— У такому разі, що ж так… чи, вірніше, хто? — запитав він і одразу ж додав: — Лорд Джуліан?
Вона з обуренням поглянула на нього.
— Будьте зі мною відверті, прошу! — наполягав він. — Молю вас, скажіть.
Якийсь час Арабелла мовчала. Вона важко дихала, а рум’янець на її обличчі то з’являвся, то зникав.
— Ви… ви просто нестерпні, — промовила вона, відводячи погляд. — Дозвольте мені пройти.
Він відступив. Своїм капелюхом із широкими крисами Блад зробив порух у бік будинку.
— Я не затримую вас, міс. Зрештою, я ще маю шанс виправили свій ганебний учинок. І тоді ви згадаєте, що зробити це мене примусила ваша жорстокість.
Вона миттю спинилась і пильно поглянула на нього. Тепер Арабелла захищалась і її голос аж тремтів від обурення:
— Ви говорите зі мною таким тоном! Ви насмілились так зі мною говорити! — вигукнула вона, вражаючи його своєю пристрасністю. — Ви маєте нахабство докоряти мені тим, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що на них є сліди крові, коли я знаю вас не лише як убивцю…
— Убивця? Я… — нарешті спромігся він вимовити.
— Вам назвати ваших жертв? Справді? А хіба не ви вбили Левасера?
— Левасер? — на його устах навіть з’явилася мимовільна посмішка. — То вам і про це сказали?
— А ви це заперечуватимете?
— Для чого? Ви маєте рацію — я його вбив. Та я можу пригадати й інше вбивство за подібних обставин. Це сталося в Бріджтауні у ніч, коли на місто напали іспанці. Мері Трейл може розповісти вам усі подробиці. Вона була присутня при цьому.
Він надів капелюха і сердитий пішов геть ще до того, як вона встигла бодай щось відповісти або бодай зрозуміти сенс усього ним сказаного.
Розділ 23
Заручники
Пітер Блад стояв біля колони портика губернаторського будинку і гнівно позирав на величезний рейд Порт-Рояла, на зелені пагорби і пасмо Голубих гір, що ховалися за серпанком гарячого повітря. Його думки урвав негр, який доповів губернаторові про прихід капітана. Блад пройшов за слугою до просторої веранди, у затінку якої полковник Бішоп із лордом Джуліаном Вейдом рятувались од задушливої спеки.
— Прийшли! — привітав його губернатор, супроводжуючи своє привітання муканням, яке не віщувало нічого доброго.
Бішоп не обтяжив себе підвестися з місця навіть тоді, коли це зробив чемний лорд Джуліан. Колишній барбадоський плантатор, насупившись, розглядав свого колишнього раба. Блад стояв, тримаючи в руці капелюха і ледь спираючись на тонку, прикрашену стрічками, тростину. Зовні він виглядав спокійним, наче й не відчував гніву, викликаного таким зневажливим прийомом.
Полковник витримав паузу і самовпевнено заявив:
— Капітане Блад, я послав по вас, бо отримав повідомлення, що ваш спільник Волверстон зі ста п’ятдесятьма піратами пішов із рейду на фрегаті. Ці люди перебували під вашим командуванням. Ми з його світлістю хочемо знати, на якій підставі ви дали їм дозвіл піти.
— Дав дозвіл? — перепитав Блад. — Я наказав їм піти.
На мить полковник остовпів, почувши таку відповідь.
— Наказали? — нарешті промовив він ошелешено. Лорд Джуліан звів од подиву брови. — Дідько забирай! Може, ви поясните, в чому справа? Куди ви послали Волверстона?
— На Тортугу. Я доручив йому повідомити іншим командирам чотирьох моїх кораблів про те, що їм не слід мене чекати.
Блад помітив, як від люті обличчя полковника побуряковіло. Його очі налилися кров’ю. Здавалося, від злості він от-от лусне. Плантатор різко розвернувся до лорда Джуліана:
— Чи ви чули, мілорде? Він відпустив Волверстона, найнебезпечнішу після нього людину з цієї піратської ватаги. Сподіваюсь, тепер ваша світлість розуміє, що нерозумно було видавати королівський офіцерський патент такій людині. Це ж… бунт…. Зрада! Богом присягаюся, цим має зайнятися воєнний польовий суд!
— Може, ви нарешті облишите ці дурні балачки про бунт, зраду і воєнний польовий суд? — Блад одягнув капелюха й сів, не чекаючи запрошення. — Я послав Волверстона, аби той повідомив Гаторпу, Крістіану, Ібервілю й іншим моїм людям, що в них є місяць на те, аби вчинити за моїм прикладом, облишити піратство і повернутися до своїх мирних справ — полювання, заготівлі лісу, або ж просто забратися геть із Карибського моря. Ось таке я дав доручення!
— Ну гаразд, а люди? — запитав його світлість рівним голосом, не підвищуючи тону. — Волверстон прихопив із собою сто п’ятдесят чоловік.
— Це люди з моєї команди, яким не до душі служба в короля Якова. Мілорде, у нашій угоді передбачалося, що жоден із них не зробить цього з примусу.
— Я не пам’ятаю такого, — мовив лорд Вейд зі щирим переконанням.
Блад здивовано поглянув на нього і стенув плечима.
— Мілорде, мені б не хотілося звинувачувати вас у забудькуватості, та саме так і було, я не брешу. У всякому разі, годі навіть припустити, що я б погодився на щось інше.
Губернатор не стримався:
— То ви попереджаєте цих клятих мерзотників на Тортузі, аби вони мали можливість урятуватися! Ось що ви зробили! Ось так ви використовуєте королівський патент, завдяки якому врятувались од шибениці!
Пітер Блад спокійно поглянув губернаторові у вічі.
— Маю нагадати вам, — тихо сказав він, — що місією лорда Вейда, якщо не брати до уваги ваші власні апетити, котрі, як усім відомо, є апетитами ката, — є звільнення Карибського моря від корсарів. Нині я вжив найефективніших заходів для виконання цього завдання. Звістка про мій перехід на королівську службу й так сприятиме розпуску ескадри, якою я не так давно командував.
— Зрозуміло, — насмішкувато промовив губернатор. — А що, як цього не станеться?
— У нас достатньо часу, аби все як слід обміркувати.
Лорд Джуліан не дав полковнику Бішоп вибухнути з новою силою.
— Імовірно, — відповів він, — лорда Сендерленда вдовольнить такий вихід із ситуації.
То були слова примирення. Лорд Джуліан намагався не відходити від своїх інструкцій стосовно Блада, а тому зараз приязно протягував йому руку, аби посприяти у виході з вельми скрутного становища, в яке потрапив капітан, давши Бішопу зброю проти себе. На жаль, Блад не бажав од нього жодної допомоги, адже дивився на вельможу очима, засліпленими ревнощами.
— У всякому разі, — відповів Блад із глузуванням, — це максимум того, на що ви можете розраховувати і що лорд Сендерленд може від мене отримати.
Лорд Джуліан набурмосився й кілька разів приклав хустинку до губів.
— Щось мені все це не подобається, — промовив він понуро. — Ба більше, трохи подумавши, я можу сказати, що мені це геть не подобається.
— Дуже шкодую, — зухвало посміхнувся Блад, — та я не збираюся пом’якшувати своїх слів.
Його світлість звів брови над розширеними безбарвними очима.
— О! — похитав він головою. — Ви дуже неґречні. Сер, я вельми у вас розчарувався. Мені чомусь здавалося, що ви можете бути джентльменом.
— Це не єдина помилка вашої світлості, — втрутився Бішоп. — Ще більшу помилку ви зробили, коли вручили йому королівський патент і буквально зняли його з шибениці, яку я приготував для нього в Порт-Роялі.
— Так, але найжахливіша помилка у всій цій історії з патентом була допущена, коли цього гладкого рабовласника поставили на пост губернатора Ямайки, коли його слід було призначити її катом. Йому ця посада більше пасувала б.
— Капітане Блад! — з докором вигукнув лорд Джуліан. — Честю присягаюсь, ви зайшли надто далеко! Ви…
Але тут його урвав Бішоп. Ледь звівшись на ноги, він дав волю своїй люті й вибухнув потоком брудної лайки. Капітан Блад також підвівся і спокійнісінько спостерігав за полковником. Коли Бішоп нарешті вгамувався, Пітер із незворушним виглядом звернувся до лорда, наче нічого й не сталося.
— Здається, ви щось хотіли сказати, ваша світлосте? — запитав він вкрадливо.
Та до лорда Вейда вже повернулась його витримка і схильність до примирення. Він засміявся і стенув плечима.