— І що далі? — запитав він.
— Далі? — Лесь сміливо підняв голову, але на цей раз ніхто не дав йому потиличника. — Далі вас очікуватиме фіаско. Там, — він махнув рукою у сторону зелених полів, — на вас чекають автоматники і сила-силенна ополченців. І ви складете там свої голови, і свою славу, і жінки ваші та діти будуть помирати від голоду, тому що грошей ви так і не отримаєте.
— Відрубайте цьому чорноротому голову! — махнув рукою бувший вчитель фізкультури.
— Мовчати! — гаркнув хан. — Поки що я тут хан, і я тут наказую! — І повернувшись до Леся, наказав: — Далі!
Лесь скромно потупив очі:
— Гріх не скористатись з того, що вам іде прямо в руки.
— А що ж мені йде прямо у руки?
— Мої чисті руки.
— Поясни.
— Без допомоги інших кланів ви не переможете — це абсолютно ясно. Але як два клани зможуть домовитися між собою? Ніяк! От у цьому і полягає вся трагедія — всі відособлені одні від одного, і причина цього — у цих клятих позначках на руках. А тут з’являється людина, яка ні в чому не замішана, і доказ цього — її чисті руки. І закликає всіх об’єднатися на боротьбу проти ваших ворогів під вашою егідою. По-моєму, це повинно спрацювати, звичайно, якщо дати цій людині певні гарантії щодо її подальшого становища, зокрема, може, й пообіцяти їй в майбутньому президенство…
— Хане, я розрублю цього зухвальця надвоє! — несамовито закричав бувший учитель фізкультури, хапаючись за свою криву шаблю.
— …президент, що слухняно сплачує вашому клану гроші, що виконує всі забаганки вашої орди, в той час, коли ви в тіні, не під ударом — що може бути кращим, — рівним голосом провадив своє Лесь.
Хан мовчав, хан думав. Нарешті мовив:
— Підведіть їх з колін. Нам є про що поговорити. Але якщо ти мені хоч слово збрехав, я розірву тебе кіньми!
Наступного дня захисники Центру могли спостерігати незвичайний порух у ординському становищі; згорталися юрти, жінки пакували речі, чоловіки сідлали коней. Незабаром невелика група вершників вилетіла з стійбища і попрямувала у сторону Центру. По білому штандарту, який розвивався над ними, можна було зрозуміти, що ординці прагнуть переговорів. У чиновницькому таборі висувались різні припущення стосовно мети цих переговорів: одні говорили, що ординці, вимотані вчорашнім боєм, прагнуть заключити на декілька днів мир, інші — що ординці, навпаки, висувають новий ультиматум. Але звістка, отримана після години переговорів ординського посольства з чиновницьким керівництвом приголомшила всіх — орда відступала! Люди не могли повірити, багато хто говорив, що це просто якась хитрість, ординцям не можна вірити і т. д. Тому, коли ординське посольство відбувало до себе, зібрався великий натовп цікавих — всі хотіли побачити тих, хто приніс таку приголомшливу вістку. І побачили: з десяток звичайних кочівників і одного досить дивного вигляду чоловіка, який, судячи з одягу і того, як він погано тримався в сідлі, ніяк не міг бути номадом.
Звичайно ж, цим дивним чоловіком був Лесь. Це саме він вмовив хана заключити тимчасовий мир, аби мати змогу увійти в спілку з іншими кланами, і тоді вже об'єднаними силами вдарити на Центр. Саме тому він мусив відбути разом з посольством до чиновницького табору і взяти, незважаючи на відсутність досвіду, активну участь у переговорах. Проте все закінчилося добре, і зараз, незважаючи на те, що з кожним кроком коня він високо підстрибував у сідлі, Лесь міг розслабитися — поки все йшло майже так, як треба. Його справа зрушилася з мертвої точки, він знайшов спільну мову з ханом. Що ж стосується тих обіцянок, які він дав ханові щодо свого майбутнього президенства, то дай Боже йому стати президентом, а тоді… Тоді він подивиться, що й до чого. За весь час своєї одісеї він дав лише дві справжні обіцянки, які мав виконати будь-якою ціною. Одна з них була дана Мар’яні, друга — хлопцеві з ядушних боліт.
Раптом Лесів кінь шарпнувся вбік, і Лесь ледь не вилетів з сідла. Коня перестрашив солідного вигляду — в костюмі, в краватці — чоловік, що вискочив з натовпу і, широко усміхаючись, щось кричав Лесеві. За хвилю Лесь його пізнав — це був Анатолій Сигізмундович.
— Вітаю вас, юначе! — привітав той Леся. — Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.
Так, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.
Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не зовсім пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І, може, так воно і є, може, таки щось трапилось з світом, щось надламалося в ньому… Може, не витримав він смерті мільярдів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те, що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником — на диби і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися: так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.