— Я-с-н-о, — протягнув президент.
Запала мовчанка. Кожний думав про своє. Потім президент сказав:
— А я вам вірю, юначе. Знаєте, чому? Тому, що я сам колись був таким. Думаєте, брешу? Мені і самому зараз здається, що цього не було. Але… Вам не розказували, як я став президентом?
— Та чув від різних людей різні історії…
— Так от послухайте тепер правдиву історію. За ці сорок років переважна більшість президентів була поставлена кланами, які вигравали у міжкланових війнах. Але я — виняток. Я став президентом на хвилі всенародного обурення. Тоді склалася приблизно така сама ситуація, як зараз — занадто багато знедолених людей. І хвиля вдарила — хлюпнула кров’ю, великою кров’ю.
— Ви сприйняли гасло «зменшити кількість знедолених» занадто буквально…
— Не іронізуйте. Я кажу, що дивився в ті роки на світ так само, як і ви. І ще я скажу — вашій совісті дуже повезло, юначе, що я вас спіймав зараз, на початку цього кривавого шляху, а не тоді, коли б ви йшли по ньому, що називається, під «повними парами». Тоді зупинитися було б набагато важче, а то і взагалі неможливо.
Лесь згадав хлопця з кривавою пов’язкою на очах і може тому нічого не відповів президенту. А той продовжував:
— Так, ви можете бути реалістом, але навколо вас будуть цілком прагматично налаштовані різні хани, політики, ще якась потолоч, і саме вони зроблять з вас президента, і зроблять такого президента, якого їм треба — без всяких там датчиків у мозку та об’єктивів в очах. І ви змінитесь дуже швидко — повірте мені, юначе. Тому що у вас просто не буде виходу.
— Тому що просто не буде виходу… — повторив майже пошепки Лесь.
Він відчував, що сказані зараз президентом слова були правдивими. Так, все йшло до того, про що сказав президент. Хан, Анатолій Сигізмундович, інші хани та сигізмундовичі — скільки їх ще копирсається у тілі його нещасного народу — зробили б з нього «рівноцінну» заміну існуючому президенту. Або просто знищили б його. Він ще раз пригадав хлопця з пов’язкою на очах.
Раптова думка осінила Леся, і він, чіпляючись за неї, як потопаючий хапається за соломинку, запитав президента:
— Вибачте, я хотів би вас запитати. А як вам вдалося так згуртувати навколо себе людей? Ви ж маєте на своїх руках емблему певного клану, і наскільки б люди з іншого клану не були знедолені та незадоволені існуючим становищем, вони б все одно з великою недовірою поставилися б до людини з іншого клану.
— Звичайно, ви праві, юначе. Але вся справа в тому, що на своїх руках я не мав жодної емблеми.
— Як?! Такого ж не може бути! Якщо… якщо ви тільки не звідти, звідки і я.
— Ні, отут ви не праві, юначе. Я не маю емблеми на руках не тому, що, як ви кажете, я з минулого, а тому, що я просто не маю рук.
Вражений Лесь перевів погляд з обличчя президента на його руки. І не побачив їх — замість них були чорні, з нерухомими пальцями протези. Президент був безрукий! Світ перед Лесевими очима почав крутитися — все швидше і швидше, як тоді, коли вони йшли з кубанцем крізь час, і ось вже не було ні президента з руками-протезами, ні цієї сірої кімнати з масивними меблями, ні її, здавалось, вічного півмороку — він стояв на своїй землі, яскраво світило сонце, навкруг були безмежні жовті лани, в яких то тут, то там розкидані яблуневі сади, а до нього йшла Мар’яна. І йому додумалось: Боже, як все близько — лише руку простягнути, і не треба ні президентства, ні крові. Лише простягнути руку…
— Ну як, вам вже легше? — спитав його президент, поки конвоїр відливав його водою. І додав співчутливо. — Звичайно, довга дорога, тряска, вам, мабуть, не давали ні їсти, ні пити, та й при затриманні очевидно чинили опір. От воно все й наклалося — ви знепритомніли…
— Що зі мною тепер буде? — хрипким голосом перебив його Лесь.
— Чесно?
— Якщо можна.
— Я й сам не знаю. Ситуація досить складна — з одного боку, мені треба було б вас негайно знищити, з своїми чистими руками ви досить таки небезпечні, з іншого — вас можна використати як прекрасний козир у подальшій грі. Як ви і самі розумієте, ви були не єдиним претендентом на моє місце. Бачу, що скоріш за все відповіді на це питання, як і на багато інших, які набралися за час мого правління, мені доведеться шукати в колінному місці.
— В колінному місці?
— Якось ви дізнаєтесь. А поки… — він звернувся до конвоїрів. — Покладіть його, звичайно під суворим наглядом, до шпиталю. Хай за ним добре доглянуть — він дійсно виглядає виснаженим.
І з напівусміхом він кинув Лесеві:
— До побачення.