Розділ 3
Зустріч із вовчою дивізією
Чет та Міра переночували у копиці соломи, а ледь почало світати, сіли на коней і рушили. Зараз їхали верхи лісовою, дорогою. Прислухалися. Навколо все було тихо. Дивилися і на сліди, добре помітні на піску.
— Хтось їхав перед нами. Вчора, мабуть, — сказала Міра.
Чет кивнув, потім подивився на неї. Відвернувся, кусав губи. Гостро схотів почути її голос.
— То кажеш, золото?
— І золото і діаманти. Багато, — кивнула Міра. Вона обірвала поділ сукні, щоб зручно було сидіти верхи. Хоч і без сідла, а трималася на коні так, наче все життя верхи їздила.
— Де багато золота, там багато і бажаючих.
— Ну, кількість бажаючих завжди можна зменшити. — Міра засміялася і поплескала долонею по гвинтівці вістового, яка була в неї за плечима.
Їхали далі. Тиша, тіні від дерев. Коні вгрузали копитами у торішнє листя, яке вкривало лісну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали постріли. Чет гепнувся на землю, Міра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертві. Хвилина тиші, потім з кущів вибігли якісь озброєні дядьки у строкатому одязі, але всі у шапках з вовчими хвостами; Поспішали до тіл, перегукувалися між собою, що, нарешті, узяли хоч якусь здобич. Два коні, зброя, а ще, може, і по кишенях щось є.
— Чорт! Старці! Навіть сідел немає! — забідкався один з нападників.
— Та хоч щось! — примирливо сказав інший.
Вони вже звикли, що в цих багато разів обідраних краях годі й сподіватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Міри, зброю опустили. Коли постріли. Чет стріляв одразу з двох рук, Міра з одної, але лупила гвинтівкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострілу.
Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немає когось у кущах, потім підхопився і побіг, пригинаючись до землі, готовий стріляти при першій нагоді. Ось він вже був біля нападників. Всі мертві. Підійшла тихо, наче кішка, і Міра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапці одного з загиблих.
— Вовча дивізія.
— Ти їх знаєш? — спитав Чет.
— Було діло, — вона посміхнулася.
Кілька місяців тому Міра їхала у потязі, повному біженців з півночі, що тікали від кривавого бунту на начебто спокійний південь. Міра сиділа біля вікна і відверто нудилася у компанії корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнім. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидів павичем, час від часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненості. Навпроти сидів худий і голомозий чоловік у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мірі було нудно, то вона роздивлялася пейзажі за вікном. То ліси були, тепер ось поля.
— Голодранці не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римі, хоч у нас при Пугачові! — майже кричав Соловейчик і гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтіння свого голосу.
— Але ж от у Франції голодранці у свій час перемогли! — єхидно зауважив дядько в пенсне.
Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», — і подивився зневажливо, хоча і сам не багато пороху понюхав.
— Так то ж Франція! Господи, та вони жаб їдять! У них що завгодно може трапитися! А ми — руські люди! — Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув і ледь не засичав, бо забився.
— Корнете, ви на дві чверті поляк, а ще на чверть німець, якщо я не помиляюся! — в’їдливо нагадав співрозмовник, який добре знав батьків Соловейчика, дрібних поміщиків з-під Ревеля.
— Кров не важлива! Важливий дух! — закричав Соловейчик, якому за ту німецьку чверть крові довелося багато вислухати ще у кадетському училищі, під час Першої світової війни, коли німці стали головними ворогами. Далі довелося слухати від бойових товаришів на фронті, де він пробув усього місяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворів на грип і був відправлений у тил. Сподівався, що тепер надолужить своє у священній війні з червоними бунтівниками. — По духу я — руська людина! На відміну від деяких, які мовби й руські, а поводяться гірше за жидів!
Соловейчик натякав, що його співрозмовник їхав не до армії вступати добровольцем, щоб боротися з комуністичною заразою, захищати Русь від жидо-комуняцької сволоти, а тікав до Константинополя. Не хотів проливати кров за царя і Вітчизну, точніше, тільки за Вітчизну, бо цар сам відмовився від трону, завдавши болючого удару всім монархістам. Хоча деякі вважали, що государя-імператора під загрозою смерті примусили зректися престолу.
— Я… — почав було з образливою посмішкою чоловік, але продовжити не зміг, бо в голову йому потрапила куля. Кров і шматочки черепа розлетілися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще постріли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це і затремтів. Вбитий завалився на стіл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Міра скривилася.