— А що ти з нею зробиш, якщо раптом справді станеш президентом?
Лесь роздратовано похитав головою:
— Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло — треба дізнатись, де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч, Михасю.
— На добраніч, Лесю — майбутній президенте.
— Гей, чуєш, дєду! — гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі.
Той навіть не обернувся, лише надав ходи — наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього — люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму, клану, і тоді… Тому краще втекти, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що, здається, нічим і не витравити, але хіба є в людині щось таке, чого не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм.
Тим часом Михась вже наздогнав діда і схопив його ззаду за брудну свиту. Тепер Лесь мав змогу спокійно роздивитися діда. Той був одягнутий в стару, діряву свиту, взутий в саморобні, надзвичайно поношені постоли, з обличчям, на якому більше відбилась не старість, а якась усепроникна сірість. Словом, перед ними був типовий представник цієї дивної епохи, цього дивного народу, до якого належав і Лесь, що за всіма характеристиками мав жити щасливим життям, але чомусь не зміг, чи не схотів…
— Ви не могли б нам підказати дорогу на столицю? — якомога чемніше, аби заспокоїти украй переляканого діда, спитав Лесь.
— Дорогу на столицю? Яку столицю — ту, що зараз? А хіба зараз є столиця? — заговорив скоромовкою дід.
— Так, і зараз десь повинна бути столиця.
— Столиця — чого?
Лесь трохи здивовано глянув на діда — в його голосі йому вчулася іронія. І раптом до нього дійшов зміст дідових слів — а дійсно, столиця чого? Ні держави, ні нації — одні клани.
— Столиця всіх кланів, — за нього відповів Михась.
— А, ну якщо так, то не знаю. Звідки дідові знати, де столиця всіх кланів! Колись дід знав інші столиці, а тепер — що ж поробиш, коли дід такий старий.
— Скільки ж дідові років? — спитав його Лесь.
Дід не відповів, лише уважно глянув на нього.
— Ти мені когось нагадуєш, — сказав він.
Лесь уважно придивився до нього. Так, і він вбачав у цьому старому чоловікові щось давно знайоме.
— Твого батька, хлопче, випадково звали не Лесем? — раптом спитав його старий.
— Так, мого батька справді звали Лесем, — майже машинально збрехав — його ж напевно шукають! — Лесь. — На жаль, він недавно помер.
— Отак і побачилися, — похитав головою старий. — А я його в молодості добре знав — вчилися разом. Потім він поїхав десь за кордон, а я хотів щось змінити, тому і залишився тут… вірніше там, — старий непевно махнув рукою — а власне, я… — тут він якось винувато посміхнувся — точно і не знаю, де тепер Україна. Словом, я щось хотів змінити, але нічого не вийшло. Сам не знаю чому. Не вийшло і все… — Старий задумався. Потім, по задумі, сказав: — Може, твій батько правильно зробив, що виїхав — він завжди був більшим реалістом. Є речі, які не можна змінити — хоч голову розбий.
— Не думаю, щоб він був більшим реалістом, ніж ви, — сказав Лесь.
— Але ти вже інший, — промовив старий. — Звичайно, ти вже знаєш набагато більше, ніж твій батько — тепер усі без жодних ілюзій — вони залишилися в минулому.
— Без жодних ілюзій… — повторив за ним Лесь.
— Так ви не знаєте дорогу на столицю?
— Я навіть не знаю, столицею чого вона тепер має бути, — відповів дід.
— Ясно, — сказав Лесь.
Він зібрався був уже прощатися, поки цей старий не задав ще якихось питань, — звичайно, за Лесем полювали і в щось ув’язувати старого йому не хотілося, але раптом він ще раз звернувся до старого:
— Зніміть свої постоли.
— Для чого?
— Я вас прошу, зніміть.
І сам сів на узбіччі, розшнуровувати свої досить непогані, видані йому в африканському таборі, черевики. Знявши, протягнув їх старому — «Тримайте!», а сам взувся в його ветхі постоли, що досить відчутно тиснули йому ноги. Старий протестуюче замахав руками:
— Тобі ще йти і йти, а я вже своє відходив.
— Це вам привіт від батька, — відмахнувся Лесь. І коротко додав: — Бувайте здорові!
Повернувся і пішов — старий ще довго дивився їм услід. Коли відійшли на досить значну відстань, Лесь пояснив Михасеві:
— Це мій товариш по навчанню. Непоганий хлопець — звати Андрієм. Колись він був на півголови вищий за мене.
Лише за декілька днів розпитів вони таки більш-менш точно довідалися, де ж розташовувалася столиця, а точніше «Центр» — так його всі називали. І хоч йти було далеченько — з десяток днів на схід — вони таки вирушили.