Арабелла притисла руки до грудей.
— Я… я… рада, що ви так учините. І, перш за все, рада за вас… — вона ступила крок уперед і простягнула йому руку.
Він поглянув на неї з недовірою.
— Я, злодій й пірат, не гідний торкатися вашої руки, — промовив він із гіркотою в голосі.
— Та ж зараз ви геть не такий, — відповіла Арабелла, силкуючись усміхнутися.
— Так, проте, на жаль, не вам я маю дякувати за це. Гадаю, нам не варто говорити на цю тему. Можу запевнити вас, що лордові Вейду не варто мене боятися. Саме така гарантія потрібна для вашого ж спокою.
— Заради вас — так, але тільки заради вас самого. Я не хочу, аби ви чинили безчесно.
— Хоч я і є злодієм і піратом, — знову нагадав він.
Вона аж руки заломила з відчаю.
— Невже ніколи, ніколи ви не вибачите мені цього?
— Маю зізнатися, мені це нелегко. Та після всього сказаного яке це має значення?
Вона замислилася на якусь мить, а потім подивилась на нього своїми чистими карими очима і знову простягнула йому руку.
— Капітане Блад, я їду. І оскільки ви такий добрий до мого дядька, я повертаюсь із ним на Барбадос. Навряд ми колись із вами побачимось, тож, може, давайте принаймні розстанемося добрими друзями? Ще раз прошу вибачення. Може… може, ви попрощаєтеся зі мною?
Він змусив себе пом’якшити тон, узяв простягнуту руку і, тримаючи її у своїй руці, понуро промовив, із тугою дивлячись на Арабеллу:
— Ви повертаєтеся на Барбадос із лордом Джуліаном?
— Чому ви питаєте мене про це? — вона сміливо звела на нього очі.
— А хіба він не виконав мого доручення? Чи, може, він щось наплутав?
— О ні, він нічого не наплутав і передав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони змусили мене збагнути помилку і мою несправедливість до вас. Я надто суворо вас судила, хоча й судити не було за що.
— А як же тоді лорд Джуліан? — знову запитав він, усе ще тримаючи її руку у своїй руці й дивлячись на Арабеллу очима, що палали, мов сапфіри, на його обличчі мідного кольору.
— Мабуть, лорд Джуліан повернеться до Англії. Тут йому нема чого робити.
— Хіба він не просив вас поїхати з ним?
— Так, просив, і я вибачаю вам це питання.
Раптом у ньому спалахнула згасла надія:
— А ви?.. О, дяка небесам! Ви хочете сказати, що… відмовилися… Так? Відмовилися, аби… стати моєю дружиною, коли…
— О! Ви нестерпні! — вона висмикнула руку й відскочила від нього. — Мені не варто було приходити! Прощавайте!
Арабелла попрямувала до дверей, та Блад швидко наздогнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залив рум’янець, і вона з гіркотою в голосі промовила:
— Ви поводитеся, як пірат. Відпустіть мене!
— Арабелло! — благав він. — Ну що ви таке кажете? Хіба можу я вас відпустити? Хіба можу дозволити вам поїхати й більше ніколи вас не бачити? Можливо, ви залишитеся й перебудете зі мною тут нетривале заслання, а тоді ми поїдемо звідсіль разом?.. О, ви плачете? Але чому? Рідна моя, що я міг такого сказати, що змусило б вас плакати?
— Я гадала, ти мені ніколи цього не скажеш, — промовила Арабелла, усміхаючись крізь сльози.
— Так, але тут був лорд Джуліан, вродливий, знатний…
— Пітере, для мене завжди був лише ти один…
Скільки ж їм треба було розповісти одне одному! Так багато, що губернатор Блад забув про всі свої обов’язки. Нарешті настав фініш його шляху. Завершилась одіссея капітана Блада.
А тим часом ескадра полковника Бішопа кинула якір на рейді. Засмучений полковник зійшов на молі, де йому довелося засмутитися ще більше. Бішоп ішов у супроводі лорда Джуліана Вейда.
Для зустрічі полковника вишикували загін морської поліції. Перед загоном стояли майор Меллерд і ще двоє людей, яких губернатор не знав. Один — маленький, немолодий, у червоному атласному камзолі, а другий — здоров’як у камзолі військово-морського покрою.
Майор Меллерд підійшов до Бішопа.
— Полковнику Бішоп! — сказав він. — Мені наказано вас арештувати. Прошу вашу шпагу, сер!
Бішоп налився кров’ю і витріщився на нього.
— Що за чортівня?! Ви сказали — арештувати… Мене?
— За наказом губернатора Ямайки, — промовив елегантно вдягнений чоловік, що стояв позаду Меллерда.
Бішоп рвучко повернувся до нього:
— Губернатора? Та ви з глузду з’їхали! — він поглянув спершу на одного незнайомця, а потім на другого. — Але ж я губернатор!
— Ви були ним, — сухо відповів маленький чоловічок, — та багато чого змінилося за вашої відсутності. Ви полишили свій пост, за це вас знято. Ви полишили пост без серйозної на те причини й тим самим наразили колонію (за яку, до речі, мали відповідати) на небезпеку. Це вельми серйозна провина, полковнику, і незабаром ви в цьому переконаєтеся. Зважаючи на те, що цей пост ви отримали за правління короля Якова, можливо, вас навіть звинуватять у зраді. Ваш наступник сам вирішить — повісити вас чи ні.
Бішоп, у якого аж дух забило, спершу вилаявся, а потім затремтів од страху.
— Хто ви такі, чорти б вас ухопили?
— Я — лорд Віллогбі, генерал-губернатор колоній його величності короля Англії та Вест-Індії. І мені здається, ви мали отримати повідомлення про моє прибуття.
Де й дівся Бішопів гнів. Випещене обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду, витягнулося і зблідло.
— Та, мілорде… — пробелькотів полковник.
— Мене геть не цікавлять ваші пояснення, сер, — різко урвав його Віллогбі. — Я відпливаю і зовсім не маю на вас часу. Вас вислухає губернатор. Не сумніваюся, ви отримаєте своє, — він махнув рукою майору Меллерду, й охорона повела геть спантеличеного полковника Бішопа.
Із ним пішов і лорд Джуліан, якого ніхто не затримував. Коли ж Бішоп трохи оговтався, нарешті до нього повернулася мова.
— Це ще один привід мені поквитатися з Бладом! — процідив він крізь зуби. — Ох і поквитаюсь я з ним, коли ми зустрінемося!
Майор Меллерд відвернувся, щоб приховати посмішку. Він мовчки повів арештованого в губернаторський будинок, який тривалий час був резиденцією самого Бішопа. Майор залишив полковника у вестибюлі під охороною, а сам доповів губернатору про те, що арештований вже тут.
Міс Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його поява змусила їх спуститися з неба на землю.
— Пітере, ти ж пощадиш його? Заради мене! — молила вона і спалахнула, коли побачила вибалушені Меллердові очі.
— Постараюсь, моя люба, — відповів Блад, весело глянувши на геть спантеличеного майора, — та боюся, що обставини не дозволять мені цього.
Арабелла зрозуміла, що не варто було цього говорити при майорі і що іншої відповіді вона не могла почути. Збентежена, дівчина вибігла в сад. Майор пішов по полковника.
— Його високопревосходительство губернатор прийме вас, — оголосив він і розчахнув настіж двері.
Полковник Бішоп на тремтячих ногах зайшов до кабінету й завмер в очікуванні. За столом сидів незнайомець.
Видно було лише маківку ретельно укладеної перуки. Потім губернатор Ямайки підвів голову і його сині очі суворо поглянули на арештованого. Полковник Бішоп булькнув щось незрозуміле й уп’явся очима у його високопревосходительство губернатора Ямайки, упізнавши в ньому людину, за якою так довго й без успіху полював.
Найкраще цю сцену охарактеризував ван дер Кейлен, коли розмовляв про це з лордом Віллогбі на палубі флагманського корабля адмірала.
— Це душе поетишно, — промовив він, і в його голубих очах спалахнув веселий вогник. — Капітан Блад душе любить поезію. Ви пам’ятаєте квітуші яплуні? Так? Ха-ха!
