Пітт вийшов, залишивши лорда Джуліана з купою питань. Його світлість із дедалі більшою тривогою ретельно вивчав обличчя Арабелли, хоча його безбарвні очі й досі зберігали сонний вираз. Нарешті Арабелла перевела на нього погляд і промовила:
— Здається, ваш Каузак казав правду.
— Я помітив, що ви перевіряли це, — відповів лорд Джуліан, — і зараз ламаю собі голову, для чого вам усе це знаття.
Так і не отримавши відповіді, він і далі мовчки спостерігав за нею, перебираючи пальцями локони золотистої перуки, що обрамляли його довгобразе обличчя.
Арабелла сиділа, поринувши в думки, біля столу і, здавалось, уважно розглядала чудове іспанське мереживо, яким була обшита скатерка. Лорд Джуліан урвав мовчанку.
— Ця людина мене вражає, — повільно промовив він лінивим голосом. — Змінити свій курс заради нас?.. Дивовижно! Та ще дивніше, що через нас він наражається на страшну небезпеку, наважившись увійти у води, що омивають Ямайку… Ні, ця людина просто вражає мене!
Арабелла Бішоп кинула на нього неуважний погляд. А потім її губи дивно, майже із презирством, сіпнулися. Вона стала щось вистукувати по столу своїми пальчиками.
— Мене інше вражає, — сказала вона. — Те, що він не вважає нас людьми, за яких можна взяти гарний викуп.
— Хоча це те, на що ви заслуговуєте.
— Справді? А чому?
— Тому, що ви образили його.
— Я звикла називати речі своїми іменами.
І тут лорд Джуліан вибухнув:
— Ви звикли? Хай я лусну, я б не став цим хизуватися! Це є свідченням або крайньої юності, або крайньої дурості! — якусь мить він мовчав, аби повернути до себе звичне самовладання, тоді додав: — Це є й проявом невдячності. Звісно, невдячність — людська риса, та проявляти її — це якось по-дитячому.
Арабелла спалахнула рум’янцем.
— Ваша світлість, вас роздратувала моя поведінка… Та я… я не розумію вас. До кого я невдячна? У чому й коли я проявила це?
— До капітана Блада. Хіба він не прийшов і не врятував нас?
— Прийшов? — холодно перепитала Арабелла. — Я й уявлення не мала, що він знав про наше перебування на «Мілагросі».
Його світлість дозволив собі виказати ледь помітну нетерплячість.
— Хай там як, а саме він звільнив нас від цього іспанського мерзотника, — сказав лорд Джуліан. — Невже у цій варварській частині світу ви досі не помітили, що добре відомо навіть в Англії? Адже капітан Блад, по суті, воює лише проти іспанців. І назвати його грабіжником і піратом, як ви це зробили, нерозумно й необережно.
— Необережно? — з презирством запитала вона. — А яке мені діло до обережності?
— Воно й видно, що жодного. Та подумайте лишень про елементарну вдячність. Маю вам чесно зізнатися, міс Бішоп, що на Бладовому місці я не зміг би так поводитися. Слово честі! Подумайте, як він мучився через своїх співвітчизників, і ви, як і я, здивуєтесь, що він і досі ще здатен відрізняти іспанців від англійців. Його продали в рабство! Бр-р-р! — його світлість здригнувся. — І кому? Клятому колоніальному плантатору… — він запнувся. — Пробачте, міс…
— Здається, ви надто захопились, захищаючи цього… морського розбійника! — презирство Арабелли переросло в злобу.
Лорд Джуліан пильно поглянув не на неї, а потім, заплющивши свої безбарвні очі і схилившись, м’яко продовжив:
— Мене цікавить, за що ви його так ненавидите?
Йому здалося, що Арабелла розсердилася, адже її щоки спалахнули, а в очах палав гнів. Та вибуху не сталося — вона миттю опанувала себе.
— Ненавиджу його? Боже ж мій! І як вам тільки могло це спасти на думку? Я просто не помічаю його!
— А дарма! Вам обов’язково слід його помітити, міс Бішоп! — його світлість говорив відверто, те, що думав. — Він вартий того. Людина, яка здатна чинити так, як він учинив проти цього адмірала, була б цінним надбанням нашого флоту. І недарма він служив під командуванням де Рітера. Він був геніальним флотоводцем, і, хай мені грець, учень гідний свого вчителя, якщо я взагалі в чомусь тямлю! Сумніваюся, що хтось може порівнятися із ним у військово-морському флоті Англії. Лишень подумати! Навмисно вклинитися між двома іспанськими кораблями на відстань прямого пострілу і в такий спосіб змусити помінятися їх ролями! Для цього треба мати сміливість, спритність і винахідливість! Він обвів навколо пальця не лише мене, нездару-моряка. Іспанський адмірал надто пізно допетрав його наміри, коли Блад уже став господарем становища. Це велика людина, міс Бішоп! Людина, яку варто помітити!
Арабелла вже не змогла стриматися від сарказму:
— Тоді використайте свій вплив на лорда Сендерленда. Нехай він порадить королю запропонувати Бладу офіцерське звання.
Лорд Джуліан переможно засміявся:
— Я це вже зробив! Його офіцерський патент лежить у моїй кишені. — І він коротко розповів їй мету своєї поїздки.
Лорд Вейд залишив спантеличену Арабеллу, а сам вирушив на пошуки капітана, так і не з’ясувавши ставлення Арабелли до Блада. Якби вона була до нього бодай на йоту поблажливішою, його світлість почувався б щасливішим.
А тим часом капітан Блад походжав по квартердеку[43], геть знесилений боротьбою із власним дияволом, хоч його світлість і гадки не мав про таке заняття Блада. Із властивою йому фамільярністю лорд Джуліан взяв капітана під руку і пішов поруч.
— Чого вам? Це що таке? — розсердився Блад, який і так перебував не в найкращому гуморі.
Його світлість не збентежила така реакція.
— Я би хотів, сер, аби ми стали друзями, — вкрадливо почав він.
— Це мені лестить! — кинув Блад. — Вельми милостиво з вашого боку.
Лорд пропусти повз вуха явну іронію.
— Дуже дивно, що доля нас звела, адже до Вест-Індії я їхав спеціально, аби побачитися з вами.
— Ви не перший, кому це вдається, — кепкував Блад. — Та здебільшого то були іспанці, тож їм так не щастило, як вам.
— Ви не зрозуміли мене, — сказав лорд Джуліан, приготувавшись розповісти про мету своєї місії.
Коли він завершив, капітан Блад, який здивовано слухав його, мовив:
— На цьому кораблі ви мій гість, а від тих днів я ще зберіг якесь уявлення про чемне поводження з гостями, хоч і можу вважатися нині злочинцем і піратом. А тому не скажу, що я про вас думаю. Змовчу й про те, що думаю про лорда Сендерленда, оскільки він ваш родич, а також про нахабну пропозицію, яку ви мені зробили. Звісно, мені не дивно, що один із міністрів Якова Стюарта вважає за можливе спокусити будь-кого хабарами і цим змусити його зраджувати тих, хто йому довірився. — І він махнув рукою в бік шкафуту, звідкіля лунала сумна пісня корсарів.
— Ви знову мене неправильно зрозуміли! — вигукнув лорд Джуліан, гамуючи обурення. — Ваших людей також візьмуть на королівську службу.
— І ви вважаєте, що разом зі мною вони полюватимуть на своїх товаришів із «берегової братії»? Присягаюсь, лорде Джуліане, це ви нічого не розумієте! Невже в Англії не лишилось і тіні честі? Та годі про це. Поговорімо про інше. Як ви могли подумати, що я прийму від короля Якова офіцерське звання? Мені навіть не хочеться бруднити руки вашим патентом, хоча це руки злодія і пірата. Ви ж чули, як міс Бішоп назвала мене нікчемною людиною, зрадником. А хто зробив мене такою людиною? Хто зробив мене злодієм і піратом?
— Якби ви були заколотником… — почав лорд Джуліан.
Та Блад перебив його:
— Ви ж маєте знати, що я не був заколотником і взагалі не брав участі у повстанні. Якби це і справді так було, або судді просто помилялись, то їхню несправедливість до мене я ще зміг би вибачити, та помилки не було. Мене засудили саме за те, що я зробив, не більше й не менше. Цей кривавий вампір Джефрейс, хай йому грець, засудив мене до страти, а його достойний господар Яків Стюарт перетворив мене на раба. А за яку провину? За те, що я виконував свій обов’язок лікаря, із милосердя, не думаючи про переконання й політику, намагався полегшити страждання іншої людини, яку пізніше засудили за зраду. Ось мій злочин. Це легко перевірити за документами. І через це мене продали в рабство! Чи марилось вам бодай уві сні рабство?..