Про викрадачів Мері городовий нічого не знав, окрім того, що добре було б її знайти та отримати нагороду від товариства Ельворті. Але де шукати — бозна. Ще чарку випив і остаточно сп’янів. Підскочили два полових, під руки потягли кудись. Видно, не вперше поліцейський чин так напивався. А ми поїхали на вокзал. Дорогою купили в магазині мапу Херсонської губернії. Залізничники розповіли, де приблизно будемо за двадцять хвилин по відправленню з Єлисаветграда. Самі степи з розкиданими хуторами. А де саме багаття палати будуть і де викрадачів чекати — невідомо.
— Ну що, Ілля, їдьмо десь пообідаємо.
— Вас у конторі чекають.
Відвіз мене Ілля до контори, пообідав я з керівництвом товариства братів Ельворті. Двоє цибатих довгоносих англійців із суворими поглядами мене докладно розпитали про хід справи, але чимось значним порадувати їх я не міг. По обіді приклеїв чорну бороду, одягнув димчасті окуляри і пішов у шинок за вокзалом. Розпитував там про Чуму. Казали, що з тиждень уже не з’являвся. Начебто справа якась у нього солодка. Обіцяв повернутися й славно погудіти. А що за справа, де і з ким, місцеві не знали і на мене почали підозріло дивитися. Я розмову на викрадення дитини інженера перевів, цю тему всі підхопили. Одні уявляли, скільки викрадачі викупу візьмуть, інші хотіли про все дізнатися, англійцям викрадачів продати і отримати десять тисяч. Балакали, що викрадачі, швидше за все, не місцеві, бо місцеві так би хитро все не зробили, що досі їх не спіймали. Пустив чутку, що гувернантка наче впізнала чоловіка, який із нею розмовляв. Про це загомоніли. Послухав іще трохи, дізнався, що в Чуми жінка була неподалік. Пішов у гості. Якраз сонечко визирнуло, пригріло. Тут, у степах, куди більше весна відчувалася, ніж у нас на Посульщині. Вже і снігу не знайдеш, і трава де-не-де висохнути встигла. Дороги більш-менш просохли.
Прийшов до хатинки старої, давно не біленої, не мазаної. Навколо тин стоїть, аж покосився, торішній бур’ян у дворі, горіх старий височіє. У цих краях у кожному дворі горіх, а то й два. Мабуть, добре родять. Постукав. Відчинила жіночка якась. Червонопика, з похмілля, дихає, а запах — наче у винокурні. Спитав я про Чуму — вона в крик, мовляв, знати нічого не знає і нехай би я забирався звідси. Я браунінг вийняв, замовкла.
— Будемо говорити чи мовчатимемо?
Була наче й п’яна ще, а зробилася шовкова. Розповіла, що Чума у степу десь, справи там має. А що за справи, вона не знає.
— З ким працює?
— А ви з поліції? — спитала обережно.
— Аби я з поліції був, я б із тебе полтину вимагав, а не про Чуму розпитував. То з ким працює?
— Та двоє, не місцеві босяки, наче з Бессарабії. А один панич, мабуть.
— Розмовляє красиво?
— Ага, соловейком співає.
— Ціпок у нього з набалдашником?
— Ціпок із набалдашником, — здивовано подивилася на мене.
— Як звати його?
— Та Паничем і звуть. Йому подобається.
— Що за справа?
— Не знаю, мовчали про неї. Чума тільки сказав, що як повернеться, два тижні гулятиме. Чекаю.
— А де саме вони у степах?
— Не знаю. Чума вночі втік, нічого не сказав, мерзотник такий. А ви хто?
— Та ніхто. Дякую.
З тим і пішов. Повернувся в контору. Там директори сидять, дивляться на мене.
— Що будемо робити? — питають. Вони добре розмовляли російською.
— Гроші готові?
— Готові.
— Тоді відправляйте людину. Нехай це буде Ілля. — Я подивився на прикажчика, він кивнув.
— А ви, Іване Карповичу?
— Мої плани нехай залишаться таємницею.
Не те щоб я їм не довіряв, але хто не знає, не розпатякає. Директори перезирнулися. Потім кивнули Іллі. Той вийшов.
— У нас теж є план, — сказав один.
— Який?
— Річ у тому, що ми мусимо визнати — бідолашна Мері мертва.
— Ви знайшли тіло?
— Ні, але ми думаємо, що викрадачі вбили її ще тоді, під час першої спроби передачі грошей. Вони вдали, наче гроші хтось забрав. Насправді їх забрали вони самі. Тепер вони хочуть іще сорок тисяч. Ми багата компанія, але ми не можемо розкидатися грішми. Не можемо. — Вони говорили по черзі, речення за реченням. — У нас є інший план. Причепити до замка валізи гранату. Після відкриття граната вибухне. Викрадачів буде покарано.
— Ви говорили про свій план пану Бойду?
— Джозеф сам усе розуміє. Йому важко, але він мужня людина.
— Ви говорили?
— Ні. Ні. Просто немає сенсу перекладати відповідальність на бідолашного батька. Він і так забагато пережив.
— У валізі мусять бути гроші, а не бомба. Якщо є хоч невеличкий шанс, що дівчинка жива, ми мусимо ним скористатися.
— Іване Карповичу, не треба обманювати...
— Не вчіть мене. Ви найняли мене, і я виконуватиму свою роботу. Я спробую врятувати дівчинку і зберегти гроші. Іншого виходу я не бачу.
Як батько я дуже співчував інженерові і не міг допустити, щоб сорок тисяч рублів переважили життя доньки. Директори невдоволено подивилися на мене.
— Ви гарантуєте повернення викупу?
— Я гарантую, що зроблю для цього все необхідне.
Вони ще раз перезирнулися, кивнули. Я вийшов. Сказав Іллі придбати білу валізу. Її мусило бути краще видно вночі. Потім поїхав до лікарні. Палату гувернантки охороняли, але ніхто не приходив. Нічого дивного, банда готувалася прийняти гроші. Я трохи повечеряв і всівся вивчати мапу місцевості. Позначив кілька місць, де викрадачі могли нас чекати. Потім поїхав на вокзал. Поговорив із машиністом, який мав вести потяг. Дав йому п’ять рублів і попросив стишити хід, коли побачить три багаття. Поговорив з Іллею. Той приніс аж два револьвери.
— Викинь валізу з грошима і їдь далі. Навіть не думай втручатися. — сказав я йому. Він кивнув. Не дуже переконливо. — Я розумію, тобі подобається та гувернантка і ти хочеш помститися. Але ти можеш зробити тільки гірше. — Прикажчик мовчав. — Коли я беруся за справу, злодіїв завжди чекає покарання.
— Вони мусять померти. І за Меґан і за Мері, — тихо сказав він. — І я їх вб’ю!
— Ти не залишаєш мені вибору, — зітхнув я і різко заламав Іллі праву руку. Він засичав, я повалив його долілиць, натиснув коліном на спину, забрав обидва револьвери. Допоміг йому підвестися.
— Віддайте зброю! — засичав прикажчик.
— Ні.
— Віддайте! — він кинувся до мене. На перон почали виходити люди.
— Просто викинь валізу, коли побачиш багаття.
Я пішов, щоб не привертати уваги. Купив квиток третього класу, одразу за паровозом. Пасажирів було небагато. Невдовзі рушили. Я почекав хвилин п’ятнадцять, потім вийшов у тамбур і став дивитися праворуч. Ілля був на сім вагонів позаду.
Навколо був темний нічний степ. Згідно з мапою, навколо не було не те що лісів, а навіть якогось гайочка. Лише степ. Проїхали кілька роз’їздів. Ілля вже мусив вийти в тамбур. Гарячий хлопець, аби дурниць не наробив. Хоча, може, і я зараз робив дурниці. Може, треба було залишатися в місті й чекати, поки до гувернантки прийдуть або Чума з’явиться? Тільки тоді був ризик, що викрадачі отримають свої гроші і зникнуть з ними. І хоч рік тут чекай, а не дочекаєшся. Тому й вирішив я поїхати.
Он наче блимнуло щось. Ага, багаття! Три! Потяг трохи стишив хід, проїхав. Я двері відчинив, визирнув у темряву, стрибнув. Покотився по траві, яка пом’якшила удар. Наче щось гупнуло. Але не чутно ж, бо гримотів потяг. Ось проїхав він — і стало тихо. Помітив щось біле на схилі. Обмацав себе, наче цілий, підвівся і пішов у бік багать. А їх миттю не стало, наче й не було. Мабуть, тримали поруч ряденця з землею, висипали й загасили великі багаття, як цигарку пальцем. Темно стало. Почув попереду голоси якісь. Тіні помітив. Місяць слабенько, але світив. Присів я.
— Є валіза, є! — зашепотів хтось хрипко метрів за тридцять.