Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустелі клани, збирав у поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: «Подумаємо». Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них жевріла надія…
Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…
Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і зникла десь у напрямку тепер вже знову угорських степів, де були вчинені останні вбивства. За три тижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.
З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів — вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і, скоріш за все, скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.
— А що поробиш, юначе, — мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович. — Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… — тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою — особисто мені це також дуже неприємно.
— І скільки буде цих жертв? — запитав Лесь.
— Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, — продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.
— Та й хто захоче це рахувати, — додав-відрубав хан.
— Хіба що вовки та грифи… — прошепотів Лесь і, не попрощавшись, вийшов з намету.
По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні — хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивитися — такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесеві стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва — це докір німий, а інше — коли вона жива, і в її живих, не засклілих очах ти читаєш все, на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши, аби їх всіх відпустили (ніхто, проте, не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесеві стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: «їдемо до Ярини!», чимдуж поскакав геть.