— Що не так? — спитав я його прямо.
— А що не так? Справи у мене просто. Ви краще в сусіднє село з’їздіть, тут, неподалік. Там отець Йов служить, він вам і допоможе, дуже добра людина, а я...
— Що не так? — перепитав я. Дивився в очі, дивився строго. Панотець закрутився на стільці, наче вугор на пательні. Хоча де ти таких вугрів вгодованих знайдеш?
— А що не так? Що не так? Все так, тільки зайнятий я. Ну, ви ж розумієте, може людина бути зайнята...
— Отче, ви ж знаєте, хто я. Мабуть, книжки про мої пригоди читали, мусили б розуміти, що відповіді на свої питання я звик отримувати вичерпні та щирі. І зараз хочу отримати. Еге ж?
Панотець кивнув. Потім подивився на Агнешку, що їла біляш, елегантно тримаючи його тонкими пальчиками.
— Це моя помічниця, — пояснив я. Агнешка серйозно кивнула і відірвалася від їжі.
— Машко, відстав біляші, ходи на вулицю! — крикнув панотець. Служниця вийшла. Він хвилювався, я чекав і уважно спостерігав. — Розумієте, про ту могилу, ну, біля Паралатівки, балакають різне.
— Що саме?
— Недобре там місце, — тихо сказав панотець.
— Чим недобре?
— Краще туди не ходити. Бо хто туди піде, той там і залишиться.
— Чого це ви якихось пліток боїтеся, отче?
— Не пліток. Не тільки пліток. Попередник мій, отець Миколай, на тій клятій могилі загинув! — прошепотів священик.
— Як загинув?
— А так. Запросили його службу там провести. Спочатку навіть не сказали де, нібито просто в степу кар’єр якийсь збиралися розкопувати. Коли побачив, що до могили під Паралатівкою везуть, не схотів служити, бо теж погане чув. Запропонували вдвічі більшу плату. Скоро до парафії архієрей мусив приїхати, а для такої справи треба грошей. Ключник його відмовляв, але отець Миколай заливав за комір, боявся, що виженуть, і мусив добре зустріти єпископа. Отже, вирішив грошенят заробити, щоб візит відбути. Відслужив молебень на могилі, вже збирався вертатись, але запросили на обід. Слабка людина — пообідав, та так, що вже і їхати нікуди не міг. А зранку привезли сюди його тіло. Сказали, що біла гарячка з ним трапилася, що підхопився серед ночі, побіг бозна-куди, впав у яму й шию зламав. І з тими, хто могилу розкопував, теж біда сталася. Поліція приїздила, сказала, що нічого підозрілого. Може, руку їм помастили. Подейкували, що князь Колоксаєв, якому всі землі навколо Паралатівки належать, справу замилив. Так чи інакше, а всі тут знають, що до могили тієї краще не лізти, бо швиденько в могилу сам ляжеш. Не поїду я, Іване Карповичу, не ображайтеся, а не поїду. Я — молодий, пожити мені хочеться.
Панотець був наляканий, наче не брехав. Спробував я його розпитати, в чому саме полягає небезпека відвідування паралатівської могили, але він пояснити не зміг. Тільки запевняв, що краще туди не їздити.
— Забудьте про ту кляту могилу. Наші мужики, коли на ярмарок їдуть, гак роблять у сім верст, аби такою дорогою їхати, з якої могилу біля Паралатівки не видно. Бо кажуть, що й дивитися на неї не можна. Хто дивиться, той смертю набирається, — розповів панотець.
Я гроші показав, пообіцяв іще додати. У Писанні, звісно, написано, що любов перемагає страх, але в житті значно частіше його перемагає жадібність. Та тільки не цього разу. Відмовився отець Ігнатій від будь-яких грошей.
— Іване Карповичу, я вас поважаю. Але не поїду, хоч які гроші не пропонуйте!
— Невже ви не вірите, що Господь вас захистить від усякої небезпеки?
— Вірю. Але коли хата палає, я всередину не полізу й не сподіватимуся на захист божий. Не треба долю спокушати. А для чого вам та могила здалася, Іване Карповичу?
— Не мені, а моїм роботодавцям. Більше я сказати не можу. Що ж, як не допоможете, тоді поїдемо ми. — Я підвівся.
— І біляшів не скуштуєте? Знаменитих бобринецьких біляшів! Та це гріх супроти Господа!
— Та піст же. — Сказав, а сам під столом ногою Агнешку копнув трохи. Вона подивилася на мене здивовано, а я на панотця, який мене заспокоювати взявся.
— Іване Карповичу, ви у подорожі, а мандрівникам послаблення! Жодного гріха немає в тому, щоб підкріпитися, та ще амброзією такою!
Ну і підкріпилися ми. Біляші справді були чудові, в наших краях таких не робили. Я три ум’яв, і така ситість на мене накотила — тільки би прилягти. Агнешка почала на панотця зиркати, сміятися та приємне казати.
— Ви такий сміливий, отче. З обличчя бачу, що герой!
— Та ну що ви! — А сам аж почервонів, усміхнувся задоволено.
— Статура у вас потужна, як у билинного богатиря. Це ж, мабуть, співаєте ви добре, голос у вас, як труба єрихонська?
— Та є голос, ніде правди діти, — кивнув він.
— Ну ж бо, заспівайте, послухати хочеться!
— Та, якось насухо і не співається, — зітхнув панотець.
— І то правда! — Я підхопився й побіг до полиці, на якій угледів графинчик. Налив чарочку міцненького чогось, що аж памороки забивало. Отець випив, наче за себе кинув, нічим не закушував, тільки покахикав, — і заспівав. Романс про дзвоник. Голос у нього був приємний, але іноді давав півня. Але Агнешка дивилася з таким блиском в очах, наче то Шаляпін співав. Коли закінчив, ще й оплесками нагородила. А я ще чарку. Тут треба сказати, що чарки у отця Ігнатія були під стать господарю, такі, що й за чотири ковтки не подужаєш. Священик ще випив і ще заспівав, потім іще випив, а потім Агнешка пожалкувала, що доведеться нам їхати і покидати такий талант.
— У вас, отче, істинно голос золотий, наче янгольські співи в ньому чую! Їдьмо з нами! — запросила Агнешка і так закліпала, що будь-яке серце не витримало б.
— Ну, давайте ще по чарці — і нехай панотець подумає, — запропонував я.
Отець Ігнатій чарку взяв, але спробував переполовинити.
— Ну що ви! Це ж за красу пані Агнешки тост! — суворо сказав я, і священик допив. На наступній вже й умовляти не довелося, а потім він заснув прямо за столом. Я вийшов, спитав про візок. Була у панотця бричка. Наказав її закладати, сам узяв речі для молебню. Удвох ми ледь вивели панотця, всадили у бричку, і він захропів. Служниця спитала, чи точно треба отцю Ігнатію кудись їхати, я запевнив, що точно, наказав зібрати валізку. Служниця засумнівалася, я дав їй гривеник, і вона швиденько винесла чорну шкіряну валізку з усім необхідним. Я подякував, а в самого в голові аж гуло, бо мусив кілька чарок випити. А там такий напій — лупить наче з гармати. Усівся в бричку, коня свого прив’язав, і рушили.
— Про що це отець розповідав? — спитала Агнешка, вже коли виїхали за село. Була помітно стривожена і перелякана.
— Не знаю. Боїться того кургану під Паралатівкою.
— Це справді може бути небезпечно?
— Та всяке може бути.
— Ви з чимось подібним стикалися?
— Ще жодного разу кургани не розкопував.
— Треба хлопців попередити.
— Та вони й так знають.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо озброїлися, як на війну, і мене найняли, а це задоволення дороге. Знають про якусь небезпеку і готуються до неї.
— Але яка тут небезпека? Бандити?
— Подивимося, пані Агнешко, подивимося.
— Хлопці в цю авантюру всі свої гроші вклали.
— Я знаю.
— Хочуть у люди вибитися, хочуть на себе працювати, а не на когось! Що тут поганого?
— Нічого. Окрім того, що гроші можуть дуже змінювати людину, і саме в цьому велика небезпека.
— Як змінювати?
— Плавити, наче вогонь залізо. Ось воно ще тверде, не ламається, а ось уже потекло і може будь-якої форми набути. Людина без грошей така, а з грошима стає зовсім інша.
— Я не розумію, про що ви!
— Про те, свідком чого я неодноразово ставав.
Агнешка невдоволено наморщила носик. Ми їхали степом. Удалині вже стало видно могилу біля Паралатівки. На якійсь ямі бричка стрибнула, і панотець вивалився на дорогу. Добре, що нешвидко їхали. Я його підняв і затягнув назад. Священик щось забурмотів. Усміхався — мабуть, бачив приємний сон.