— А куди поліція дивиться?
— А куди князь Колоксаєв скаже, туди й дивиться. Він при дворі поважною особою був — коли іменини свої справляв, до Паралатівки і губернатор у гості приїздив і єпископ, і інші поважні люди. Тому й кажу, що краще не залишайтеся ви тут, Іване Карповичу.
— Так був князь впливовий, а зараз що — зараз двору немає.
— Ну дивіться. Бувайте, Іване Карповичу. — Стрибнув панотець у бричку і покотив геть.
Я знову на курган подерся, де почалися земляні роботи. Артіль під керівництвом Лісімаха зрізала верхівку і звалювала землю на схили. Лісімах наказував впевнено, мабуть, знав, що робив. З ним поруч був хтось один із компаньйонів, іще троє чергувало в таборі, де підліток і старий з артілі куховарили. Я узяв у Іллі бінокль і почав оглядати Паралатівку. З подивом помітив, що панотець поїхав саме туди. А до кургану прискочило кілька вершників із пастухів, що випасали череди. Я уважно їх роздивився. Були вони неозброєні, тільки з батогами. Їздили верхи добре, коней мали справних. Обличчями трохи відрізнялися, але не сказати, що азіати якісь. Прискочили до кургану, гарцювали навколо, все роздивлялися. Компаньйони, що стерегли табір, напружилися, поховалися за возами, наче бій готові були прийняти.
— Іване Карповичу, не хочете спуститися? — спитав Ілля, що швиденько стрибав на милицях. Разом спустилися, а копачі на чолі з Лісімахом продовжили роботу. Ми зайшли до табору, мені вручили манліхер про всяк випадок, однак вершники розвернули коней і поїхали геть. Нічого не питали, просто роздивилися і поїхали.
— Схоже, розвідували, — припустив я.
— Уночі доведеться чергувати. По двоє на зміну, — сказав Ілля. Здається, великим сюрпризом поява вершників для нього не стала.
Ми знову повернулися на курган, у центрі якого більшала яма. До вечора вирили десь у людський зріст. Вже сіріти почало, коли Лісімах наказав завершувати. Артіль дружно спустилася вниз, де чекала вечеря. Я їв окремо від компаньйонів. Харч у нас був кращий, а потім іще Агнешка пригостила кожного яблуком. Ми поділили чергування. Мені випало з Отто Гермгольцом, наша пара була першою. Хлопці були мовчазні і серйозні, видно, що дуже хвилювалися. Я попросив Отто бути обережним зі зброєю і не стріляти за будь-якої підозри. Агнешка принесла нам кави, а потім ми, вже у темряві, піднялися на вершину, звідки зручно було спостерігати за табором.
— Вам не страшно? — тихо спитав Отто.
— Ні, я не боюся темряви.
— Я думав, що теж. Але зараз якось не по собі.
— Подумайте про щось приємне. Це допомагає.
Він замислився. Найімовірніше, думав про Агнешку. Та я теж про неї думав, бо розхвилювала ж, бісова дівка! Сиділи в темряві, Отто хотів закурити, але я сказав, що вогник буде здалеку видно. Він погодився. Вже трохи заспокоївся, звик.
— Я вас дуже поважаю, Іване Карповичу, — пошепки сказав мені. — Бо ви ніколи не робили з німців чудовиськ. Навпаки, кілька разів добре відгукувалися про нас.
— Чому ж мені про вас погано відгукуватися, коли народ працьовитий і порядний?
— Ну, ви ж на війні були, ледь не загинули від німецької кулі. Я боявся, що зненавидите нас.
— За що ненавидіти, коли на тій війні клятій і ваші, і наші гинуть? Війна для всіх страшна. Тим паче, за що війна? Жили собі німці, і ми жили. Що нам ділити було? Так ні, влаштували ото.
— Небезпечні речі говорите, Іване Карповичу. Мене б за таке і арештували. Знаєте, яке тепер ставлення до німців. Зараз уже легше, а в перші роки війни на мене нападали кілька разів, у будинку вікна били, брата, який у Москві працював, звільнили. Наче ми в чомусь винні. Сподіваюся, тепер зміниться все, без царя?
— Не знаю, але теж сподіваюся. Ходімо, обійдемо табір. З двох боків. Дивіться уважно, але не панікуйте. І мене випадково не підстрельте.
Ми спустилися з могили і обійшли табір. Усі мирно спали. Нічого підозрілого не помітили і повернулися на курган. Уночі було досить прохолодно, Отто сходив у табір по ковдри, в які ми вкуталися. Хмари розійшлися, і стало видно небо, вкрите зірками. Багато їх було, наче розсипав хтось.
— Краса яка... — прошепотів я, підкорений дивовижністю небосхилу.
— О, і ви в небо дивитеся! — зрадів Отто. — Я у вільний час займаюся астрономією. Спостерігаю за зірками.
— А як за ними спостерігати можна?
— У телескоп.
— А це ще що таке?
— О, ви не знаєте? Це така зорова труба на тринозі. З неї можна спостерігати за небом.
— А що за ним спостерігати? Хіба воно не однакове?
— Що ви, Іване Карповичу! Небо різне, дуже різне! Все ж рухається! Земля, зірки!
— А куди?
— У просторі. Наша Земля, як і інші планети, обертається навколо Сонця, нашої зірки.
— А Місяць?
— Місяць обертається навколо Землі.
— А хто їх обертає?
— Самі по собі.
— Але ж хтось їх запустив колись?
— Ну, тут, Іване Карповичу, є різні думки. Точної відповіді наука ще не знає, але неодмінно дізнається! — Отто говорив захоплено, і як почав мені розповідати про дива небесні, то слухати його було — не переслухати. Не сказати, що я все тямив, але хоч щось. І стежити не забував. Ще раз обійшли табір, який спав собі спокійно. Уже час було наступну зміну будити. Знову ми видерлися на пагорб і знову дивилися у небо. — Там іще багато загадок, Іване Карповичу, дуже багато! Тому я й зацікавився астрономією. Мало хто мене розуміє, але як же цікаво сидіти ночами на горищі й дивитися в небо. Був такий німецький філософ Кант. Так той сказав, що найголовніше — це зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас.
— Який-такий закон?
— Моральний, який примушує людину вчиняти правильно. Звісно, не завжди так буває, інколи людина вчиняє неправильно, іде проти своєї природи. Але це лише невеличкі винятки.
— Та я б не сказав, що невеличкі. Може, воно в Німеччині й так, а в нас і звичайних законів не дотримуються, що там казати про внутрішні.
— У кожній людині є моральний закон. Ну, хіба що крім якихось дикунів-людожерів, — запевнив Отто. Хотів далі продовжити розмову, але я почув дещо підозріле.
— Тихо! — прошепотів. Отто вмить замовк. Сиділи, прислухалися. Наче біля табору ворушилося щось. Отто узяв мене за руку. Я побачив, що він вихопив свій кольт. Ще прислухалися. Ну точно, хтось ворушився під одним із возів у таборі.
— Це паралатівські мужики! Треба їх налякати! — прошепотів Отто.
— Спокійно! Стріляти тільки за моїм наказом. Залишайтеся тут і спостерігайте. — наказав я. Сам зняв чоботи і тихенько почав спускатися. Вухам я своїм вірив, тож не сумнівався, що там хтось вовтузиться, але дивно — під возом і якось одноманітно. Якби прийшла людина, що б вона під возом шукала? Та ще так довго! Я зброю сховав і обережно та неквапливо підійшов. Шурхіт ущух. Я почекав. Знову якийсь рух. Я чиркнув сірником. І тут з-під возу вилетіла лисиця, морда якої була забруднена кулешем. Тварина зникла у темряві, я зазирнув у віз і побачив там чавун із залишками вечері. Причинив його і повернувся на курган. Підійшов до Отто так тихо, що він не помітив. Міг бути на нервах, тому я тихенько зітхнув.
— Хто? — спитав він.
— Свої, — відповів я і сів одягати чоботи.
— Що там?
— Лисиця.
— Лисиця?
— Куліш приходила під’їдати.
— Ну це ж треба! — Отто розсміявся. — А я ж стріляти хотів! Мені здавалося, що людина там. Навіть бачив її!
— Уночі частенько здається, — кивнув я і згадав одну свою давню пригоду. — Слухайте, а от може таке бути, щоб сонць кілька було?
— Як кілька?
— Три штуки. По всьому небу розкидані. Одне заходить, одне сходить, а одне високо в небі.
— Ну, з теоретичного погляду, мабуть, може, — відповів Отто після тривалого міркування. — Зірок багато, чому б їм якусь потрійну систему не скласти. Але така система, з трьох елементів, не дуже усталена. А чому ви питаєте, Іване Карповичу?
— Та просто цікаво стало. — Розповідати, що колись я бачив аж три сонця, не наважився.