— Куди ти? Скажи хоч, що задумав! — зашепотів невдоволений Єрофеєв, але Чет не відповів. — Оце ще чортяка! — Єрофеєв поліз за товаришем.
Потроху вже сутеніло. Чет підкрався впритул до кулемета, який був установлений на вишці, звідки зручно було обстрілювати околиці. Біля кулемета стояв черговий. Чет вийняв ніж і почав крякати, наче качка. Німець виглянув з вишки, бо не чекав качки під собою. Чет кинув ножа, який встромився у горло вартового. Німець захрипів, перевалився через поручні й оклунком упав униз. Чет підхопив його і тихенько поклав на землю. Показав Єрофеєву, щоб той ліз до кулемета. Сам крадькома побіг до великої селянської хати, в яку зайшов полковник. На вході там чергували два солдати. Чет кинув шматок землі, який підібрав. Шматок гепнувся позаду, вартові озирнулися, а Чет вже був біля одного. Скрутив йому шию, наче курчаті, а другому приставив палець до спини. Німець підняв руки. Чет зняв з нього металеву каску і вдарив нею ж по потилиці. Німець впав. Чет обережно затягнув обох непритомних солдат у сіни. Полковник, мабуть, почув шум, щось спитав німецькою. Чет не відповів. Почув музику. Прислухався, закивав головою, мабуть, музика йому сподобалася.
Увірвався до кімнати. А там полковник сидів в одних кальсонах на ліжку, тримав у руках гітару і з романтичним виразом обличчя щось співав, мабуть, про кохання. Зараз ошелешено вирячився на Чета. Той показав, щоб полковник мовчав. Повалив офіцера, зв’язав, засунув кляп до рота. Потім забрав два парабелуми, німця прив’язав зі спини до себе. Вже йшов, коли побачив гітару. Повернувся, узяв її, покрутив у руках, бренькнув по струнах. Гітара йому сподобалася. Прихопив із собою, вийшов з хати і зіштовхнувся з двома солдатами, які прийшли змінювати караул і не розуміли, куди поділися їх товариші. Солдати дивилися на Чета, у якого за спиною був полковник, а в руках гітара. Руки їхні потягнулися до гвинтівок. Чет підкинув гітару вгору, вихопив парабелуми з-за поясу. Два постріли. Солдати впали, встигнувши лише схопитися за гвинтівки, а Чет же повернув пістолети за пояс і підхопив гітару, поки вона не впала. Побіг з трофеями до лісу. У німців почалася тривога. Солдати вибігали з хат, а Єрофеєв поливав їх з кулемета, прикриваючи Чета, поки той не забіг за дерева. Потім Андрій відступив сам.
— Кидай гітару! Кидай гітару! — кричав Єрофеєв, коли бігли лісом. Але Чет його не слухав, міцно тримав музичний інструмент, хоча з ним і важко було бігти лісом, а гілки били по струнах, видаючи чудернацькі звуки. Позаду чутно було постріли і крики німців. — Нам ще фронт переходити! Кидай!
Уже вночі плазували полем, на одному краю якого стояли німці, а на другому — російська армія. Єрофеєв тягнув на собі полковника, а Чет — гітару. Іноді полем починав бігати промінь прожектора. Тоді зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, і повзли далі.
— Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! — доповіли вже в штабі полковника Шемаханського.
— Ну орли! Змогли! Полковника! — Шемаханський аж підстрибував на місці, коли загледів Четів трофей. — А це що у тебе?
— Гітара.
— Де взяв?
— У німців. Сподобалася. Так грає красиво!
— От, Загорулько! За це я тебе і люблю! Що розумієш ти красу! Молодець! — Полковник підбіг до Чета і міцно його обійняв. — Георгія тобі не поверну, але від покарання звільняю.
— Радий старатися! — тупнув Чет. — Георгія я ще зароблю!
— Ось у цьому я не сумніваюся, — кивнув Шемаханський.
— І заробив же! — це Єрофеєв уже в хаті розповідав про подвиги товариша комісару. Налив собі та Ліберману спирту з фляги. — Аж два Георгія заробив! Один за те, що ми великий наступ німців зупинили. Не просто наступ, а наступ трупів!
— Це як? — здивувався комісар.
— А так. Німці якось навчилися мертвих із землі піднімати і спрямовувати в останній бій. Там треба було спеціальним газом тіла обробляти, вони піднімалися та ішли в атаку.
— Андрію, більше не пий, досить! — строго сказав Ліберман.
— Борю, та я тобі правду кажу! На власні ж очі це бачив! І з нами ж тоді був Іван Карпович Підіпригора.
— Це той сищик?
— Так, найкращий сищик імперії! — закивав радісно Єрофеєв. — Хороший мужик!
— Імперіалістичний поплічник! Він же в охранці київській служив!
— Ну, я теж в імператорській армії служив і царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…
— Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? — перепитав комісар, і очі в нього загорілися.
— Так. Десятки тисяч звезли в одне місце з усього фронту, обробили газом і вони посунули вперед. Насправді ці мертві, їх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собі солдати. Ходять неквапливо, стріляти прицільно не можуть, наказів не розуміють. Ідуть собі прямо, і все. Але коли їх багато, то не зупинити, бо ж кулі їх не беруть.