Ще трохи побалакали, потім пішли будити зміну. Я зайшов до намету, де були дерев’яні ліжка з матрацами, ковдрами й подушками. Все дуже добре хлопці продумали, коли готувалися до експедиції. Попередив наступну пару — Лісімаха та Бориса — про лисицю, яка могла повернутися, та влігся спати. Перед сном узяв за правило читати «Отче наш» і просити в Господа можливості побачити дівчат моїх, за якими сумував. Прочитав, позгадував і заснув. Уже під ранок пролунав постріл. У таборі зчинилася метушня. Я обережно вийшов. Сіріло. Ілля, що чергував в останній двійці, сказав, що побачив рух біля табору, поклав гвинтівку на милицю і вистрелив. Ми взяли два гасові ліхтарі й пішли дивитися. Спочатку побачили плями крові, а потім знайшли й мертву лисицю. Виявилося, що друга пара не попередила третю про звіра, який хотів поїсти.
— Ну і добре. Нехай усі знають, що ми напоготові! — сказав Ілля.
Табір ожив, артіль доїла розігрітий куліш, попила гарячого чаю, ми теж поснідали й вирушили на курган. Там Лісімах наказав копати далі. Десь за годину лопати копачів почали битися об щось тверде.
— Це дошки перекриття першої камери, — сказав Лісімах. Тримав у руках якісь креслення.
Землю прибрали, і під нею справді виявилися дошки. Їх почали зривати, коли Ілля крикнув, що до нас гості.
— Перекур, — наказав Лісімах. Ми почали роздивлятися в бінокль візок, який прямував із Паралатівки. Там сидів чоловік у пальто і з пенсне. Четвірку коней наганяв візник. Гість швидко вискочив. Уже з обличчя було видно, що вкрай невдоволений.
— Хто ви такі і що тут робите? — закричав.
— А ви хто? — спитав Ілля.
— Я — Руслан Сидорович Арпоксаєв, управитель маєтку князя Колоксаєва, якому належить ця земля! — Чоловік говорив російською, але з трохи дивною вимовою.
— Земля кургану належить державі, в якої ми отримали всі необхідні дозволи. Ось, прошу ознайомитися. — Ілля вистрибав на милицях уперед, вийняв зі шкіряної теки всі необхідні документи.
— Була заборона уряду провадити тут розкопки! — крикнув Арпоксаєв.
— Була, але тепер уряд змінився і заборону скасовано. Ось документ про це. — Ілля показав.
— Я вимагаю припинити розкопки! — крикнув Арпоксаєв, вивчивши папери.
— На яких підставах? — поцікавився Ілля.
Підстав Арпоксаєв назвати не міг, покричав ще і поїхав геть, пообіцявши привезти поліцію.
— Хай спробує. — Ілля усміхнувся. — Справника немає, а інші проти петроградських дозволів не полізуть!
— До роботи! — наказав Лісімах.
— Ми вже досягли скарбів? — спитав я.
— Ні, це поки що лише верхня камера. Її розкопувала попередня експедиція. Тоді вони подумали, що глибше копати немає сенсу. Але я знаю, що є таємні ходи до глибшої камери, де є те, що нас цікавить! — пояснив Лісімах.
Артіль продовжила роботу.
— Не хочете проїхатися, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, що тримала в руках книгу з моїми пригодами. У дівчини був серйозний вираз обличчя, очі заплакані.
— Залюбки, — погодився я.
Ми пішли до коней, дівчина поклала книжку в шкіряну торбинку, яку закинула за спину. Стрибнули в сідла і рушили.
— Я б хотіла попросити у вас пробачення, Іване Карповичу, за свою вчорашню поведінку.
— Вам немає за що перепрошувати, пані Агнешко.
— Я поводилася, як дурна.
— Ви поводилися відповідно до свого ніжного віку. Вас розбурхують почуття, але послухайте моєї поради: не поспішайте. Дочекайтеся того, хто буде вартий вас.
— Це ви про кохання?
— Про нього.
— Невже ви, така досвідчена людина, вірите в кохання? Це ж маячня для маленьких дівчат, і не більше.
— Ви помиляєтеся, пані Агнешко. Кохання є, принаймні в мене воно було.
— І куди поділося? Минуло, наче грип?
— Моя кохана померла.
— Господи, вибачте. — Агнешка розчервонілася.
— Я досі згадую про неї й відчуваю те саме, що відчував колись.
— Але ви ж живете з іншою жінкою!
— Жив. Зараз ми і з нею розлучені долею.
— Як можна кохати одну, а жити з іншою?
— Пані Агнешко, коли хтось дорогий тобі йде з життя, можна зосередитися на горі, побудувати йому пам’ятник, думати тільки про нього, жаліти себе бідолашного. А можна спробувати жити. Я спробував, у мене є донька, за яку я відповідаю.
— Ну ви хоч трохи кохаєте ту жінку, з якою жили до війни?
— Звісно. Але скажу чесно, що на початку нашого знайомства я кохав її менше. Я думав, що мені потрібна дружина, а Моніці — мати. Я розмірковував спокійно і зважено, вирішував розумом, а не серцем. Та минуло кілька років, і я зрозумів, що люблю цю жінку, нас уже багато що пов’язує.
— Ви хочете сказати, що покохали в процесі спільного життя?
— Так. Апетит з’являється під час їжі. Чому б коханню не з’явитися під час спільного життя?
— Чого ж ви відпустили її до Європи?
— У мене були владні вороги, які могли вдарити по доньці чи тій жінці, щоб влучити у мене. Я не хотів наражати їх на небезпеку і мусив вивезти подалі, де б їх не змогли зачепити.
— А ваші романи? Всі ці інтрижки, якими рясніють ваші книжки? Як ви це суміщаєте з коханням?
— Пані Агнешко, романтичних історій вимагають видавці. Я іду їм назустріч. Це, мабуть, єдине, в чому я дозволяю собі трохи відходити від правди. Насправді я не якийсь ловелас, що не пройде повз жодну спідницю.
— Але як же... — Вона щось хотіла спитати, коли ми почули крики позаду. Озирнулися і побачили, як копачі бігли з кургану. Кидали інструмент і бігли, наче армія, що втікає з поля бою.
— Що сталося? — злякалася Агнешка.
— Їдьмо, дізнаємося!
Ми помчали учвал. Побачили, що копачі забирають речі і збираються йти, попри на вмовляння Іллі, що спересердя аж милицею махав.
— Що сталося? — спитав я у Отто, який саме чергував у таборі.
— Там щось знайшли, — кивнув він у бік кургану. З виразу обличчя компаньйона я зрозумів, що знайшли зовсім не золото.
Ми видерлися нагору.
— Агнешко, тобі сюди не можна! — кинувся до неї брат.
— Кшиштофе, пропусти! — Вона була дівчина вперта і не збиралася відступати. Я підбіг до ями на верхівці кургану. Побачив зірвані дошки, під ними приміщення, де лежали тіла кількох людей. Я подивився на Лісімаха, який скривився і сидів поруч.
— Хто це?
— Не знаю. Тут нікого не мусило бути! Нікого! — Лісімах був явно ошелешений. Я стрибнув у яму. Всі аж зойкнули від жаху. Зірвано було тільки невеличку частину дощок, тому приміщення переважно закривала тінь. Вона всіх лякала, крім мене. Бо я не боявся темряви і не чув, щоб трупи були небезпечні. Звісно, кілька разів і таке траплялося, але то були винятки.
— Іване Карповичу, що там? — спитав Лісімах.
— Ліхтар давай, — наказав я. Мені швидко подали ліхтар, але жоден із компаньйонів не наважився злізти у яму. Я пройшовся всією камерою.
— Так, трупів четверо. Всі чоловіки. Ще за життя їм зв’язали руки, — розповідав я про свої спостереження. — Але одному вдалося звільнитися. Він намагався вирватися. Дряпав стелю камери, зірвав нігті й помер. Як і його товариші. Думаю, вони задихнулися.
— Чому ви так думаєте? — спитав згори Лісімах.
— Бо тіла цілі. Якби смерть не настала швидко, бідолахам би довелося почати їсти один одного. Але вони не дожили, померли раніше. А потім тіла висохли, наче тарані.
— А це не можуть бути старовинні, ще скіфські поховання? — спитав Отто. Лісімах закрутив головою.
— Ні. Тілам кілька років. Не думаю, що більше трьох-чотирьох. А коли була остання експедиція?
— Дванадцять років тому.
— Значить, вони приходили сюди пізніше. Приходили і залишилися. Точніше, їх хтось залишив.
— А де їхній одяг? — спитав Лісімах. — Навіть у старовинних похованнях залишаються бодай частки одягу!
— Здається, бідолах поклали сюди голими. Так, а це що? — я присвітив ліхтарем на стіну камери, якраз біля подряпин. Там було щось написано. Чимось чорним, цілком можливо, кров’ю. Літери налазили одна на одну, наче писав п’яний. Я уявив людину в темряві, приречену на смерть. Тут уже не до каліграфії.