Він помітив, як умить змінився вираз її обличчя.
— Не байдужі? — перепитала вона. — Звісно ж, ні. Ми добрі друзі, і я сподіваюсь, лорде Джуліан, що ми й надалі ними залишимось.
— Друзі?.. Всього лише друзі? — промовив він чи то з розпачем, ти то з гіркотою. — Арабелло, я прошу вас не лише про дружбу! Невже ви відповісте мені, що Пітер Блад помилявся?
Вона з тривогою поглянула на нього і спробувала м’яко звільнити свою руку. Спершу він намагався утримати її, та, зметикувавши, що це прояв насильства, випустив руку зі своїх пальців.
— Арабелло! — вигукнув він із болем у голосі.
— Лорде Джуліан, я залишусь вашим другом. Лише вашим другом.
Повітряний замок рухнув. Його світлість раптом відчув себе найнещаднішим чоловіком у світі. Він не був самовпевненою людиною, і сам це визнавав, та все ж дечого не міг збагнути. Вона обіцяла йому лише дружбу, а він міг би дати їй таке майбутнє, що племінниці колоніального плантатора і в чарівному сні не наснилося б. Вона ж відмовляється й натомість говорить про дружбу. То Пітер Блад таки помилявся. Тоді виходить, що Арабелла… Але він урвав думки. Для чого ятрити рану? Він має отримати чітку відповідь. І він відверто запитав її:
— Це Пітер Блад?
— Пітер Блад? — повторила Арабелла, не розуміючи сенсу питання. А коли зрозуміла, то спалахнула рум’янцем. — Н-не знаю, — затинаючись, промовила вона.
Навряд чи вона дала відверту відповідь. Так сталося, що сьогодні вранці з очей її спала запона. Нарешті вона зрозуміла, як Пітер Блад ставився до людей. І запізнілі на добу відчуття сповнили її серце жалем і тугою.
Лорд Джуліан добре знав жінок, аби й досі сумніватися. Він схилив голову, щоб приховати гнів, який зблиснув у його очах, адже він був порядною людиною і соромився гніву, проте не в силах був притлумити його.
А оскільки в ньому природа брала верх над вихованням (утім, як і в більшості з нас), відтоді лорд Джуліан майже попри своє бажання став займатися тим, що можна назвати підлістю. Мені неприємно завважувати це в людині, до якої ми, очевидно, вже ставились із певною шаною, та бажання знищити суперника й посісти його місце витіснило в ньому всю прихильність до Пітера Блада. Він обіцяв Арабеллі використати своє становище на його захист, проте не лише забув про свою обіцянку, а навіть став під’юджувати її дядька і сприяти у складанні планів захоплення і страти корсара. Якби лорда Вейда звинуватили в цьому, то, можливо, він став би доводити, що всього лишень виконує свій обов’язок. Звісно, його обов’язок перебував у полоні ревнощів.
Через декілька днів відтоді, як ямайська ескадра вийшла в море, у каюті флагманського корабля віце-адмірала Крофорда із полковником Бішопом відплив і лорд Джуліан Вейд. Їм не було потреби здійснювати цю поїздку. Бішоп як губернатор мав лишатися на березі, а з лорда Вейда, як відомо, не було жодної користі на кораблі, та все ж вони вирушили на полювання за капітаном Бладом. Кожен із них до того ж використовував своє становище як привід для задоволення власних потреб. То була спільна мета, яка пов’язала їх і стала чимось подібним на дружбу. За інших обставин такі різні люди ніколи б не зійшлися.
Полювання розпочато. Вони крейсували уздовж берегів острова Гаїті, патрулювали за Навітряною протокою і потерпали від негоди в сезон дощів. Та полювання було марним. Через місяць із нульовим результатом вони повернулись до Порт-Рояла, де на них чекали вкрай неприємні вісті зі Старого Світу.
Манія величі Людовіка XIV спричинила війну в Європі. Французькі легіонери спустошили рейнські провінції, а Іспанія приєдналась до країн, що ополчились проти короля Франції. Та це було не найгірше. З Англії, де народ знемагав од тиранії короля Якова, ширилися чутки про громадянську війну. Повідомлялося, що Вільгельм Оранський отримав запрошення прибути до Англії.
Минали тижні, кожен корабель, що приходив із Великої Британії, доставляв у Порт-Роял нові звістки. Вільгельм прибув в Англію, а в березні 1689 року на Ямайці дізналися, що він посів королівський престол, Яків утік до Франції, яка пообіцяла допомогти йому в боротьбі з новим королем. Родича Сендерленда не могли тішити такі новини. Незабаром він отримав листа від міністра іноземних справ короля Вільгельма. Міністр сповіщав полковника Бішопа про початок війни з Францією, що мала вплинути й на колонії. У зв’язку з цим до Вест-Індії прибував генерал-губернатор лорд Віллогбі, а з ним для посилення ямайської ескадри про всяк випадок прямувала ескадра під командуванням адмірала ван дер Кейлена.
Полковник Бішоп збагнув, що настав кінець його пануванню в Порт-Роялі, хай навіть він і втримається на посаді губернатора. Лорд Джуліан стосовно себе не отримував жодних розпоряджень, тож уявлення не мав, що йому робити. Тому він поквапився зав’язати тісніші стосунки полковником Бішопом у надії здобути Арабеллу. Полковник боявся, що політичні події спричиняться до його відставки, а тому ще сильніше забажав породичатися з лордом Джуліаном. Бішоп розумів, що аристократ Вейд завжди посідатиме високе становище.
Словом, між ними як ніколи встановилося взаєморозуміння, і лорд Джуліан розповів полковнику все, що знав про Блада й Арабеллу.
— Єдина наша перепона — капітан Блад, — сказав він. — Арабелла його кохає.
— Та ви з глузду з’їхали! — верескнув Бішоп.
— Звісно, ви маєте підстави робити такі висновки, — меланхолійно зауважив його світлість, — та я при здоровому глузді і знаю, що кажу.
— Знаєте?
— Авжеж. Арабелла сама зізналась мені.
— Який сором! Ганьба! Присягаюся, з нею я поквитаюсь по-своєму!
— Не будьте йолопом, Бішопе! — презирство, з яким лорд Джуліан промовив ці слова, подіяло на работоргівця швидше за будь-які доводи. — Дівчину з таким норовом погрозами не візьмеш. Вона нічого не боїться. Ви маєте притримати свого язика і не втручатися, якщо не хочете зруйнувати мої плани.
— Не втручатися? Боже мій, то що ж робити?
— Слухайте! В Арабелли твердий характер. Я вважаю, що ви так і не знаєте своєї племінниці. Вона чекатиме на Блада доти, поки він буде живий.
— А як Блад зникне, вона візьметься за розум?
— Ну от, здається, ви вже тверезо міркуєте! — похвалив його Джуліан. — Це перший важливий крок до нашої мети.
— І ви маєте можливість зробити його! — вигукнув Бішоп з ентузіазмом. — Війна з Францією анулює всі заборони щодо Тортуги. І ми, обстоюючи державні інтереси, нападемо на Тортугу. Здобувши перемогу, ми непогано зарекомендуємо себе перед новим урядом.
— Гм! — пробурчав його світлість і в задумі потягнув себе за губу.
— Бачу, ви все зрозуміли! — грубо хихонув Бішоп. — Що тут думати: ми вбиваємо двох зайців заразом. Вирушимо в барліг до цього мерзотника, перетворимо Тортугу на купу каміння й захопимо клятого пірата.
Через два дні, тобто приблизно через три місяці після того, як Блад утік із Порт-Рояла, вони знову почали полювання на невловимого корсара. Із собою взяли ескадру й кілька допоміжних кораблів. Арабеллі й іншим дали зрозуміти, що вони мають намір здійснити напад на французьку частину острова Гаїті, оскільки лише така експедиція могла послугувати зручним приводом для від’їзду Бішопа з Ямайки. Така поведінка полковника мала б міцно закріпити його становище в Порт-Роялі. Та Бішопа заполонила ненависть — руйнівне почуття. Першої ж ночі величезна каюта «Імператора», флагманського корабля ескадри віце-адмірала Крофорда, перетворилась на шинок. Бішоп нализався до нестями і у мріях, підігрітих винними випарами, бачив кінець кар’єри капітана Блада.
Розділ 25
На службі в короля Людовика
А десь за три місяці до цих подій корабель капітана Блада, гнаний сильними північними вітрами, досяг Тортуги. Він прибув на два дні раніше, ніж фрегат, який перед ним вийшов із Порт-Рояла під командуванням Волверстона. Бладова душа вирувала.
Тут, у цій затишній стоянці, на нього чекали чотири кораблі його ескадри з командою в сімсот чоловік, із якими він розлучився під час шторму біля Малих Антильських островів. Пірати вже непокоїлися за Блада, тому з великою щирою радістю вітали прибуття «Арабелли». На честь капітана Блада гриміли салюти з гармат, кораблі були прикрашені прапорами. Усе населення міста, розбуркане шумом у гавані, висипало на мол; величезний натовп чоловіків і жінок усіх віросповідань і національностей зібрався тут, щоб вітати славетного корсара.