміг притлумити лють, що вирувала в ньому, намагаючись якось домовитись із ірландцем:
— Це сума викупу за юнака, а внести її має губернатор Тортуги.
— Ні, ні! Ви об’єднали цих людей. Маю визнати, зробили це якось дивно. Саме ви визначили їх вартість. Звісно ж, ви можете їх отримати, сплативши встановлену суму. Вам доведеться заплатити двадцять тисяч песо, й ці гроші ми поділимо між командами. Тоді, можливо, люди будуть поблажливіші до порушення вами угоди, яку ми спільно підписали.
Левасер розреготався:
— Он як?! Хай йому чорт! Непоганий жарт.
— Цілком із вами згоден, — зауважив капітан Блад.
А сенс цього жарту полягав для Левасера в тому, що капітан Блад із дюжиною своїх людей насмілився прийти сюди, щоб його залякати, хоча він, Левасер, миттю може зібрати сотню своїх головорізів. Та при таких підрахунках Левасер не взяв до уваги одну обставину, на яку правильно зважив його противник. І коли Левасер із посмішкою повернувся до своїх офіцерів, аби й ті посміялись за компанію, то побачив те, від чого його вдавана веселість миттю згасла. Капітан Блад вдало розрахував на жадібність авантюристів, що спонукало їх взятися до піратського ремесла. На їхніх обличчях читалася цілковита згода із Бладом поділити між усіма викуп, який вожак надумав привласнити собі.
На мить головоріз замислився. Подумки клянучи жадібність своїх людей, він вчасно зметикував, що має діяти дуже обережно.
— Ви мене неправильно зрозуміли, — мовив він, притлумлюючи в собі лють. — Щойно я отримаю викуп, ми поділимо гроші. А поки дівчина залишається в мене.
— Це вже інша справа, — буркнув Каузак. — Тоді все стає на свої місця.
— Ви так вважаєте? — уточнив Блад. — А як губернатор д’Ожерон відмовиться платити двадцять тисяч песо? Що робитимемо тоді? — він засміявся й поволі звівся на ноги. — Ні, ні! Капітан Левасер поки що хоче залишити в себе дівчину? Гаразд, нехай так. Однак спершу він зобов’язаний внести викуп і взяти на себе ризик, пов’язаний із тим, що ми можемо його не отримати.
— Правильно, — вигукнув один із офіцерів Левасера.
А Каузак додав:
— Капітан Блад має рацію — все згідно з нашою угодою.
— Що значить за угодою, ідіоти? — втратив над собою контроль Левасер. — Дідько вас ухопи! Звідки в мене двадцять тисяч песо? Та в мене немає і половини цієї суми. Я буду вам винен, поки не отримаю викупу. Вас це влаштовує?
Пірати зашуміли, виказуючи згоду. Немає сумнівів, що цих людей влаштовував такий варіант, але Блад був іншої думки:
— А як ви помрете до того, як отримаєте викуп? Наше ремесло сповнене несподіванок, мій капітане.
— А хай вам грець! — заревів Левасер. Його обличчя збагряніло від злості. — Вам ніяк не вгодиш!
— Та що ви. Давайте двадцять тисяч песо й ми негайно поділимо їх.
— У мене їх немає.
— Тоді бранців хай купить той, хто має гроші.
— А в кого ж, по-вашому, вони є, коли в мене їх немає? Хто викладе таку суму?
— А хоч би і я, — відповів капітан Блад.
— Ви? — ошелешено запитав Левасер. — Вам потрібна ця дівчина?
— А чому б і ні? Я не лише галантніший за вас, ідучи на певні матеріальні жертви, аби отримати цю дівчину, а й чесніший, бо готовий платити за те, чого прагну.
Левасер остовпів од здивування. Із роззявленим ротом він дивився на капітана «Арабелли», як і офіцери з «Ла Фудра». Капітан Блад знову всівся на бочку, дістав із внутрішньої кишені свого камзола маленьку шкіряну торбинку.