— Ну ось, уже ліпше, — промовив він, а його колеги в пурпурових мантіях слухняно закивали на те. — Якби всі упиралися, як ті мерзенні бунтівники, що заслуговують на страту, — і він кволим жестом руки вказав на Блада і Бейнса, — ми б ніколи не завершили свою справу.
Зловісне зауваження судді змусило присутніх здригнутися.
Опісля на ноги звівся Полліксфен. Довго й нудно викладаючи суть справи, у якій обвинувачувалася вся трійця підсудних, він перейшов до звинувачення Пітера Блада, справу якого розглядали першою.
Єдиним свідком обвинувачення був капітан Говард, який не пошкодував фарб на змалювання обставин, за яких він знайшов і арештував трьох підсудних із лордом Гілдоєм. Згідно з наказом свого полковника, капітан зобов’язаний був повісити Пітта на місці, якби цьому не завадила брехня підсудного Блада, котрий заявив, що Пітт є пером і особою, що заслуговує на увагу.
По закінченні свідчень капітана лорд Джефрейс перевів погляд на Пітера Блада:
— Чи маєте ви якісь питання до свідка?
— Ні, я не маю запитань до свідка, ваша честь. Він цілком точно виклав ситуацію, що склалася.
— Радий чути, що ви не викручуєтеся, що властиво людям вашого типу. Маю додати, що жодні викрути вам тут не допоможуть. Зрештою, ми завжди дійдемо до правди. Навіть не сумнівайтеся.
Бейнс і Пітт також підтвердили правильність свідчень капітана. Верховний суддя зітхнув із полегшенням і заявив:
— Що ж, як усе зрозуміло, то, заради бога, не варто тягнути, адже попереду в нас ще багато справ. — І в цих словах уже не було й нотки м’якості. — Я вважаю, пане Полліксфен, оскільки факт підлої зради цих трьох мерзотників встановлений, ба більше, визнаний ними самими, говорити нам більше нема про що.
Аж тут пролунав насмішкуватий твердий голос Пітера Блада:
— Говорити є про що, якщо зволите вислухати.
Верховний суддя поглянув на Блада з неабияким здивуванням, вражений його зухвалістю, та швидко здивування змінив гнів. На неприродно червоних губах з’явилась неприємна жорстка посмішка, що спотворила його вродливе обличчя.
— Чого тобі ще потрібно, мерзотнику? Ти знову відбиратимеш наш дорогоцінний час своїми викрутами?
— Я б хотів, аби ваша честь та панове присяжні засідателі вислухали, як мені й обіцяли, що я скажу на свій захист.
— Що ж… Послухаймо… — різкий голос верховного судді знову раптом зірвався і став глухий. Суддя скрючився в три погибелі. Білою рукою із випнутими синіми венами він дістав носовичка й притиснув до губів. лікар Пітер Блад розумів, що зараз Джефрейс страждає через приступ болю, спричиненого смертельною хворобою. Та, здолавши біль, суддя продовжив: — Кажи! Хоча, що можна додати на свій захист, якщо ти у всьому зізнався?
— Про це ви самі судитимете, ваша честь.
— Для цього я тут і сиджу.
— Прошу й вас, панове, — звернувся Блад до членів суду, котрі нервово засовалися під упевненим поглядом його світло-синіх очей. Присяжні засідателі страх як боялися Джефрейса, адже він поводився із тими так, наче вони були підсудними, котрих звинуватили у зраді.
Пітер Блад сміливо виступив наперед. Він тримався впевнено, та обличчя його було похмуре.
— Капітан Гобарт і справді знайшов мене у маєтку Оґлторп, — спокійно промовив Блад, — та він не врахував того, що я там робив.
— А що ж ти мав робити в компанії бунтівників, чию вину вже доведено?
— Саме на це питання я й прошу дати мені змогу відповісти.
— Кажи, але стисло. Якщо мені вислуховувати все, що тут спаде на думку зрадливим псам, то доведеться проводити засідання до весни.
— Ваша честь, я був там, аби лікувати рани лорда Гілдоя.
— Що? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?
— Так. Я закінчив Трініт-коледж у Дубліні.
— Боже милостивий! — вигукнув Джефрейс, голос якого зазвучав із новою силою. — Ви лишень погляньте на цього мерзотника! — звернувся він до членів суду. — Свідок-бо казав, що декілька років тому зустрів його у Танжері як офіцера французької армії. Ви чули зізнання самого підсудного про те, що слова свідка правдиві.
— Я це визнаю і нині. Та разом із тим я також сказав правду. Декілька років мені довелося бути солдатом, та перше я був лікарем, а із січня цього року, оселившись у Бріджвотері, повернувся до своєї професії, що може підтвердити сотня свідків.
— Буду я ще витрачати на це свій час! Я винесу вирок на основі твоїх же слів, мерзото! Ще раз запитую: як ти, той, хто видає себе за лікаря, котрий мирно практикує в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?
— Ніколи я не був у цій армії. Немає жодного свідчення на користь цього і, насмілюсь стверджувати, не буде. Я не поділяв поглядів бунтівників і вважав цю авантюру божевіллям. З вашого дозволу, хотів би спитати у вас: що я, католик, можу робити в армії протестантів?
— Католик? — замогильним голосом перепитав у нього суддя. — Ти — святенник-протестант! Маю тобі сказати, чоловіче, що я носом чую протестанта за сорок миль!
— У такому разі, мені дивно, чому ви, власник такого чутливого носа, не можете розпізнати католика на відстані чотирьох кроків.
З галерей донісся смішок, котрий одразу ж стих, щойно судді метнули туди свої люті погляди. Джефрейс звів граціозну білу ручку, яка все ще стискала носовичка, догори. Підкреслюючи кожне слово загрозливим похитуванням вказівного пальця, він відчеканив:
— Ми не обговорюватимемо питання вашої релігії. Та затямте, що я вам скажу: жодна релігія не виправдовує брехні. Ви маєте безсмертну душу. Подумайте про це, а також про те, що всемогутній Бог, перед яким ми всі постанемо у судний день, за найменшу брехню пожбурить вас у вогняну безодню киплячої сірки. Бога ви не обведете круг пальця! Завжди пам’ятайте це. А зараз скажіть, як так трапилося, що вас захопили з бунтівниками?
Пітер Блад із подивом і жахом подивився на суддю:
— Того ранку, ваша честь, мене викликали до пораненого лорда Гілдоя. Як лікар я був зобов’язаний надати йому допомогу.
— Зобов’язаний? — блідий суддя з перекошеним посмішкою обличчям гнівно подивився на Блада. Узявши себе в руки, Джефрейс глибоко зітхнув і вже м’яко промовив: — Боже мій, та ж не можна випробовувати наше терпіння. Ну гаразд. Скажіть, хто вас викликав?
— Пітт, котрий перебуває тут. Він може підтвердити мої слова.
— Еге ж! Пітт підтвердить! Та він сам зізнався у своєму злочині. Це і є ваш свідок?
— Тут є Ендрю Бейнс. Він це також підтвердить.
— А любому Бейнсу ще доведеться відповісти за свої гріхи. Здається мені, він турбуватиметься про порятунок власної шиї від мотузка. І це всі ваші свідки?
— Аж ніяк, ваша честь. Із Бріджвотера можна викликати й інших свідків, котрі бачили, як із Піттом я їхав на крижах його коня.
— На це не буде потреби, — промовив із посмішкою верховний суддя. — Я не збираюся гаяти на це свій час. Скажіть мені лише одне: коли Пітт, як ви стверджуєте, прибув по вас, чи знали ви, що він є прихильником Монмута?
— Так, ваша честь. Я знав про це.
— Ви знали? Отакої! — і верховний суддя грізно поглянув у бік присяжних засідателів, котрі зіщулились із переляку. — Та попри це ви поїхали з ним?
— Так, адже це мій обов’язок — допомагати пораненій людині.
— І ти називаєш це святим обов’язком, мерзотнику?! — заверещав суддя. — Боже милостивий! Твій святий обов’язок, підлото, служити Богові й королю! Та годі про це. Чи повідомив вам цей Пітт, хто саме потребує допомоги?
— Так, лорд Гілдой.
— А чи знали ви, на чиєму боці боровся лорд Гілдой?
— Так, знав.
— І все одно ви поїхали до Гілдоя. Але ж ви стверджували, що є лояльним підданим нашого короля!
На якусь мить Пітеру Бладу урвався терпець:
— Мене турбували його рани, а не політичні погляди! — різко відповів він.