— Як хочете, можете повертатися додому, — запропонував Віллогбі, коли Блад замовк. — Там вас гарантовано ніхто не переслідуватиме за піратство, адже ви змушені були стати на цей шлях. Проте я на вашому місці не квапився б. Ми все про вас знаємо, чули, на що ви здатні на морі — ви маєте чудову нагоду справді проявити себе, адже ви стверджуєте, що вам набридло піратство. На період війни ви підете на службу до короля Вільгельма і завдяки своїм талантам принесете неабияку користь англійському уряду. Звісно ж, уряд перед вами не залишиться в боргу. Раджу вам про це поміркувати. Вам і справді випала чудова можливість показати, на що ви здатні!
— Цю можливість даєте мені ви, ваша світлосте, — поправив його Блад. — Дуже вдячний вам, та, слово честі, зараз я можу думати лише про ту новину, про яку дізнався від вас. Вона перевернула весь світ для мене. Мені слід звикнути до думки про оновлений світ. Лише тоді зможу визначити своє місце в ньому.
До каюти увійшов Пітт із повідомленням про завершення рятування потерпілих, яких усього виявилося сорок п’ять осіб і яких розмістили на двох корсарських кораблях. Потім штурман запитав про подальші розпорядження.
Блад підвівся.
— Я обтяжую вас своїми справами і геть забуваю про ваші. Де ви хочете, аби я вас висадив? У Порт-Роялі?
— У Порт-Роялі? — низенький чоловічок нервово завертівся у кріслі. Перегодя він повідомив Бладу, що вчора ввечері вони вже побували в Порт-Роялі, та губернатора там немає, бо той зібрав усю свою ескадру й вирушив на острів Тортуга у пошуках якихось піратів. Блад спершу здивовано поглянув на нього, а потім гучно розреготався:
— Імовірно, він вирушив ще до того, як дізнався про зміну уряду в Англії і війну з Францією.
— Зовсім не так! — огризнувся Віллогбі. — Губернатор про все знав, знав він також і про моє прибуття ще до того, як намірився вирушити в похід.
— Але це неможливо!
— І я так гадав, одначе цю інформацію я отримав од майора Меллерда, який, очевидно, керує Ямайкою за відсутності цього бовдура.
— Але ж яким треба бути дурнем, щоб кинути свій пост у такий час! — ошелешено промовив Блад.
— Та це ще не все! — додав роздратований лорд. — Цей бовдур узяв із собою всю ескадру, і якщо французи раптом нападуть на місто, то захисту не буде. Ось такий губернатор, призначений колишнім урядом! І так колишня влада чинить у всьому! Він віддав Порт-Роял на волю долі, а його хирлявий форт за якусь годину може перетворитися на руїни. Поведінка Бішопа злочинна!
З Бладового обличчя вмить зникла посмішка.
— Чи знає про це де Рівароль? — різко запитав він.
Відповів нідерландський адмірал:
— А хіба Рівароль пішофь пи туди, якпи не знавь того? Він захопив у полон декого з наших людей і, мабуть, розф’язафь їм язик. Нафряд чи він пропустиф таку нагоду.
— Якщо тут станеться бодай найменша неприємність, цей мерзотник накладе головою! — гаркнув Віллогбі. — А може, він зумисне це зробив, га? Може, він не дурень, а зрадник? Може, така його служба?
Капітан Блад не погодився.
— А це вже навряд. Ним оволоділа помста. На Тортузі він жадав захопити мене. Та я вважаю, поки він мене шукає, я маю за нього подбати про безпеку Ямайки задля короля Вільгельма, — він весело засміявся, як не робив того вже багато місяців. — Джеремі, бери курс на Порт-Роял, — наказав Пітту, — маємо якнайшвидше туди потрапити. А з де Ріваролем ми ще встигнемо поквитатися.
Лорд Віллогбі підскочив із адміралом ван дер Кейленом.
— Побий мене грім, але ж ви не маєте достатньо сил для цього! — вигукнув його світлість. — Кожен корабель французької ескадри не поступається потужністю «Арабеллі» й «Елізабет» разом узятих!
— За кількістю гармат — згоден, — відповів із усмішкою капітан Блад, — та гармати в таких справах — не головне. Якщо ваша світлість забажає побачити битву за всіма правилами військово-морського мистецтва, то я залюбки надам вам таку можливість.
Обидва гостя з подивом подивилися на Блада.
— Та ж для вас такі умови не сприятливі, — й далі наполягав його світлість.
— Це немошліфо, — промовив ван дер Кейлен, хитаючи своєю круглою головою. — Зфісно, кораблефедення — важліфа справа, та гармати залишаються гарматами.
— Якщо ми не зможемо здолати де Рівароля, то я потоплю свої кораблі в каналі й не дам йому можливості піти з Порт-Рояла. Тим часом повернеться Бішоп зі свого безглуздого полювання чи ж з’явиться ваша ескадра.
— І що це нам дасть? — запитав Віллогбі.
— Саме це я і маю вам повідомити. Де Рівароль просто дурень, який пішов на Порт-Роял, адже на його кораблях награбованих цінностей на сорок мільйонів ліврів. — По цих словах обидва його співрозмовники аж позіскакували з місць. — Він попрямував у Порт-Роял із награбованим. Байдуже, переможе він мене, чи я його — цих коштовностей йому не вивезти. Рано чи пізно вони таки потраплять у казну короля Вільгельма після того, як п’ята частина відійде моїм корсарам. Чи згодні ви, лорде Віллогбі?
Його світлість підвівся і простягнув капітану руку.
— Капітане Блад, мені здається, що ви — велика людина!
— Ваша світлосте, якщо ви це помітили, то маєте чудовий зір, — засміявся капітан.
— Так-так! Та як це зробити? — пробурчав ван дер Кейлен.
Капітан Блад відповів, сміючись:
— Піднімайтесь на палубу, і ще до сходу сонця я вам продемонструю це!
Розділ 30
Останній бій «Арабелли»
— Друше мій, чому ві не йдете? — бурчав ван дер Кейлен.
— На бога, чого ви чекаєте? — підтакував роздратований Віллогбі.
Був полудень того самого дня. Обидва корсарські кораблі сонно погойдувалися на хвилях, а вітер, що дув з рейду Порт-Рояла, ліниво лопотів вітрилами. Кораблі були за милю від захищеного фортом входу в протоку, яка вела на цей рейд. Ось уже дві години, як вони підійшли сюди, непомічені ні у форті, ні людьми з кораблів де Рівароля, бо між французами й захисниками порту йшов запеклий бій, і повітря раз у раз здригалося від гуркоту гармат. Тривале пасивне очікування нервувало лорда Віллогбі й адмірала ван дер Кейлена.
— Ві опіцяли показати якісь гарні речі. То де ж во ни? — запитав адмірал.
Блад стояв перед адміралом у кірасі з воронованої сталі і впевнено усміхався.
— Я не збираюся зловживати вашим терпінням, — сказав він. — Ось уже стихає вогонь. Річ у тім, що ми не виграємо, як поспішатимемо, але можна багато чого досягти, коли вдарити у слушну мить. Саме це я й хочу вам показати.
Лорд Віллогбі підозріливо поглянув на нього.
— Ви сподіваєтеся, що тим часом може повернутися Бішоп або підійде ескадра Кейлена?
— О ні, ваша світлосте, зовсім ні. Я от про що думаю: як відомо, де Рівароль — поганий командир. Звісно, під час бою із фортом його ескадра неодмінно матиме якісь пошкодження, що бодай трохи зменшить його перевагу над нами. А ми вступимо в бій тоді, коли форт використає всі свої ядра.
— Правильно! — похвалив сухорлявий генерал-губернатор Вест-Індії. — Я схвалюю ваші наміри. Ви маєте якості талановитого флотоводця, перепрошую, що не зрозумів вас одразу.
— О, це вельми люб’язно з вашого боку, мілорде! Розумієте, я маю певний досвід у веденні таких боїв. Я йду на будь-який неминучий ризик, та не ризикуватиму в тих випадках, коли в тому немає потреби… — він прислухався. — Так. Я мав рацію. Канонада стихає. Отже, невдовзі Меллерд не чинитиме опору. Агов, Джеремі!
Він перехилився через поручні й віддав чіткий наказ. Боцман пронизливо засвистів, і раптом корабель наче збудився зі сну. Затупотіли ноги по палубі, заскрипіли блоки, залопотіли підняті вітрила. «Арабелла» пішла вперед, а за нею — «Елізабет». Блад викликав до себе каноніра Оґла, і за мить той уже був на своєму місці на гарматній палубі.
А за чверть години вони підійшли до входу на рейд і раптово на відстані пострілу дрібнокаліберної гармати виникли перед трьома кораблями де Рівароля.