Володимир Даниленко
Одні
Стояло літо 2001 року. Тиша і спокій здавалось настали по цілому світі, неначе людство раптом захотіло почати жити в новому тисячолітті по-новому. Тихо і спокійно…
Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші — це основне, а якщо пощастить, то й трохи визнання. І от забрався аж сюди, майже на край світу, за ними, і можна сказати, що йому поталанило — таки непогано заробляв, був навіть начальником, правда, не досить високим, на місцевому видобувному підприємстві. То чому зараз йому все це наснилося? Рік, що закінчувався, порівнюючи з минулими, був напрочуд спокійний; хоча майже не було ніяких вісток з дому, та він, правду кажучи, приїхавши сюди з десяток років тому, вже й став забувати, що воно таке — батьківський дім, і от, раптом, маєш! Кажуть, що людина згадує своє минуле перед смертю. Сергій рішуче закрутив головою — чого тільки не прийде до неї темної сибірської ночі! Треба вийти з хати провітритись, а то занадто тут вже душно. І тихо, аби не розбудити дітей та жінку, він вийшов надвір.
Надворі йшов дощ. Сергій підставив під його краплини обличчя. Щось у цьому дощі було не так, але що саме — він не міг зрозуміти. Аж ось він злизнув краплину з губи й відчув — вона була солоною. Піймав ротом ще декілька краплин і виплюнув їх — всі вони мали солонуватий присмак. «Як сльози», — подумалось йому. Та через мент він уже пригадав, що на цьому тижні запрацювало в їхньому містечку одне переробне підприємство, викиди якого, мабуть, і призвели до цього кислотного, а скоріше солоного дощу. Постоявши ще трохи надворі, він зайшов до хати.
— Кто там? — спитала, прокинувшись, дружина.
— Это я, выходил покурить, — відповів Сергій, вмощуючись біля дружини. За хвилину він уже спав міцним сном людини, впевненої у завтрашньому дні.
А надворі все йшов солоний дощ. Він ішов по всьому світу, і люди знаходили різні пояснення — одне реалістичніше за інше, — чому він солоний. Але якби на всьому великому білому світі зберігся хоч один справжній середньовічний схоласт, він, мабуть, сказав би з упевненістю, що це сльози Божої Матері. І може якраз саме він був би найближчий до істини — може це дійсно оплакувала Божа Матір всіх своїх дітей, переважна більшість яких мала скоро загинути.
А за тисячі кілометрів на південь від цього загубленого в Сибіру містечка з своєї майстерні, що розташовувалася десь у горах Сулейманових, вийшов пуштун. Цілу добу він збирав з різного залізяччя чи то автомат, чи то кулемет, чи ще бозна-що, і от нарешті закінчив. Там, в майстерні, стояв його витвір, його гордість, готовий, аби його застосували, пустили в діло. Проти кого? А хіба мало в пуштуна ворогів? Вони будуть вічно, доки сходитиме в Сулейманових горах сонце. При згадці про сонце пуштун підняв свою обважнілу, після цілої доби напруженої роботи, голову до неба. А по ньому щось летіло, швидко наближалося до того місця, де він стояв, і несло воно смерть. Пуштун, який до того ніколи не бачив крилатої ракети, не знав, що таке ядерний вибух, раптом зрозумів, що це — кінець, і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: «Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?»
Так почалася Велика Південно-Азіатська бійня, у ядерному чаду якої за декілька днів згоріли життя сотень мільйонів людей. Потім почалася Афро-американська, потім… А потім прийшов грип — грип-мутант, виплодок ядерного пекла, і він був жахливіший від радіації всіх скинутих ядерних бомб — ті вбили сотні мільйонів, а він вбив людство. Правда, не все — на сході колись прекрасної Європи, що стала внаслідок дії вірусу суцільною пусткою, залишився край, в якому люди вижили, і ім’я цьому краю було — Україна.