— Стійте! — знову крикнув Лісімах. Заступи перестали гупати. — Є хід до другої камери! Тут рийте!
— Точно хід? — спитав Ілля.
— Точно!
Я теж підійшов подивитися.
— Он бачите, Іване Карповичу, хід камінням викладений, а потім землею засипаний. Зараз ми землю виберемо й підійдемо до входу у камеру, — пояснив Лісімах. — Мужики, працюємо! Нумо!
Копачі кидали землю швидко, приємно було дивитися. Занурювалися в хід, який вів униз, і досить стрімко. Я знову почав спостерігати за степом навколо. Побачив, що Агнешка збирається на прогулянку верхи. Пішов до неї.
— Не проти, якщо складу вам компанію?
— Ну що ви, Іване Карповичу, ви ж головна зірка нашої експедиції!
— Зірка-то, може, і я, а от окраса — ви.
Ми засідлали коней і виїхали. Зробили велике коло степом. За нами спостерігали. Пастухи не відпускали нас, дивилися, куди їдемо. Коли поверталися, я зробив гак, щоб проїхати через ярок. Хотів зненацька застати княжого управителя, але пастухи його повідомили. Коли ми приїхали, візник якраз запрягав коней, а управитель нервово курив. Я кивнув йому, і ми з Агнешкою проїхали далі. Я помітив, що до табору підійшло двоє чоловіків. Коли ми під’їхали, вони вже йшли геть.
— Хто це був? — спитав у Іллі, який тепер чергував у таборі.
— Торгівці. Товар пропонували, але я сказав, що нам нічого не треба.
Цим словам я не дуже повірив, бо торгівці з товаром ходять, а ці гості були з порожніми руками. І що вони в степу, осторонь доріг та сіл, забули? Але головне — не сподобалися мені погляди їхні. І як ішли вони та оглядалися, теж не сподобалося. Сказав про це Іллі.
— А що з поглядами? — здивувався Ілля. — Наче звичайні.
— Холодні у них погляди. Дивилися вони на табір, наче на здобич. У розбійників я такі погляди бачив.
— Та ну, Іване Карповичу, звідки тут розбійники? А як і вони, так нам є їх чим зустріти, — поплескав по манліхеру.
— Може, і так, — погодився я, бо ж доказів жодних не мав.
Видерся на курган і почав дивитися, куди ті двоє пішли. Прямували вони дорогою, а потім несподівано повернули в степ і там зайшли за невеличкий горбок, де вже не було їх видно. Я мапу подивився, знайшов горбочок. За ним ані села, ані дороги. Захотілося з’їздити, подивитися, куди ті товариші пішли. Раптом поруч гупнуло щось і заволали копачі. Я кинувся до розкопу і побачив, що частина ходу обвалилася.
— Ванька там! І Федяй! І Стьопка! — кричали.
— Відкопуємо! — Лісімах сам у розкоп стрибнув, схопив лопату, почав землю вигрібати. Усі землекопи до роботи стали. Одного свого витягли швиденько, живого, але непритомного. Потім другого, який уже не дихав. Третього витягли десь за годину. Цей якимось дивом іще дихав, але був непритомний, тільки стогнав.
— Ребра в нього поламані! Землею притиснуло! — крикнув артільний староста.
— На дошки його покласти! — наказав я. — На віз і до лікарні!
Пораненого знесли з могили, повантажили на віз, і Отто повіз до найближчої лікарні. На кургані крик зчинився. Лісімах показував, що земля не просто так обвалилася, а пастка це була.
— Ось, дивіться, як кладка зв’язана — якщо глибше вритися, неодмінно обвалиться! Ось вона і обвалилася! І це ж не одна така пастка ще попереду може бути! Припиняти треба розкопки, інакше можемо людей втратити! — кричав Лісімах.
— Не можна припиняти! Копати мусимо і докопатися! Нумо, мужики, до роботи! — Ілля теж кричав. Копачі стояли на місці, за лопати не бралися. — Давайте! Трохи тут докопати — і все! Премію отримаєте!
— Це небезпечно! Жодна знахідка не варта того, щоб люди гинули! — несподівано сказав Лісімах.
— Ми гроші вклали, останні гроші! Нам дороги назад немає! Рийте! — Ілля аж тупнув милицею.
Та артіль копати відмовилася. Тут іще їхній непритомний, якого першим відкопали, озвався. Заплакав на весь голос, мабуть, зі страху. Пережила людина. Бачив я на фронті тих, кого живцем у землю закопувало. Агнешка сиділа біля приваленого, тримала його голову на колінах, давала попити води, заспокоювала Аж сама заплакала Артільні мужики підхопили обох привалених, і живого, і мертвого, й пішли з могили до табору, не зважаючи на крики Іллі, який навіть кольтом погрожував. Тільки не подіяло. Копачі речі зібрали і швиденько забралися геть. Ілля лаявся їм услід, махав милицею, обіцяв, що сам усе зробить, докопається до знахідок, якщо рік знадобиться, то й рік копатиме!
Верещав гучно, але чулася мені в криках цих якась нещирість. Та й інші компаньйони, замість артіль зупиняти, стояли й просто дивилися. А як копачі відійшли, то й усміхатися стали.
— Ну що, вдалося! — сказав Лісімах. До того був сумний та знесилений, а тепер зареготав і ледь не танцював.
— Вдалося! — Ілля, який щойно мало не плакав, тепер засміявся. — Вдалося!
— Що це було? — спитав я.
— Мавр зробив свою справу, мавру треба йти. — Лісімах удавано зітхнув, але обличчя його світилося радістю.
— Мавр тут до чого?
— Артіль виконала основні обсяги земельних робіт. Ми майже досягли другої камери, в якій мусять бути скарби. Отже, артіль більше не потрібна. Відправити її після того, як ми до чогось докопаємося, було б помилкою, бо копачі б рознесли чутки. А так вони всім розкажуть, що у нас тут повне фіаско, в кургані чатують пастки, і взагалі ми тут усі скоро загинемо. З нас будуть сміятися і казатимуть, що не радили лізти на цю могилу, але нам так тільки краще. Нехай сміються, нехай бояться! — Лісімах був задоволений, хлопці теж. Мені ж це не сподобалося, бо коли людина починає дурити інших, вона може обдурити саму себе.
— То це був ваш план?
— Так, Іване Карповичу, наш план! Кажу ж, ми добре все обміркували! — сказав Ілля. Він хитався на милицях, і обличчя у нього було задоволене.
— А пастка, якою привалило копачів? Ви про неї знали? — спитав я.
— Ми здогадувалися, що вона може бути. Скіфи знали, що поховання їхніх царів приваблюють грабіжників, і намагалися захистити могили. Робили подвійні камери, фальшиві ходи, пастки, — пояснив Лісімах.
— Тобто ви знали, що копачів може привалити, і не попередили їх? — Я скривився.
— Якби ми сказали їм, вони б відмовилися копати! А нам би самим знадобилося кілька тижнів, щоб доритися до другої камери. Стільки часу в нас немає, тому ми були змушені використовувати артіль. Але ви ж самі бачили, Іване Карповичу, що коли трапилася біда, я доклав усіх зусиль, щоб урятувати копачів, — відповів Лісімах.
— Іване Карповичу, ми знаємо з ваших книг, що ви дуже погано ставитеся до несправедливості, — втрутився Ілля. — Але ми не знали точно, чи пастка буде, і де саме вона буде. Якби знали, то знешкодили б її. Ми не хотіли, щоб копачі гинули.
— Та слухайте, це мужики! Вони завжди гинуть то від важкої праці, то від горілки! — скривився Лісімах.
— Мовчи! — гримнув на нього Ілля. — Іване Карповичу, можете не сумніватися, що ми допоможемо і травмованому, і родині загиблого. Коли знайдемо скарби, у нас буде така можливість. Нам дуже прикро, що так сталося, але ми не могли цьому запобігти.
Я не вірив йому. І я здивувався. Ніхто з компаньйонів не відкинув цей план. Вони ж були поважні члени суспільства, освічені, забезпечені, вони хотіли розпочати власну справу. Не злочинці, не пияки, не дурні. Але жоден із них не побачив нічого поганого в тому, що хтось із копачів загине. Загине і загине, сільські баби народять ще. Потім я зрозумів, що компаньйони просто не вважали мужиків за людей. Мужики — худоба. Раніше її можна було продавати, як коней чи корів, тепер можна було винаймати за копійки. Але берегти їхні життя — ні, це було зайве, тим паче, що скарби вже були поблизу. І компаньйони аж тремтіли в передчутті. Блиск в очах, піт на чолах, пересохлі губи. Ці хлопці вже забули, що хтось загинув, вони бачили лише скарби.
— Іване Карповичу, залишіться, будь ласка, у таборі, а ми продовжимо розкопки, — попросив Ілля. Не дочекавшись моєї відповіді, вони побігли на могилу. Ілля дерся останнім, двічі падав, але підхоплювався, спирався на милиці й ліз далі.