— Ну і що робити? — Це Агнешка зі степу повернулася, рум’яна, весела. Кивнула в бік копачів. — Невже через таку дрібницю все полетить догори дриґом? Чи, може, сам Іван Карпович втрутиться і явить світові чергове диво? Допоможіть, Іване Карповичу, бачу ж по очах, що є у вас задумка, як усе владнати. Без копачів експедиція сенс втрачає, багато там земляної роботи. Будь ласка!
Агнешка несподівано нахилилася до мене і поцілувала в щоку. Пахло від неї, як від саду райського, аж у голові запаморочилося, бо давно вже я позбавлений був жіночого товариства. Подумував в анахорети податися, але тепер відчув, що живий і рано мені в монастир чи в печеру.
— Лише заради вас, пані Агнешко.
Поїхав до артілі, а там уже зовсім крик і ґвалт почався. Компаньйони напирали, копачі не відступали. Так і до біди недалеко. Я вийняв браунінг і вистрелив. Усі замовкли.
— А послухайте-но мене, хлопці. Ото злякалися ви прокляття, і не хочу я сперечатися, дарма чи ні. Є воно, немає його — справа темна. Але от що хочу сказати. Якщо привезти на курган панотця, щоб він службу відслужив, ніяке прокляття проти цього не встоїть. Бо Господь наш будь-яке прокляття здолає. Він сильніший від усіх хитрувань нечистої сили? Згодні?
— Згодні, — закивали копачі.
— Ось і добре. Тоді давайте так. Ідіть до кургану, а ми тим часом по панотця з’їздимо, щоб службу він відслужив і курган убезпечив. Усі згодні?
Кивнули і копачі, і компаньйони.
— Тоді рушаємо.
Компаньйони сіли на вози, валка рушила, за нею копачі пішли.
— Браво, Іване Карповичу, браво! — Це Агнешка під’їхала. — Я прямо в захваті від вас, попри вашу зашкарублість у питаннях вільного кохання. Як же ви тонко скористалися мужицькими забобонами!
— Пані Агнешко, моє спілкування з різними верствами засвідчило, що панські забобони нічим не кращі за мужицькі. Так само, як і забобони людей, які вважають, що не мають забобонів. Треба комусь їхати по панотця.
— Мабуть, вам, Іване Карповичу. Бо Отто — лютеранин, що захоплюється язичництвом, Борис — католик-жид, мій брат — просто католик, Ілля — магометанин, а Лісімах — безбожник.
Тут якраз мене покликав Ілля. Я під’їхав до його воза. Побачив, що мій роботодавець трохи розгублений і розлючений, стукає милицею по голоблі.
— Іване Карповичу, чи не могли б ви з’їздити в найближче село по панотця? Замовте йому службу, бо, бачу, без цього працювати артіль не буде. — Ілля прикусив губу.
— Ну, треба так треба. Але панотці люблять бачити готівку, — нагадав я. Ілля кивнув, дав мені грошей.
— Нам він потрібен сьогодні, щоб почати роботу.
— Спробую вам допомогти.
— І одразу повертайтеся. Ви нам дуже потрібні.
— Гаразд. — Я повернув коня. У степу добре, що видно на багато верст. Он удалині й село виднілося з церквою, яка мені потрібна. Я з’їхав з дороги й попрямував степом.
— Іване Карповичу, я з вами! — крикнула Агнешка і швиденько мене наздогнала. Я помітив нервові погляди частини компаньйонів, що помітно ревнували. Я не хотів наражатися на якісь пригоди і було скривився, але Агнешка засміялася, і я несподівано відчув, що оживаю. Весна буяла в повітрі, кров грала, мені хотілося нагнати коня і нестися степом. Ледь стримався.
— Чому ви так усміхаєтеся, Іване Карповичу? Згадали щось приємне?
— Ага. Згадав, що живий.
— Хіба про таке можна забути? — здивувалася Агнешка.
— Можна, але не в вашому віці.
— Ви думаєте, що я маленька? Але я вже доросла, доросла! — Вона поставила коня дибки і помчала в бік села. Я неквапливо поїхав за нею, бо кінь мій був застарий для перегонів. Такий, як і я? Кров моя вирувала.
Доїхав до села, зустрів кількох мужиків, які зацікавлено на мене дивилися. Мабуть, думали, що за пан приїхав. Аби було це десь на Волині чи Уманщині, вклонилися б мужики, бо були під панами. А тут ні, вільні козаки, стояли, роздивлялися.
— Дівку шукаєте? — спитав один.
— Та ні, до панотця вашого справа є. Не знаєте, вдома він?
— Удома, вдома, — кивнули.
Я дивився на мазанки, на городи, де вже весь сніг розтанув, на горіхи у дворах і на колодязі. Судячи з того, скільки намотано на них було ланцюгів, — глибокі-глибокі. Важкенько тут було водичку добувати.
Проїхав вулицею, виїхав на площу біля церкви, побачив Агнешку, яка біля конячки стояла. З-за тинів дивилися на нею здивовані селянки. Незвично, коли жінка верхи їздить, та ще й сама.
— Он будинок пароха, — вказала Агнешка. Та я і сам бачив цегляний будиночок біля церкви. Зліз, припнув коня до воріт, озирнувся до панянки.
— Зі мною не підете?
— Та чого ж, піду. Цікаво мені подивитися, як ви працюєте.
Я постукав. Вийшла селянка, провела мене до отця Ігнатія. Той виявився молодим рум’яним хлопцем, який одразу мене впізнав.
— Іване Карповичу, ви! Господи, очам своїм не вірю! — Кинувся обійматися. — Оце так гість! Оце так щастя! Машко, на стіл подавай! Найкращий сищик імперії в гостях!
Розмовляв панотець російською, сам був родом з-під Твері, тут трохи нудився.
— Степ, Іване Карповичу, не для руської людини! То тільки агаряни невірні можуть без лісу жити та хохли оці. А руській людині ліс потрібен! Берізки. Розумієте?
— Та не дуже. Я ж сам із малоросійських губерній, мені від лісу сумно стає, хоч вий. Мені лани потрібні, ярки та луки.
— Як — із малоросійських? — здивувався панотець, придивився до мене, чи не жартую. — Хохол?
— Полтавська губернія, — розвіяв я його сумніви.
— Але як же вам дозволили стати найкращим сищиком імперії?
— Ну, не жид же. Нашому брату дещо й дозволити можуть, якщо хвоста розпушувати не буде.
— Ой та ви ще й говіркою цією балакаєте? — зовсім знітився священик.
— Балакаю, звісно.
— Ви не подумайте, я проти хохлів нічого не маю. Народ вони працьовитий, п’ють мало, в бога вірують, на служби ходять і треби платять. У нас у семінарії казали, що південно-західні губернії — найкраще місце. Це вам, не Сибір якийсь, де самі дикуни й каторжани, не Азія, де вузькоокі та магометани, чи, борони Боже, Кавказ, де самі розбійники і бандити. Товариша мого в Польщу перевели, у Холмську єпархію, так там важко, самі папісти, відвертаються від світла православ’я. У нас тут, щоправда, теж штунда є по селах, але сидять тихо. А так, тепло тут і земля багата. Я супроти хохлів нічого не маю, так і знайте, Іване Карповичу.
Отець Ігнатій кліпнув, помітно розгублений. Зайшла Агнешка. Панотець побачив її і вмить утратив до мене цікавість. Підбіг, вклонився і ручку поцілував, улещував її, як міг, ходив колами, наче півень навколо курки. Тим часом служниця самовар поставила, а потім почала щось на кухні смажити. Пахло приємно.
— Це, пані Агнешко, знамениті бобринецькі біляші! У мене служниця звідти, тішить мене ними частенько, — пояснив панотець.
— Та наче ж піст, — засумнівався я, бо біляші явно були скоромні.
— Подорожнім можна!
— Ми взагалі до вас у справі.
— О, розслідуєте щось? Залюбки допоможу! — зрадів отець Ігнатій.
— Хотіли б у вас молебень замовити.
— Можна, — кивнув панотець. — Тільки де? У нас же все поділено, коли один священик на чужу парафію залізе, це не дуже добре. Хоча, звісно, якщо хочуть і платять, можна трохи обійти єпархіальні настанови.
— Та серед степу молебень, не хвилюйтеся.
— Серед степу можна, — зрадів отець.
— На кургані, біля Паралатівки, — сказав я і помітив, як панотець умить зблід і задихав частенько, наче після бігу.
— Біля Паралатівки? Могила, чи що? — спитав хрипко. Служниця якраз принесла першу сковороду біляшів, пухких і ніжних.
— Так. Сьогодні треба, — кивнув я, наче не помічав його сполоху.
— Не можу, не можу, дуже зайнятий! — закивав панотець. Мені до повіту треба їхати, до повіту! Вже вибачайте, але... — Він аж зблід, хоча пика ж он яка, здавалося б, тільки червоніти! Захвилювався, перелякався.