— Що там, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, яка таки прорвалася до могили.
— Напис. Загиблий зробив напис перед смертю.
— І що там написано? — Лісімах нарешті наважився зістрибнути. Підійшов, і ми удвох почали роздивлятися.
— Це, здається, «мене», — вказав я. — Оце може бути «вбив».
— Так, схоже на те, — кивнув Лісімах. Ми присіли читати ім’я вбивці, але воно було написано вкрай нечітко. — Літер навіть не розбереш. Борисе, лізь сюди, будь ласка, і перемалюй. Ну ж бо, це важливо!
Борис скривився, але зліз. У нього була шкіряна торбинка, в ній кілька білих аркушів і олівець. Ми підсвічували, він замальовував.
— Ти можеш прочитати? — спитав Лісімах.
— Та ні. Перша літера наче «А». Далі все заплутано, — відповів Борис.
— Ну що тут? — спитав Ілля, який забіг на курган.
— Що копачі? — спитав Лісімах.
— Я їх ледь зупинив. Вони чекають. Треба швиденько вирішити, що робити.
— А що робити? Викликати поліцію, — сказав Кшиштоф.
— Доведеться платити, — зітхнув Отто.
Ілля поліз до камери. Я йому допоміг, прийняв спочатку милиці, а потім і його самого. Ілля нахилився над тілами, потім подивився на мене.
— Що думаєте, Іване Карповичу?
— Думаю, хтось залишив вам попередження.
— Людей убито багато років тому. Коли ще ми й самі не знали, що опинимося тут.
— Не обов’язково ви. Це послання всім, хто прийде розкопувати цю могилу. Першими прийшли ви. Отже, послання вам.
— Ви хоч не вірите у якусь там містику?
— Навіщо вигадувати містику, якщо все можна пояснити без неї? Але зараз треба зрозуміти, що ми будемо робити.
— Нам не потрібна поліція. Бо це тільки зайві витрати на хабарі. Вони можуть загальмувати роботу.
— Але тіла...
— Скажемо, що це давні, ще скіфські поховання! — втрутився Лісімах. — Копачі люди неосвічені, звідки вони знають, як мають виглядати тіла після двох тисяч років під землею?
— Хороша ідея! — зрадів Ілля. — Кажемо всім, що це старе поховання.
— Царських слуг. Вони стоять біля дверей царського палацу, яким і є курган! — додав Лісімах.
Хлопці помітно зраділи, я допоміг Іллі вилізти з ями, він пострибав на милицях до копачів, пояснити, що тіла давні. Кричав гучно, ми чули, як пояснював, що тим залишкам багато років і то раби стародавнього царя. Довелося додатково заплатити, щоб артіль повернулася до роботи. Витягли тіла, прикрили їх брезентом, Лісімах наказав копати далі. Артіль працювала злагоджено, але щоразу, коли лопата чи заступ чиргикали об щось у землі, всі напружувалися.
Я спочатку уважно обдивився тіла, потім відійшов із Борисовою замальовкою, роздивлявся її, бо дуже вже хотілося прочитати ім’я вбивці. Але літери сплутувалися, бо ж нелегко писати кров’ю з розідраних пальців, ще й у темряві, коли відчуваєш, що помираєш.
— Гості до нас, — сказала Агнешка. Показала біноклем на степ, їхала ціла делегація на трьох візках. — Так, першим той управитель княжий, за ним якийсь поліцейський чин, і ще віз стражників.
— Серйозна справа, — кивнув я.
На кургані залишився один Лісімах, щоб керувати роботами, а ми з компаньйонами спустилися вниз, до гостей. Ті не забарилися. Ось стрибнув із брички управитель Арпоксаєв, підбіг до посадовця, який виявився новим єлисаветградським справником. Він вийшов з брички урочисто, наче якийсь маршал на параді. Так задер голову, що ніс у небо дивився. Підійшов до нас.
— Ось ці негідники, які невідомо що роблять на землях князя Колоксаєва! — доповів управитель і вказав на нас.
— Що ви тут робите? — грізно спитав справник, а потім побачив мене, й одразу голова його повернулася в звичайне положення. — Іване Карповичу, ви? Іване Карповичу!
Підбіг, ледь руку не став цілувати, обійняв і виголосив цілу промову про велику допомогу, яку я надав поліції в розкритті викрадення доньки інженера Бойда. Всі здивовано слухали, а управитель губу кусав.
— А що ви тут робите, Іване Карповичу? — обережно поцікавився справник.
— Та ось допомагаю хлопцям зробити відкриття, що прославить країну нашу, — дипломатично заявив я. — З самого Петрограда слідкують за цією експедицією, і я сподіваюся бути корисним для уславлення нашого Отєчєства!
— З самого Петрограда! — закивав справник і якось недобре подивився на управителя.
— Це земля князя Колоксаєва і... — почав було той.
— Князь зараз перебуває під арештом, — втрутився у розмову Ілля. — За наказом Тимчасового уряду. Як монархічний заколотник. Давайте про нього особливо не згадувати. Дочекаємося, чим закінчиться слідство.
— Під арештом? — аж злякався справник і вже відверто гнівно подивився на управителя.
— Це помилка, помилка! — перелякано забурмотів той.
— Чи бажаєте оглянути розкопки нашої експедиції? Поки що нічого цікавого не знайшли, окрім кількох старовинних поховань. Але сподіваємося, що значущі знахідки ще будуть, — сказав я. Справник подякував, але на курган лізти не схотів, побажав нам успіхів і поїхав геть, разом із управителем, який усю грізність свою втратив. Компаньйони полегшено зітхнули.
— А він же нас арештовувати збирався, справник той! — тихо сказав Ілля, що спирався на милиці. — І арештував би, якби не Іван Карпович. Дякуємо вам!
— Та аби на здоров’я.
Ми повернулися на курган, де тривали розкопки аж до самого обіду. Потім артіль сіла їсти біля вогнища, а ми в окремому наметі. Гречка з бараниною, тушкована капуста і чай. Годували непогано, подавав їжу підліток. При ньому компаньйони, усі, крім Кшиштофа, який залишився чергувати на кургані, мовчали, а коли він пішов, заговорили.
— Не прочитали, що було написано, Іване Карповичу? — спитав Лісімах.
— Не прочитав. Літери сплуталися.
— А на тілах нічого підозрілого?
— Та ні. Тільки кілька ран.
— Кулі?
— Ні, більше схоже на стріли, — відповів я, а Лісімах аж закашлявся. Постукав його по спині. — Аби досвідчений лікар подивився, він би точніше сказав.
— То їх убитими в камеру поклали, принаймні частину? — спитав Ілля.
— Та ні, на дні видно сліди крові. Видно, як люди плазували. Частину поклали туди пораненими, але живими.
— Навіщо? Просто щоб налякати?
— Не знаю. Можливо ще з якоюсь метою.
— З якою? — спитав Лісімах. — З якою ще метою?
— Я не знаю. Як думаєте, тут іще багато роботи?
— Два дні, не менше, — сказав Лісімах і підвівся з-за столу. Всі інші також устали. Пішли до кургану, звідти спустився Кшиштоф, щоб пообідати.
Я дивився, як працюють копачі, й час від часу спостерігав за степом, яким пересувалися череди худоби. Бачив пастухів, що легко та красиво їздили верхи. Здається, вони уважно слідкували за нами. Один чи два були постійно поблизу. Потім кілька під’їхали до табору. Їх зустрів Кшиштоф, що тримав зброю напоготові. Я теж спустився. Пастухи запропонували купити в них вівцю, молока й сиру. Пропонували, а самі уважно роздивлялися, як облаштовано табір. Кшиштоф сказав, що нічого не треба, і вони неохоче поїхали геть.
— Розмовляють дивно, — сказав я.
— Ага, наче іноземці, — кивнув Кшиштоф.
— Може, треба було щось купити?
— Та ні, в нас харчів на тиждень.
Я сів у наметі роздивлятися замальовку, потім пішов до зірваних дощок зі слідами крові, але так і не розібрав напису. Артіль заглиблювалася в землю, Лісімах уважно спостерігав за роботою, іноді зупиняв її, придивлявся до землі в розкопі, наче шукав якісь сліди. Інші компаньйони стояли навколо з гвинтівками за спинами. Мабуть, щоб усім показати, що непрошених гостей тут зустрінуть свинцем. Дивитися було кому, бо пастухи постійно никали поруч. Наче не просто так, наче їхали за чередою, але одні проїдуть, трохи віддаляться, а вже й інші поряд. Я дивився за ними в бінокль, помітив, що коли від’їздили від кургану, один поспішав у ярок за дві версти. Там побуде трохи і повертається. Роздивився я той ярок. Спочатку нічого не видно було, а потім коні вийшли з нього. Мабуть, їх попастися відпустили. Такі самі коні, як у княжого управителя. Отже, він слідкував. Чого ж йому так цікаво?