— Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? — звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.
— Точно. А тібя? — в свою чергу запитав той.
— Лесь. Мене звати Лесем.
Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років, скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий, як і всі селяни, у якісь сірі штани та сорочку.
— Слухай, Михасю, я тобі допоміг, тепер і ти мені допоможи.
— Лади. А шо нада?
— Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти — далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.
— Ага, — хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. — Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так, як я. Це в мене навіть Ще краще виходить, чим вирощувати картоплю. — І, трохи подумавши, додав: — Ти от що — сядь і почекай. А я мотнуся навколо села — прикину, куди вона могла піти.
І він скинув свій мішок із взятими з дому харчами, може, як запоруку того, що вернеться до Лесевих ніг.
— Добре, я буду чекати, — погодився Лесь і присів на землю.
Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною — кинути його у найвідповідальнішу хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він покищо не мав відповіді — звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Так, йому справді треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.
— Гей, Лесю! — почувся з-за його спини Михасів голос. — Я дізнався, куди вона подалася!
— Пішли за нею, — коротко мовив Лесь, підводячись з землі і беручи клунки з харчами.
Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Михась запевняв, що за півгодини вони знайдуть Мар’яну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикуватим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся — як той дивився на його руки. Нарешті він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках немає татуювання, чи це якесь хитре штукарство.
— Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, — відповів ствердно Лесь. — Можеш їх для більшої впевненості помацати.
Знову пом’явшись, Михась, наче якесь чудо, обдивився їх зі всіх сторін.
— Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, — сказав Лесь.
Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і на думку не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають «кинутими», які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь ствердно похитав головою — здається, він починав розуміти цих людей і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став — у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.
За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом — на широкій піщаній косі — жіночу постать. Лесь аж шарпнувся — у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї — і ось нарешті зустрів. Коли він сказав за її спиною: «Мар’яно…», її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася — і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його — тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.
— Лесю… — промовила стиха і кинулась до нього, в його обійми, та раптом стала мов вкопана. Леся буквально відштовхнув металевий блиск, що раптово з’явився в її очах.
— Чому ти прийшов?
— Я ж тебе шукав.
— Хіба ти не зрозумів?!