Та був ще один вихід, на нього Блад сподівався найменше, але до цього виходу він уже наближався на своїх кораблях. Усе, що він із таким болем переживав зараз, було лишень необхідним етапом у його бурхливому житті.
Пірати розраховували, що де Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати свої кораблі і попрямує на острів Гаїті. Туди й вирушили. Дули помірні сприятливі вітри, тож «Арабелла» й «Елізабет» дві доби борознили море, проте французів не бачили. На світанку третього дня кораблі потрапили в густий туман, який утруднив спостереження. Пірати стали побоюватися, що де Рівароль напевно втече від них.
За тридцять миль від них мала бути Ямайка. І справді, незабаром на північному заході замаячив могутній хребет Голубих гір, що скидався на ледь помітну смугу хмар. Здавалося, ніби синьо-фіолетові вершини зависли у повітрі над хвилями туману, що стелився над самісіньким морем. Кораблі йшли під сприятливим західним вітром. Час до часу пірати чули далекий гуркіт. Менш досвідчені моряки могли б подумати, що то шум прибою.
— Гармати! — вигукнув Пітт, що стояв із Бладом на квартердеку.
Блад кивнув головою, уважно прислухаючись.
— Це десь за десять-п’ятнадцять миль, неподалік Порт-Рояла, — додав Пітт і поглянув на свого капітана. — А чи не пов’язано це з нашою погонею?
— Може, полковник Бішоп із кимось зчепився. А з ким йому ще воювати, як не з нашими друзями? Гадаю, це і справді стосується нашого походу. Що ж, нам треба підійти ближче і дізнатися, що до чого.
І вони пішли на гуркіт, що посилювався у міру наближення до місця бою. Через годину, коли Блад сподівався в тумані угледіти в підзорну трубу кораблі, що ведуть бій, гуркіт ущух. Та пірати не міняли курс. Усі висипали на палубу і стурбовано вдивлялися в туманну безодню. Аж раптом побачили перед собою велетенський палаючий корабель. Коли «Арабелла» й «Елізабет» підійшли ближче, то видно було обгорілі щогли, а на грот-щоглі виднівся вимпел із хрестом святого Георгія.
— Англійський корабель! — вигукнув капітан. Він прагнув побачити переможця бою, жертва була перед ними. Коли ж вони наблизилися до палаючого судна, то побачили, як віддаляються три високі кораблі. Звісно, спершу вони подумали, що кораблі належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва — розгромлений піратський корабель.
«Арабелла» й «Елізабет» поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї збилися в трьох переповнених шлюпках. Однак Пітт не опускав підзорної труби і побачив таке, що могло помітити лише око досвідченого моряка: найбільшим із трьох суден був флагманський корабель де Рівароля «Віктор’єз».
«Арабелла» й «Елізабет» підійшли до переповнених людьми шлюпок, згорнули вітрила і лягли в дрейф. Треба було якнайшвидше рятувати не лише тих, хто встиг сісти в шлюпки, а й тих, хто з останніх сил намагався втриматися на плаву, вчепившись за уламки корабля.
Розділ 29
На службі в короля Вільгельма
До облавку «Арабелли» пристала одна із шлюпок. Першим на палубу піднявся худорлявий, невеличкий на зріст чоловік, одягнений у вишуканий, гаптований золотом камзол із темно-червоного атласу. Пишна чорна перука обрамляла жовчне, покраяне зморшками обличчя незнайомця. Пережите лихо геть не вплинуло на його модний, дорогий одяг, чоловік тримався досить упевнено, як справжній вельможа. Це був не пірат. За ним на палубу ступив другий чоловік — цілковита його протилежність, однаковий у них був хіба що вік. Кремезний джентльмен із обвітреним обличчям і добродушною складкою губів. Його блакитні очі весело сяяли. Він також був вишукано вбраний, але одяг був без прикрас, та глянувши на цього здорованя, можна було одразу ж зробити висновок, що він звик наказувати.
Щойно маленький джентльмен переступив із трапа на шкафут, де стояв капітан Блад, як уже встиг своїми гострими, як у тхора, чорними очицями швидко пробігтися по строкатій команді і зупинитись на капітані.
— Куди, в дідька, я потрапив? — роздратовано спитав він. — Ви англієць чи хто, хай вам грець?
— Особисто я маю честь бути ірландцем, сер. Моє прізвище Блад, капітан Пітер Блад, а це мій корабель «Арабелла». До ваших послуг, сер.
— Блад?! — верескнув чоловік. — Трясця вашій матері! Пірат! — Він рвучко обернувся до свого кремезного супутника: — Ван дер Кейлене, ви чуєте? Пірат! Тисяча чортів! Ми потрапили від з-під дощу та під ринву!
— Що? — гортанним голосом спитав велетень. — Що? — перепитав він і раптом зайшовся гомеричним сміхом.
— І чого б це я сміявся, дельфіне? — аж слиною бризкав від обурення чоловік у вишуканому камзолі. — Тепер про нас довго вдома говоритимуть! Спершу адмірал ван дер Кейлен поночі розгубив свій флот, потім французи потопили його флагманський корабель, а на довершення його самого захопили пірати. Дуже втішений, що в цій ситуації ви здатні знайти щось комічне. Це, мабуть, за мої гріхи доля звела мене з вами, та, чорти всіх забирай, мені геть не смішно!
— Панове, дозвольте зауважити, що тут якась плутанина, — спокійно мовив Блад. — Ви не захоплені, а врятовані. Коли ви це зрозумієте, то, можливо, визнаєте за потрібне подякувати мені за гостинність, яку я пропоную вам. Можливо, надто скромна гостинність, але до ваших послуг тут усе найкраще, що я маю.
Маленький джентльмен втупився в нього своїми гострими очицями.
— О! Ви ще й іронізуєте? — сердито вигукнув він. І щоб припинити глузування, одразу ж відрекомендувався: — Я лорд Віллогбі, призначений королем Вільгельмом на пост генерал-губернатора Вест-Індії. Це адмірал ван дер Кейлен, командувач вест-індської ескадри його величності короля Вільгельма, яку він десь загубив у цьому проклятому Карибському морі.
— Короля Вільгельма? — здивувався Блад і помітив здивовані обличчя Пітта і Дайка. — Перепрошую, а Вільгельм — король якої країни?
— Що? Що ви сказали? — перепитав лорд Віллогбі, приголомшений запитанням, але, глянувши на Блада і якийсь час помовчавши, сказав: — Я маю на увазі його величність короля Вільгельма Третього — Оранського, який із королевою Марією править Англією ось уже понад два місяці.
Запала глибока мовчанка. Нарешті Блад збагнув зміст почутого.
— Сер, ви хочете сказати, що нарешті англійський народ повстав і послав під три чорти цього негідника Якова з бандою його головорізів?
Блакитні очі адмірала ван дер Кейлена засяяли, він торкнув лікоть лорда Віллогбі і промовив:
— А в нього правильний політичний нюх, чи не так?
Його світлість усміхнувся у відповідь. На високому обличчі запали глибокі зморшки.
— Божечки, та ж ви нічого не знаєте!.. Де ж вас чорти носили?
— Ми три місяці були відірвані від усього світу, сер, — відповів Блад.
— Воно й видно! За ці три місяці в світі сталися зміни…
Лорд Віллогбі стисло розповів, що король Яків утік до Франції і там перебуває під захистом короля Людовіка. Ось тому Англія приєдналася до антифранцузького союзу і перебуває у стані війни із Францією. І тому сьогодні вранці флагманський корабель голландського адмірала атакувала ескадра де Рівароля. Найімовірніше, дорогою з Картахени французи дізналися про події, що сталися у світі.
Після цих новин капітан Блад ще раз запевнив генерал-губернатора і адмірала, що на його судні до них ставитимуться з належною пошаною, і провів до своєї каюти. Тим часом команда рятувала потерпілих. Новини від лорда Віллогбі дуже схвилювали капітана Блада. Адже, якщо короля Якова позбавили престолу, то це означає, що настав кінець його поневірянням, він зможе повернутися додому і знову розпочати мирне життя, яке чотири роки тому так грубо порушили. Від рою думок у Блада паморочилося в голові. Він був такий збуджений, що не міг мовчати. Під час розмови з розумним і проникливим лордом Віллогбі, який не зводив з нього очей, Блад виклав навіть більше, ніж хотів.