— Я озброєний!
— Ви торговець, а вони вбивці.
— Вони силачі з цирку! За два дні вони сядуть у свої кибитки й поїдуть із Харкова геть!
— Ще раніше вони вб’ють вас.
— Для чого? Якщо їм потрібні гроші, я просто віддам їм усе, що в мене є.
— А ви не чули, що грошей завжди мало? Якщо ви віддасте все, що у вас в гаманці, ті хлопці захочуть усе, що у вас у банку.
— Ну, там я вже розберуся.
— Як? У поліцію вам іти не можна.
— Чому ж не можна?
— Бо хлопці розкажуть про мене.
— А хто їм повірить? Вони якісь циркачі, а я поважний член громади!
— Вони скажуть, що бачили мене, а я зник. Розслідував викрадення дівчинки. А у вас невідомо звідки з’явилася донька. Неважко все зрозуміти.
— Поліція не схильна до зайвих розумувань! Особливо якщо їй приплатити!
— Так, але англійці готові заплатити ще більше. І в грошах ви не можете змагатися з товариством Ельворті. До того ж ви німець.
— Це зараз уже не так важливо! Важкі часи позаду.
— Але війна триває.
— Стоп, Іване Карповичу! Стоп! — Він підхопився. — Ну, це щоразу так і буває! Тільки почнеш із вами говорити, й ви маніпулюєте! Ви занадто небезпечний...
Мабуть, він хотів сказати «тому мені доведеться вас убити». Але я не дослухав, бо знав: якщо Боргман витягне пістолет, шансів у мене вже не буде. Я підхопився разом зі стільцем, до якого був припнутий, і побіг на купця. Той устиг відстрибнути, висмикнув із кишені люгер. Думав, що я спробую ще раз його збити, але я побіг далі, до вікна. Це дало мені ще секунду чи дві за рахунок розгубленості Боргмана. Я стрибнув сторчголов у вікно. Нічого іншого мені не залишалося. Була надія, що стілець додасть ваги, я вивалю скло і опинюся на вулиці. Там треба буде швидко підвестися, бігти під стіною і кричати: «Поліція! Вбивають!». Боргман зможе підстрелити мене з вікна, але, можливо, побоїться, бо ж постріли неодмінно почують. Все ж таки, хоч і околиця Харкова, але не зовсім глухі місця.
Шанси в мене були, і розігнався добряче, але вікно виявилося міцним. Скло вибив, але вивалитися на вулицю не зміг, застряг, зачепився тим клятим стільцем.
— Поліція! Вбивають! Поліція! — останнє слово я вже сказав пошепки. Боргман за ноги втягнув мене назад і приставив до голови пістолет.
— Тихо! — прошепотів він. Прислухався. Я чув, як б’ється його серце. Моє теж неслабо билося. — Ану ходімо!
— Ні, не піду.
— Ходімо, я сказав! — розгнівався Боргман. Але я знав, що тут він стріляти не буде, бо у вибите вікно звук буде добре чутно. Мене треба відвести в іншу кімнату, а краще у підвал.
— Я тебе пристрелю! — зашипів він.
Ага, пристрелить. Та він говорити вголос боїться. Не пристрелить!
— Ходімо, я сказав!
Він спробував потягнути мене разом зі стільцем, але я всіляко пручався. Боргман вилаявся німецькою. Я спробував ударити головою. Не вийшло. Він повалив мене зі стільцем на підлогу. Відійшов, важко дихав.
— Ну, Іване Карповичу, а ви справді вмієте битися до останнього! Це ж треба — зі стільцем у вікно стрибати! А ще мене хотіли збити! Небезпечний ви. Але я хитріший.
Я спробував ударити його ногами, але Боргман тримав дистанцію. Можна було б спробувати кричати, але тоді він міг почати стріляти. Поки що не схотів ризикувати. І дарма. Боргман несподівано замахнувся і вдарив мене руків’ям пістолета по голові. Цілив у скроню, але я встиг смикнути головою й удар пройшов трохи повз. Додав іще, по потилиці, і я знепритомнів. Коли розплющив очі, він мене кудись тягнув разом зі стільцем. Сходи. Отже, точно в підвал. Там зможе спокійно пристрелити. Я смикнувся, щоб хоч якось завадити, він штовхнув, і я покотився кудись униз.
Дивом не зламав шию. Це я вже зрозумів, коли опритомнів. Навколо сира й холодна темрява. Покрутив головою, витягнув ноги, смикнув скутими руками. Наче цілий. А де Боргман? Чому досі не пристрелив мене? Що йому завадило? Чи, може, збирається залишити тут, помирати від голоду? Але якщо так, він би неодмінно розповів про це, щоб побачити мій переляк чи гнів. Не міг же він просто піти? Не знав, що і думати. Раптом почув голоси.
— Іване Карповичу, ви тут? — спитав хтось. Темряву прорізало світло гасового ліхтаря. Голос не Боргмана. Я подумав, що гірше мені вже не буде.
— Тут, допоможіть.
Світло почало наближатися. Сліпило очі, я не міг роздивитися хто до мене йде.
— А ми вже злякалися, що ви мертвий!
— Та майже. Витягніть мене звідси!
— Зараз!
Мене підхопили сильні руки й разом зі стільцем витягли з підвалу. Вже нагорі, у хаті, я побачив тих двох хлопців із цирку, які допомагали Боргману схопити мене.
— Ну нарешті! Чого так довго? Я чекав вас раніше!
— Ви знали, що ми прийдемо?
— Ну а чого б я дозволив вам узяти мій гаманець! Там же візитні картки!
— А ми їх викинули й не дивилися. Вже потім я подумав, що десь вас бачив. А далі згадав стос журналів у нашого фокусника. Він любить почитати про ваші пригоди! І тут я второпав, що це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Мабуть, потрапив у біду! Ми вирішили вам допомогти.
— Правильно зробили, хлопці. За це буде вам нагорода.
— Та не треба, не треба! — сказали вони нерішуче. З голосу чутно було, що дістати нагороду вони зовсім не проти.
— Де Боргман?
— Зараз принесемо.
Вони пішли і повернулися зі скривавленим купцем. Руки зв’язані ремінцем. Боргман був притомний, але ошелешений. Мабуть, не чекав, що так вийде.
— Візьміть у нього ключі від наручників, — сказав я. Хлопці звільнили мені руки і відстебнули від стільця.
— Вам до лікарні треба, Іване Карповичу, ви у крові весь.
— Устигну до лікарні, спочатку хочу поговорити з паном купцем. Яка твоя адреса у Москві? — спитав Боргмана. Він не відповів. Дивився в підлогу, мов оклунком ударений. Я дав йому ляпаса. — Адресу кажи!
— Як? Як це вам вдається? — спитав він і подивився на силачів. — Чому вони прийшли?
— Бо ми впізнали Івана Карповича! А це ж найкращий сищик імперії! Нам фокусник про нього багато розповідав. Ось ми й вирішили врятувати. А тут іще почули, як він кричав: «Поліція! Вбивають!».
Боргман заплакав.
— Так нечесно! Це неправильно! Я не заслуговував на це!
Дав йому ще ляпаса.
— Адреса у Москві!
— Я не скажу. Не скажу! Хоч що робіть, а не скажу!
— Хлопці, дайте мені його гаманець. — попросив я. Хлопці дали, вже порожній, без грошей. Але візитні картки були. Крамниця Боргмана на Тверській вулиці. На дорогім папері, золотом виписано. По-багатому.
— А-а-а-а-а-а! — Боргман підхопився й кинувся на мене. Я відстрибнув, він, коли пробігав повз, намагався схопити хоч зубами. Хлопці його повалили, зв’язали ноги.
— Що з ним робити?
— Посидьте тут. Ось вам гроші. Потім іще додам, бо ви мені життя врятували, за це я вам вдячний.
— У крові ви весь. Хоч умийтеся. — Хлопці принесли води, я вмився. Голова трохи гуде, подряпини від скла, забої від падіння у підвал, а так більш-менш цілий.
Увечері вже на Москву їхав. Наступного дня у крамниці дізнався домашню адресу і прибув до п’ятиповерхового будинку, де Боргман винаймав шестикімнатну квартиру. Подзвонив, відчинила покоївка. Сказав, що до пані Боргман. Прийшла вона — статечна білявка, висока і гарна. Сказав, що забираю Мері й повертаю батькам. Жінка спробувала вихопити дамський браунінг, але я був готовий і зброю забрав. Жінка влаштувала істерику, а я вийшов до репортерів. Їх багато зібралося на сходах. Кілька англійських кореспондентів забалакали з дівчинкою, й мала розповіла, що вона справді Мері Бойд. Коли поліція приїхала, мене якраз шанували оплесками. Пані Боргман арештували, й того ж дня вона спробувала повіситися у тюрмі, але її врятували.
Ціла делегація московських англійців забажала їхати зі мною в Єлисаветград, куди вже дали телеграму про те, що дівчинку знайдено. Нас зустрічав оркестр і величезний натовп щасливих городян. Тільки-но я вийшов із вагона, завили сирени на заводі Ельворті. Керівники підприємства зустрічали мене особисто. Бідний інженер Бойд ледь устояв на ногах, коли побачив доньку. Мері підбігла, й вони удвох заплакали. Дуже щемка сцена, яка потім розійшлася фотографіями. Я отримав великий аванс від видавця, який хотів докладний опис розшуків доньки англійського інженера. П’ятсот рублів з авансу я відіслав хлопцям-циркачам, подякувавши за порятунок. У Єлисаветграді мене носили на руках, товариство Ельворті заплатило вдесятеро більше від звичайного гонорару і окремо покрило всі витрати. Інженер Бойд подарував діамант, зароблений під час роботи в Південній Африці. Я намагався відмовитися, але щасливий батько був невблаганний. Я дивився, як вони з дружиною сидять біля Мері й не можуть на неї надивитися, і сам змахував сльозу. Сентиментальний якийсь зробився.