Попросив окрему кімнату на території заводу, де мене не повинні були турбувати. Кімнату мені надали, і я сів там писати ці пригоди — дуже важкі й подекуди страшні, але зі щасливим кінцем, як і вимагав видавець. Виснажувався, рано лягав спати, прокидався пізно, сідав писати й коли заново все переживав, здавалося, що сил геть не залишилося. Але я не дозволяв собі розкисати. Писав, чекав на звістку з Одеси, отримавши яку, збирався вирушити в далеку подорож. Але сталося не так, як гадалося.
Скіфське золото
же дописував свої пригоди з пошуками доньки інженера Бойда, коли мені в контору товариства Ельворті надійшла телеграма. Я зрадів, думав, це з Одеси, дуже вже чекав звісток звідти, але телеграма була з Іспанії, від Єлизавети Павлівни, яка писала, що слава про мої нові пригоди вже досягла Європи. Єлизавета Павлівна вітала і передавала привіт від Моніки. Я аж заплакав, коли читав цю телеграму, бо скучив за дівчатами і все ніяк не міг дочекатися, коли вже їх побачу. Прийшов до свого готельного номера, впав на ліжко не роздягаючись і лежав. Потім прийшов інженер Бойд із дружиною. Їхня родина їхала до Мурманська, щоб там сісти на пароплав і відбути додому, в Англію. Тут залишатися нізащо не хотів. Його можна було зрозуміти. Інженер знову подякував мені, пані Бойд подарувала гарний гаманець і сердечно запрошувала до них у гості, якщо доля приведе мене до Англії. Маленька Мері подарувала мені свого ведмедика. Я так розумію, це найдорожчий подарунок, який вона могла зробити. Ми дуже тепло попрощалися, вони пішли, а я засумував за рідними. Останнім часом цей сум накочував дедалі сильніше. Дійшло до того, що я й на хутір не хотів повертатися, бо боявся, що там без своїх дівчат зовсім впаду у відчай. Отримував доповіді про хід будівництва листами, у відповідь надсилав вказівки, а сам думав про Моніку. Вже давно не бачив доньку, вона підросла, он якою стала. Аби не піддаватися суму, встав і почав робити вправи з гантелями, щоб бути сильним.
У двері постукали. Ще раніше я почув кроки — якісь дивні, незвичні. Наче хтось крався.
— Хто там? — спитав я. У руках тримав уже не гантелі, а браунінг, який зі мною побував у бувальцях.
— Це Ілля. — Він був на милицях, тому і кроки незвичні.
Я відчинив, Ілля зайшов. Я знав, що мадемуазель Леґран почувалася вже добре, загрози її життю не було. Ілля частенько навідував її в лікарні.
— Сідайте, — запропонував я. Із трохи заклопотаного обличчя Іллі я здогадувався, що прийшов він із якоюсь справою, але й гадки не мав, із якою саме.
— Дякую. — Сів, поставив милиці поруч. — Іване Карповичу, я хочу запропонувати вам одну справу. Точніше, ми хочемо.
— На превеликий жаль, мушу відмовитися, бо ось-ось маю їхати з Єлисаветграда.
— Іване Карповичу, справа займе кілька днів. Ви зможете поїхати, коли вам знадобиться. Головне — забезпечити вашу присутність на початку.
Я подивився на Іллю, той трохи зашарівся.
— Так, справа не зовсім звична, але я знаю, що вам доводилося надавати охоронні послуги. Тому купцю, Пімєнову, якого потім страшно вбили, поки ви були поранені.
— Охоронні послуги?
— Так, Іване Карповичу. Але не хвилюйтеся, вам не доведеться стояти на варті чи ходити за кимось. Нам потрібна просто ваша присутність на місці. Займайтеся чим хочете, пишіть чи відпочивайте, вистачить, щоб найкращий сищик імперії був у нашому таборі. А платити ми будемо, як за справжню справу. Гроші наперед, про це не хвилюйтеся.
— Усе це звучить досить незрозуміло.
— Я знаю, тому запрошую вас до моїх товаришів. Вони дуже хочуть познайомитися з вами, бо вражені вашими подвигами під час пошуків доньки інженера Бойда. Ми докладно розповімо, на яку роботу хочемо вас найняти.
— Сподіваюся, ви не пропонуєте щось незаконне?
— Борони Боже, Іване Карповичу. Все цілком легально, у нас є необхідні дозволи. І ви можете вільно потім написати про нашу експедицію, жодних обмежень.
— Експедицію?
— Так, ми все розповімо. То ви зустрінетеся з моїми друзями? Я б міг і сам розповісти, але ми разом почали одну справу і намагаємося разом її продовжувати. Дуже вас прошу, Іване Карповичу.
— Ну що ж, послухати я послухаю, але нічого не обіцяю.
— Тоді ходімо!
Під готелем стояло авто, яке відвезло нас до невеличкої контори біля театру. Там чекало четверо молодих людей. Ілля нас відрекомендував.
— Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії. Отто Гермгольц — присяжний повірений, Кшиштоф Лопуховський — залізничний інженер, Борис Рошаль — купець третьої гільдії, Лісімах Гнатович — учений.
Ми потиснули один одному руки і сіли за стіл. Видно було, що хлопці схвильовані.
— Отже, Іване Карповичу, ми, окрім пана Лісімаха, — випускники однієї гімназії, товаришуємо вже багато років. Ми походимо з небагатих родин, мусили працювати на когось, але завжди мріяли отримати стартовий капітал. І ось зараз ми, сподіваюся, дуже близькі до цього. Ви щось чули про скіфів, Іване Карповичу?
— Скіфів? Ні.
— Це давні кочовики, які жили в цих місцях кілька тисяч років тому.
— А хіба тут не татари жили? — здивувався я.
— Татари прийшли значно пізніше. Тут змінилося багато народів, але одним із перших, історично відомих, були саме скіфи, могутні володарі земель між Дніпром та Доном, — пояснив пан Лісімах. Що за ім’я таке? Невже батьки не могли попросити у панотця кращого? — Це був сильний і багатий народ, яким керували царі. Вони водили війська в походи за Дунай та Кавказ, аж до Малої Азії, де тепер Туреччина. Вони поверталися з багатою здобиччю, золотом, прикрасами. Коли хтось із царів помирав, його ховали у степу, а згори над могилою насипали величезний пагорб. Ховали не просто так. Вважалося, що цар вирушає у подорож світом мертвих, тому разом із правителем відправляли його рабинь та рабів, бойових коней, зброю, золото, прикраси.
— Що, закопували в землю живих людей?
— Коли живих, а коли спочатку вбивали, а потім закопували, — кивнув Лісімах.
— Господи, дикуни які.
— Такі були часи, — втрутився Ілля. — Але для нас головне, що в курганах разом із царем опинялися справжні скарби.
— І ви думаєте, що їх не розікрали? За стільки років? — здивувався я. — Банки он грабують, а щоб могилу посеред степу не розкопали? Та не може такого бути!
— Може, Іване Карповичу, може. Бо скіфи готувалися до можливого візиту злодіїв. Робили фальшиві ходи та камери, де залишали лише незначну частину скарбів. Злодії нею задовольнялися, бо не знали, що треба шукати ще, — заявив Лісімах. — Я брав участь у розкопках на кількох курганах і добре вивчив ці хитрощі скіфів. Ми знаходили вже розграбовані камери, але під ними, якщо знати, де копати, були цілі, повні скарбів поховання!
— Я, може, чогось не розумію, але чому ви досі не скористалися своїми знаннями?
— Бо я вирішив діяти легально. Спробував отримати дозволи, і на цьому все загальмувалося. Річ у тому, що при дворі були впливові супротивники цього проекту, які йому заважали. Коли імператор зрікся престолу, вороги втратили вплив, і я зміг отримати схвалення від Тимчасового уряду. Але ж для організації експедиції потрібен капітал. Самотужки я б не зміг фінансувати цей проект. Тому звернувся з пропозицією до хлопців, які висловили бажання вкласти гроші. Ми провели ретельну підготовку, і тепер саме час перейти до активних дій.