— А от чому ви весь час мені заперечуєте? — спитала Агнешка. — Всі зі мною завжди погоджуються, а ви — ні!
— Усі підкоряються вашій красі, пані Агнешко.
— А ви? Я вам не подобаюся?
— Як ви можете не подобатися?
— Але ви все одно суперечите?
— Я кажу, як є.
— Чому інші так не кажуть?
— Бо вони хочуть сподобатися вам.
— А ви?
— А я думаю, як добре виконати свою справу. Робота, до якої мене залучили, не змушує вам подобатися.
Агнешка нагнала коня і від’їхала геть. Здається, насуплена. Прекрасне дитя, якому я бажав забути про владу своєї краси. Я бачив жінок, які повністю зосередилися саме на своїй красі, повністю порожніх усередині. Коли краса починала потроху жухнути, жінка залишалася тільки з нервами і ненавистю до всього світу.
Я щось міркував собі, панотець позаду мирно посопував, могила наближалася. Я вже наче помітив під нею валку компаньйонів. Агнешка несподівано скрикнула. Я озирнувся і побачив, що вона впала з коня. Цього ще бракувало. Зупинив бричку, зіскочив і побіг по вже сухій траві.
— Що з вами?
Агнешка у відповідь застогнала. Вона лежала на траві, я нахилився, щоб підняти і віднести до брички, коли вона раптово обійняла мене. Обхопила шию і почала палко цілувати. Я зазвичай був готовий до всього, але зараз не чекав і розгубився. Дівчина почала зривати з мене одяг.
— Припиніть. — Я знайшов у собі сили дослухатися розуму. — Не треба!
Я спробував звільнитися від її обіймів, але вона не відпускала. Її язик ліз мені в рот, я відчув, як б’ється її серце і як уся вона тремтить, наче в лихоманці.
— Не треба, — прошепотів я тихо, коли зміг вирватися.
— Що не так? — прошепотіла вона.
— Перший раз мусить бути в коханні. Чесне слово. Перший раз — він запам’ятовується, і я хочу, щоб ви пам’ятали не пожухлу траву та підтоптаного сищика, а щось приємніше.
— З чого ви взяли, що це вперше? У мене були коханці! Багато! Я — досвідчена жінка! Чому ви смієтеся! — Вона ледь не заплакала.
— Пані Агнешко, я не хочу вам суперечити, але повірте, я знаю, як поводяться досвідчені жінки.
— Я робила щось неправильно? Що саме, що не так? — спитала вона. Я підхопив її на руки.
— Земля холодна, не треба на ній лежати.
Вона спробувала вирватися.
— Я не мала дитина! — Я поставив її на землю. Агнешка розлючено дивилася на мене. — Ви — імпотент?
— Хто?
— Імпотент? Ну, неспроможні, як чоловік?
— Я досить давно не перевіряв, але не думаю, що так.
— А може, ви содоміт? Хоч це слово ви знаєте?
— Це — знаю, але ні, не содоміт.
— Тоді чому ви байдужі до мене?
— Тому, що ви мені дуже подобаєтеся, і я хочу, щоб ви були щасливі.
— Хіба жінка може бути щасливою, коли нею нехтують?
— А хіба жінка може бути щасливою, коли дарує своє кохання абикому? Не поспішайте, у вас іще все життя попереду. Дочекайтеся людину, яка призначена для вас.
— А якщо її не буде?
— Ну, ви хоч трохи почекайте.
Вона ображено задихала. Почервоніла, на очах виступили сльози.
— Ви вважаєте мене дурною?
— Борони Боже. Ви просто ще занадто молода. Ваше тіло оживає, ви ще звикли до цього, не знаєте, як ним керувати. Але ви навчитеся, ви розумна і добра. Просто важливо зараз не наробити помилок, і в цьому вже я спробував вам допомогти.
— Я... — Вона витерла сльози. — Одна моя подруга позбулася цноти з офіцером, ще одна — з відомим актором, а інша — з художником, що приїздив на вакації. Тільки мені доводилося щось брехати.
— Не виключено, що не вам одній. Брехати могли і вони.
— Ні, вони все знали, всі подробиці, як це сталося.
— Про подробиці можна прочитати в книжечках або подивитися на відповідних фотокартках. Але смію вас завірити, що не всі ті подробиці відповідають дійсності.
— Ви думаєте, подруги брехали мені?
— А ви їм?
Агнешка замислилася. Потім витерла сльози, подивилася на мене.
— Я думала, що розповідатиму, як стала жінкою з найкращим сищиком імперії.
— Я думаю, у вас буде цікавіша історія. А тепер їдьмо, нас чекають. Сідайте до брички.
— Ні, я поїду верхи. — Вона легко стрибнула на коня і помчала вперед. Навмисно вона впала, бо трималася у сідлі міцно, наче справжній кавалерист.
Я сів у бричку. Серце гупало, тіло збудилося на її запах, губи, шкіру, погляд. Я тільки дивом утримався. І був радий. Бо Агнешка — ще дитя.
Приїхали ми до кургану і побачили, що біля нього вже розгорнуто цілий табір, оточений возами. Усередині стояли два великих намети, трохи осторонь — багаття, на якому вже грівся великий чавун. Біля багаття вкопали довгий стіл із лавами, поруч повісили кілька вмивальників. Зараз якраз закінчували майструвати загін для коней. Усе робилося швидко, кожен знав свою справу, аж приємно було дивитися. Агнешку одразу оточили її женихи, про щось питали, вона зі сміхом відповідала. Я розбудив отця Ігнатія. Той спросоння попросив води, я дав йому флягу. Він зробив ковток чи два, але коли побачив, де він, вдавився і почав кахикати.
— Спокійно, спокійно. Зробите свою справу, отримаєте гроші й поїдете ще засвітла.
— Але я не хотів їхати! Я ж сказав!
— Пізно, отче, відмовлятися, бо ви вже на місці. Ну, відслужіть молебень і їдьте собі.
— Я не буду, я не зголошувався, я...
— Невже не виконаєте наполегливого прохання найкращого сищика імперії?
Отець Ігнатій скривився.
— Просто проведу молебень і поїду?
— Так точно. Он уже й копачі чекають. — Кивнув у бік артілі, яка розсілася на схилах могили. Лопати в руках тримали, заступи та ноші, але до роботи не бралися. — Ось вам гроші.
Передав гроші, панотець іще трохи вагався, але я дивився суворо, давав зрозуміти, що не відступлю. А тут іще й компаньйони до нас попрямували, всі при зброї, у дивному вбранні.
— Господи, не руські, чи що? — спитав отець Ігнатій.
— Та наші, з Єлисаветграда. Для походу так убралися, — заспокоїв я.
Познайомив їх з отцем Ігнатієм і запропонував підніматися на курган. Той був величенький, сажнів п’ятнадцять заввишки. Я підхопив панотця під руку, щоб не страшно йому було, і потягнув нагору. Не тільки його, але й валізку.
— Спокійно, отче, спокійно, — прошепотів я священику, бо в того ноги почали заплутуватися. Не так через те, що не протверезів, як через нерви. Фактично витягнув отця Ігнатія, той почав готуватися до молебню, а я навколо роззирнувся. Степи, куди не кинеш оком, самі степи. І жодної тобі ріллі, тільки пасовища, на яких череди коней та овець. Онде і Паралатівка, немаленьке таке село. Дворів так на триста-чотириста. Видно було панський будинок, мабуть, того князя, який тут головний був. Дивно, що хати в селі всі були не звичайні, крейдою побілені, а сіруваті, з каміння викладені. А ще тільки під селом було трохи городів, а так рільництвом тут ніхто не займався. А от худоби було багато.
— Готовий я, — сказав отець Ігнатій.
— То починайте. І не спішіть, а справжній молебень, не врізаний, відслужіть. Попросіть у Господа очистити це місце від проклять та ворожби.
Панотець почав служити. Старався, не поспішав. Початкову молитву душевно проголосив, потім тропар заспівав, прочитав Євангеліє та єктенії, далі попросив у Господа очистити місце від усього поганого. Обійшов пагорб, покропив його водою і запевнив артіль, що тепер усі на пагорбі під захистом Господнім, нічого можуть не боятися. Компаньйони подякували, артіль стала до роботи, а я пішов проводжати священика. Той трохи заспокоївся, радів, що сяде зараз і поїде геть звідси.
— А ви, Іване Карповичу, тут теж не лишайтеся. Погане це місце, дуже погане.
— Та місце як місце. А ви от поясніть, чого в Паралатівці церкви немає?
— Нема і ніколи не було.
— Як це село без церкви може?
— Так і може. Ані тобі храму, ані панотця!