— Ага, викликайте ксьондза, муллу й рабина, і нехай вас переконують. Як робив Володимир Великий, хреститель Русі, — запропонував Бар-Кончалаба.
— А чи зможемо ми приєднати до Київського князівства й Сардинію? — поцікавилася Альчеста.
— Ну, для цього треба буде підкорити половину Європи, але чому б і ні!
Ми жартували й усміхалися, коли зазирнув Самсонов.
— До вас іще один відвідувач. — сказав він. Чомусь аж побілів.
— Усе, нікого більше не приймаю, — сказав я. — Государю треба відпочити.
— Той чоловік сказав, що ви його приймете, — тихо промовив Самсонов, а професор і Альчеста реготали. — Його звати барон фон Шпіл.
Регіт урвався, і я більше не усміхався. Узяв з-під подушки браунінг.
— Я б не хотів світитися перед ним, — сказав Бар-Кончалаба.
— І не треба. Будьте в сусідній кімнаті. Ти, Альчесто, теж.
— Я не хочу залишати тебе.
— Усе буде добре. Йди.
Вони вийшли. Я кивнув Самсонову, і той запустив барона. Він зайшов, озирнувся. Обличчя було прикрите маскою. Я вказав на стілець, що стояв на віддалі від мого ліжка. Фон Шпіл уважно спостерігав.
— А вам знову пощастило, Іване Карповичу. — Він недобре засміявся.
— Ви прийшли поговорити про моє щастя?
— Саме так. Бо коли людина мусить загинути, а залишається жива, хіба це не щастя? — Барон дивився мені у вічі. Він був спокійний, уже перегорів. — Я отримав вашого листа, Іване Карповичу.
— Цікава історія? Я начебто нічого не пропустив?
В історії виклав усі пригоди у фон Шпіла з велетнем.
— Лайно, а не історія.
— Дуже прикро, що вам не сподобалося.
— Іване Карповичу, ви граєтеся з вогнем.
— Радше вогонь грається зі мною, а я просто намагаюся не обпектися.
Барон невідривно дивився на мене.
— Мені потрібна та дівчина.
— Про це не може бути й мови.
— Ви не хочете миру?
— Хочу. Але за неї буду воювати.
— Ви можете загинути удвох, — попередив барон.
— Можемо. Але вас знищать у будь-якому випадку. Чи я вас пристрелю, чи ваші вороги розірвуть ваше багатство.
— Я перший знайшов її!
— Я знайшов, а ви викрали.
— І ви будете ризикувати життям заради баби?
— Я робив це і зроблю ще, якщо буде потреба. Доля Альчести не є предметом нашого обговорення.
Барон подивився на мене.
— Сто тисяч. Я дам вам сто тисяч. Хочете асигнаціями, хочете акціями чи облігаціями, або навпіл. Сто тисяч рублів. А ви віддасте її.
— Бароне, Альчеста — моя майбутня дружина. Я не торгую нареченими.
— Що? Дружина? — Фон Шпіл скривився. — Дружина?
— Так, як тільки я одужаю, буде весілля.
— Ви збожеволіли?
— Ні.
— Я... Я... — Фон Шпіл так і не сказав, що він. Ми сиділи мовчки. Барон напружено про щось думав. Потім підвівся. — Добре, мир то мир. Нехай буде на ваших умовах. Але якщо вся ця історія чи її частина вийде на яв, я знищу вас!
— Якщо я почую тремтіння землі біля мого хутора, я вас теж знищу! Тримайте свого велетня подалі.
Барон завмер, подивився на мене й пішов геть. Зайшли Альчеста й Бар-Кончалаба, які чули розмову через причинені двері.
— Я ледь не застрелила того покидька, — сказала Альчеста.
— Ви це серйозно — про весілля? — спитав професор.
— Так, якщо Альчеста погодиться. — Я дивився на неї. Вона замислилася.
— Альчесто, звісно, це не моя справа — вам указувати. Але ваше вагання дивує мене. Ви бачили Івана Карповича на ділі, він не тільки врятував вас, чули, що ви дорожчі йому за сто тисяч! Що ще? — спитав Бар-Кончалаба.
— Іване Карповичу, розумієте... — почала вона.
— Ваню, просто Ваню! — нагадав я.
— Добре, Ваню. Я ж думала, що ти простий хлопець. Ну, трохи побитий життям, але веселий. А тут на тебе падають штабелями жінки, тебе обсипають грошима, тобі пропонують трон. Слухай, а я ж проста дівчина з Сардинії і...
— А я простий хлопець із Посулля. Завтра поїдемо на мій хутір. Подивишся, що і як, там і вирішиш.
— Мені здається, потрібне шампанське. Я зараз. — Професор підбіг до телефону й замовив у портьє дві пляшки і келихи.
— Може, заспіваєш щось? — попросив я. — Ти ж співачка.
— Ні, Ваню, голос у мене посередній. На мене дивитися ходили, а не слухати.
— Дивитися є на що, — зітхнув я.
За тиждень ми вже були на хуторі. Будинок і садок їй сподобалися, тим паче навколо було зелено, починалося щедре місцеве літо. Я сказав Самсонову, який залишився при нас, випроваджувати всіх відвідувачів, щоб ніхто не заважав нашому щастю.
Якось, коли ми сиділи серед квіткових клумб, посаджених Самсоновим, і пили чай, я спитав про весілля.
— Куди поспішати, Ваню? Нам добре — і добре. Встигнемо. Тобі вже відповіли з Англії?
— Так, сказали, що Моніку відправлять за місяць на пароплаві під норвезьким прапором, на такі німці наче не нападають, — відказав я і пригорнув Альчесту. — Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.
— Слухай, у мене було чотири молодші сестри, за це не хвилюйся.
Я поцілував її у волосся.
— Я жити хочу, я люблю! — Від надміру почуттів заспівав народну пісню.
— Ванюшо, сонечко, не співай. Аби твої читачі чули, як ти співаєш, жодної б книжки ти не продав.
— Так а що робити, коли душа співає!
— А ти подумки, подумки співай!
Я обняв Альчесту і співав подумки. Дивився на блакитне небо і розумів, що починається найкраща частина мого життя. Багато ти бігав, Іване Карповичу, і літав, і плавав, і в землі плазував, чого тільки не робив, аж ось нарешті досяг свого щастя. Кохана жінка була поруч, а ще донька приїде донька — і заживемо! Я пустив сльозу і міцніше притиснув Альчесту правою рукою. Ліва ще працювала не дуже, але потроху відновлювалася. Альчеста її розминала по кілька разів на день, учила працювати пальці. Потім узяла й поцілувала. А в мене аж серце тьохнуло. І знову заспівала душа. Звісно, подумки, тихенько. Одіссей дістався рідного острова і міг розслабитися.
(1. 09 — 21. 12. 2015, Суми)
Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказмі до Сум, де живе і досі.
Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеї А. П. Чехова за фахом. «Поміркований реалізм».
Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.
З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.
Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.
Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.
У творчості сповідує принципи.
Лауреат і стипендіат
