Барон зі мною говорити спочатку не хотів, але коли побачив чотири Александри III, ставлення змінив. Я спитав про дівчинку. Барон знову злякався.
— Не знаю! Не пам’ятаю! Не було такого! Немає про що говорити!
— Бароне, як вона до вас потрапила, я знаю. Панич усе детально розповів. Мені цікаво, де вона ділася, і тут вам краще розповісти, бо без цього я не піду. — Показав свій браунінг, щоб не було сумнівів у серйозності моїх намірів.
— Продали ми її. Нам замовили, ми добули.
— Як замовили?
— А як. Сказали: біленьку чи руденьку, років до шести, дівчинку, з хорошої родини. Аванс дали, потім обіцяли вдвічі більше. А тут Панич прийшов, дівчинку привіз, саме таку, як потрібно. Де він її взяв, я не знаю, — перелякано запевнив барон, і стало зрозуміло, що все він добре знає.
— Кому була потрібна дівчинка?
— До мене прийшов чоловік. Ми тоді стояли під Вінницею. Років за п’ятдесят, з освічених. Заплатив аванс, залишив адресу, куди давати телеграму. Коли дівчинка в нас з’явилася, я повідомив. Домовилися зустрітися в Катеринославі. Там він заплатив, як і обіцяв, забрав малу, сів на візника, і більше я його не бачив. Чесне слово!
— Як він виглядав? — спитав я. Барон детально описав.
— Де він жив?
— Не знаю, він завжди сам приїздив до табору.
— З різними візниками?
— Ні, з одним. Гніда кобила і бричка зеленого кольору.
— На яку адресу треба було відправляти телеграму?
— Готель «Версаль» у Києві, для пана Хованського.
— Може, ще щось згадаєте? — спитав я, уважно слідкуючи за бароном, але той був досвідчений жук, дивився мені в очі, наче на сповіді.
— Більше, на жаль, нічого. Я передав йому дівчинку й відтоді не бачив малої.
Я передав йому одного «александра».
— Занадто мало ти знаєш, — пояснив я. Барон скривився, але сперечатися не став. Я поїхав. За першим поворотом з’їхав у кущі й чекав. Сподівався, що барон пошле когось до міста дати телеграму своєму спільнику. Але барон нікого не послав, табір посунув кудись на південь.
Довелося їхати до Києва. В готелі «Версаль» пана Хованського пам’ятали, він жив у номері на третьому поверсі кілька тижнів. Чоловік років за п’ятдесят, сивий, у пенсне і з елегантним ціпком. Він з’їхав, не заливши адреси, куди переправляти листи. Та листів йому і не було, лише одного разу надійшла телеграма, після якої пан Хованський розплатився і виїхав. Це мені розповів портьє. Коли я спитав, чи бачив він паспорт Хованського, чоловік розхвилювався, запевнив, що, звісно ж, бачив, але, здається, Хованський обійшовся грошовою подякою. Отже, прізвище, швидше за все, вигадане. Я поговорив із покоївками, які прибирали в номері. Вони розповіли, що гостей у Хованського не було, сам він днями читав і лише інколи виходив пообідати в готельний ресторан. Там Хованського теж пам’ятали. Їв він небагато, алкоголю не вживав, залишав непогані чайові. Одного разу забув гаманець, але йому повернули. Я розпитав офіціанта, який знайшов гаманець, що там було. Офіціант запевняв, що не дивився всередину, але рубль покращив його пам’ять. Виявилося, що в гаманці було близько двадцяти рублів, фотографія якоїсь білявої жінки і візитна картка харківського торгівця.
— Німецьке якесь прізвище чи жидівське, на вулиці Сумській крамниця, — пригадав офіціант. Яке саме прізвище, згадати не зміг, хоча заробив би п’ять рублів. — Чесне слово, не пам’ятаю!
— А чим хоч торгував?
— Мануфактурою.
Зачіпка поганенька, але інших не було. Поїхав до Харкова з поганим передчуттям. Можу й не знайти дівчинку. Дуже вже старанно хтось ховав сліди. Навіщо тому чоловікові дівчинка, думати не хотілося.
У Харкові пройшовся Сумською. Виявилося, що підходящих крамниць там чотири. Поговорив із власниками двох, за описами на Хованського не схожими. Третя лавка, купця Боргмана, була зачинена. Розпитав сусідів. Виявилося, що купець закрив справу й переїздив до Москви. Я спитав, чи не від’їздив він куди останнім часом. Виявилося, що від’їздив, і приблизно в ті самі дати, коли Хованський жив у Києві. Я спитав, як виглядав Боргман, а прикажчик із сусідської лавки показав фотографію. Боргман відповідав описові Хованського, і серце моє застукало швидше. Я дізнався домашню адресу купця і поїхав на Павлове поле. Там, трохи осторонь від вулиці, якраз над яром, стояв кам’яний двоповерховий будинок. Я спитав у місцевих, чи вдома власник, ті відповіли, що купець їздив до Москви, але вже два дні як повернувся. Я підійшов до дверей, натиснув на дзвінок. Двері відчинив чоловік, у якому я одразу впізнав Хованського, але нічим це показав. Був спокійним.
— Слухаю вас. — Чоловік теж не нервувався.
— Мені потрібен пан Боргман.
— Це я.
— Я чув, що ви будинок продаєте. Прийшов оце спитати за ціну.
— На жаль, будинок уже проданий. Новий господар в’їде наступного тижня. — Чоловік розвів руками. Уважно дивився на мене. — Ще щось?
— Може, я переб’ю ціну?
— Уже запізно. Купчу підписано. Якби ви прийшли на тиждень раніше! А так — нічим не можу допомогти. — Боргман уважно придивився. — А скільки ви хотіли запропонувати?
— Ну, треба спочатку подивитися.
— Це просто. Прошу. — Він пропустив мене до будинку, геть порожнього. — Вибачте, меблі я вже всі вивіз. Переселяюся до Москви.
— Неспокійний час обрали.
— Я ж раніше планував. А часи, сподіваюся, заспокояться. Так, це була вітальня. Є камін! Ось, дивіться!
У великій кімнаті на мене кинулося двоє чоловіків. Одного я встиг повалити, інший збив мене з ніг, ми покотилися підлогою, я опинився зверху, вдарив нападника кулаком, хотів підскочити, відчув на потилиці дуло.
— Ану спокійно, — сказав мені пан Боргман. — Руки догори, і я не раджу вам робити різких рухів.
Я підняв руки.
— Тепер підведіться і станьте обличчям до стіни, — наказав Боргман. Я підвівся, разом зі мною підвелися і двоє нападників. Надягли на мене наручники, забрали браунінг і дали кілька болючих стусанів. — Усе, досить! — наказав Боргман. Нападники зупинилися. Молоді, кремезні хлопці. — Принесіть стілець і прикуйте до нього.
Один вийшов, притягнув дебелий, грубий стілець. Мабуть, ним користувалася прислуга, тому його й не забрали до Москви. Мене пристебнули до нього ще одними наручниками. Непомітно для Боргмана якийсь із нападників висмикнув мій гаманець. Я не пручався. Хай беруть.
— Ось, як домовлялися. А це премія. — Боргман відрахував гроші, нападники мовчки взяли їх і пішли. Зачинив за ними двері, повернувся до кімнати разом зі стільцем. Із якогось гарнітуру, але пошарпаний, теж залишили. Господар усівся навпроти мене, метрів за чотири.
— Ну що, Іване Карповичу, я вражений. — Він посміхнувся. А я вже в цій справі заморився дивуватися. Звідки він мене знав? — Ви таки змогли знайти мене! Я, чесно кажучи, до останнього не вірив. Але все одно готувався.
— Де дівчинка?
— З нею все добре, не хвилюйтеся.
— Де вона?
— Вона в родині, з коханою матір’ю, до якої ось-ось приєднається щасливий батько. — Боргман усміхнувся.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі те, що Аріна знайшла нову родину.
— Аріна?
— Нова родина — нове ім’я. Дівчина вивчить російську, забуде англійську, і все буде добре. — Чоловік кивнув. Він не був схожий на злочинця.
— Я нічого не розумію.
— Дивно це чути від найкращого сищика імперії.
— Навіщо ви викрали дівчинку?
— Я не викрадав, я врятував її з рук циган. Яке б у неї там було майбутнє? А так вона житиме в Москві, оточена любов’ю та увагою, матиме все, що схоче.
— Для чого вона вам?
— Так сталося, що ми з коханою дружиною не мали дітей. Ми витратили досить багато часу та грошей на лікування, дружина їздила на прощі до святих місць, але марно. Вона не могла завагітніти. Я думав, що справа в ній, завів молоду коханку, яка мусила народити нам дитину. Але виявилося, що справа в мені. Ніколи не скаржився на здоров’я, досі не обділений чоловічою силою, але щось не те з сіменем. Лікарі нічого не могли зробити, дружина дуже переймалася, бо хотіла дитину. Я дуже кохаю свою дружину, і я не хотів, щоб вона збожеволіла. Вирішив виправити цю прикру помилку долі. Розумієте, в цьому світі дуже багато людей мають дітей, яких не хочуть. Народжують, а потім не знають, що з ними робити. А ми, ми дуже хотіли дитину, але не могли народити. Це несправедливо, і я вирішив усе змінити.