Зі мною залишилася лише Агнешка. Бліда від хвилювання, заплакана.
— Як же так? — спитала тихенько. — І брат мій, і хлопці — вони ж хороші. Як же так?
— Золото, пані Агнешко, золото. Гроші та влада людей з пантелику збивають, очі затуляють, і не бачить людина нічого, таке витворяє, про що раніше й подумати не могла.
— Чому ж не скажете їм про це?
— Бо зараз голос мій для них — шурхотіння травинки, а у вухах їхніх єрихонські труби скарбів грають. Тьху! — Ніколи я не любив людей, які під владу грошей підпадали. Сам грошей ніколи не цурався, ціну їм знав, але не дозволяв собою верховодити. Бувало, що видавці просять щось, грошей обіцяють. Наприклад, щоб удівцем мене зробити, а Єлизавету Павлівну кудись подіти. Мовляв, овдовілого Підіпригору краще жіночки купуватимуть, бо кожна з них мріятиме, що саме вона ощасливить найкращого сищика імперії. А один мерзотник із видавців до того дійшов, що запропонував мені, щоб Моніка в книжці померла. Мовляв, сльози продаються краще за сміх, а на уявній смерті доньки можна великі гроші заробити. Прямо у вікно вилетів той видавець, шию зламав, у гіпсі ходив, позивався до мене. Тоді я розповів усім, що воно за один, і після того ніхто з ним справ мати не схотів, і збанкрутував негідник. А хотів же грошей заробити. Не знаю, на що людина не здатна за гроші. Особливо за великі гроші й швидко.
— Той хлопець буде жити? — спитала Агнешка про копача, якого повезли до лікарні.
— Не знаю, сподіваюся. — Я зайшов у намет і всівся за стіл. Відчував слабкість. Почав було оживати й набиратися сил, а зараз геть розклеївся. Мені подобалися ці хлопці, мені здавалося, що вони і є тими новими господарями країни, які заступлять чиновників і знать. А вони виявилися такими самими душогубцями. Від цього на душі зробилося гидко. І я подумав, що не хочу тут залишатися. Нехай шукають свої скарби, нехай що хочуть роблять, тільки не зі мною. Поїду геть, а там, може, і телеграма з Одеси надійде. Та телеграма, якої вже зачекався.
Пішов збирати речі. Їх у мене було небагато.
— Що ви робите, Іване Карповичу? — спитала Агнешка.
— Поїду я звідси. Не можу тут залишатися. Якщо бажаєте, можу вас до Єлисаветграда відвезти.
— Та ні, я не залишу хлопців.
— Краще вам поїхати. Великі гроші — велика небезпека.
— Ні, Іване Карповичу. Тут мій брат. І його друзі. Ні, не можу поїхати.
— Тоді залишайтеся з богом.
— Ви й попрощатися з хлопцями не підете?
— Їм зараз не до того.
— Не зліться на них. Вони просто так довго про це мріяли. Вони хороші, просто хочуть досягти чогось у житті.
— Бережіть себе, Агнешко.
— А гроші? Вони ж винні вам гроші.
— За перший день заплатили, а за другий я ось бінокль візьму та гвинтівку. Цього досить.
Сів на коня, яким і їхав сюди. Агнешка відчинила ворота табору, і коли проїздив, потягнулася до мене. Поцілувала, у самої сльози на очах.
— Я вам дуже вдячна, Іване Карповичу.
— А я вам, пані Агнешко.
— Мені за що?
— Ви повернули мене до життя. Тому і їду звідси, щоб не розхлюпати відчуття радості та весни, яке ви розбудили. Нехай вам щастить. — Поцілував її в лоб і поїхав собі.
Десь за годину по дорозі зустрів тарантас із Отто, вже без пораненого копача. Встигнути з’їздити до Єлисаветграда Отто б не встиг, то, мабуть, залишив бідолаху в якомусь селі чи хуторі. Тепер наганяв коней, біля мене навіть не зупинився, тільки рукою помахав і помчав уперед. Поспішав, щоб без нього скарби не знайшли. Я поїхав далі, згодом побачив іще один тарантас. На ньому їхало шестеро чоловіків. Не поспішали.
— Добрий день. А до Паралатівки далеко? — спитав мене один. Я відповів, а сам придивлявся до тих, хто в тарантасі. Підозрілі такі мужики, загомоніли між собою, та не просто так, а тою говіркою, якою злочинці розмовляють.
— Чого вирячився? — спитав один, мабуть, головний, коли помітив, що я їх слухаю. Середнього зросту, голомозий, зі шрамом на все обличчя. Він спитав, а інші замовкли.
— А ви хто будете, якого роду-племені? Бо наче й російською розмовляєте, а наче й ні.
— Бродяжого роду-племені ми будемо, а ти їдь собі! — гримнули на мене і подивилися недобре.
Я і поїхав. Озирнувся кілька разів, щоб подивитися, чи не до кургану прямують. Та потім вони повернули в степ. Що за босяки, куди поїхали? Я про всяк випадок зброю перевірив, бо злодіїв не любив. Поїхав далі, потім наче позаду стукіт копит почув. Спочатку сумнівався, а далі пересвідчився, що хтось за мною їхав. В улоговинці невеличкій з коня зістрибнув, зачаївся. Побачив вершника, пастуха з мужиків паралатівських. Той не поспішав, усе придивлявся, мабуть, не розумів, куди я подівся. Я з улоговини виїхав, штани поправляв, наче до вітру сходив. Пастух за мною ще з версту проїхав, а потім відстав. Ну то й добре.
Їхав собі далі. Воно б і швидше хотів, та кінь у мене був не з тих, щоб швидше їздити. Вже вечоріти почало, коли подумалося мені, що, можливо, від’їзд мій для хлопців сюрпризом не буде. Бо вони ж могли все навмисне так зробити, щоб прибрати мене. Знали, що не люблю я, коли людей гноблять, одразу й артіль прибрали, й Івана Карповича, щоб не заважав. Мабуть, дуже вже близько підійшли до скарбів, раз усі їм зайві були. Ач, хитруни. Згадав я лисяче обличчя Іллі, та й Лісімах той теж хитромудрий. Аж засміявся. Подумали хлопці, що обдурили мене. Тільки нащо мене дурити? Я на їхні скарби не претендував, частки собі не хотів. Нехай спробують золото обдурити, тоді подивимося.
Ще трохи проїхав, а потім подумав про Агнешку. І стало мені за неї лячно. Дитя ж іще, дитя безневинне, яке могло постраждати. Зупинив я коня. Подумав. Хто вона мені? Ніхто. Винен я їй щось? Не винен. Чи впевнений, що загрожує їй щось? Не впевнений. Чи смішно виглядатиме, що поїхав спочатку, а потім повернувся? Смішно, несерйозно.
Тільки повернув я коня і назад поїхав. Бо інколи не голови слухатися треба, а серця. Хай би що голова не казала, а знав: як трапиться щось із пані Агнешкою, до кінця життя картатиму себе. Нехай краще блазнем виставлюся, а спробую її захистити.
Поїхав назад, уже і їсти хотілося, і заморився, потім іще й задрімав, а кінь із дороги зійшов. Трохи заблукали. Довелося згадувати мапу, на небо дивитися і так з’ясувати, де північ і куди мені їхати. Поїхав. Степом наблизився до паралатівської могили, яку здаля видно було, бо палали там смолоскипи на горі. Здається, поспішали хлопці, працювали і вночі. Я коня відпустив пастися в ярку, а сам заліг на краю і спостерігав. Згодом побачив одного вершника з паралатівських мужиків, потім іще одного. Крутилися вони навколо Кургана навіть уночі. Вже збирався їхати, коли помітив рух. Компаньйони вилізли з розкопу й потягли вниз до табору якісь ящики. Невже знайшли скарби? Он серед них і Агнешка була, помітна у світлі ліхтарів. Але зовсім не радісна, на відміну від інших. Хлопці усміхалися, вона їм щось казала, а ті не чули. Наче глухі. Зайшли до табору. Невдовзі з нього вийшов хтось і почав гасовою лампою миготіти. Тричі, потім іще тричі, і ще. Наче знак якийсь комусь подавав. Але кому і що за знак? Не роздивився я, хто саме то був, бо ж усі компаньйони одягнені однаково, ще й у широких капелюхах, які обличчя прикривають.
Чоловік сигнал подав і повернувся до табору. У світлі місяця, що вийшов з-за хмар, я помітив якісь рухи у степу. Придивився. Наче хтось наближався. Обережно так, майже плазував. Один, іще один. От уже біля огорожі вони. Я бінокль навів, думав, що то мужики паралатівські. А воно ні, не мужики, принаймні одягнені по-міському. І пішки, а не верхи. І так наче при зброї, хоч точно я роздивитися не зміг. Нарахував гостей із півдесятка, як не більше. Усі в табір пролізли. Потім постріл пролунав, мабуть, із кольта. І тиша. Я трохи почекав і пішов обережно до табору. З того самого боку заходив, звідки й гості. Наблизився, почув, що вози розвертають. Ще ближче підійшов, побачив, що коней запрягають.