Вистава пройшла чудово, і дядько Анатоль, і тітка Ельшбета, і кузен Мікі, який вже вважався дорослим і участі у виставі не брав, щиро аплодували. Раптом на вулиці загавкали собаки. І пролунали постріли. Дядько Анатоль побілів, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вів до двору, вломилися люди. П’яні, брудні та озброєні. Заволали: «Горілки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав їм іти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навіть не говорили нічого. Дядько, такий рославий і сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потім ноги підігнулися і дядько впав. Заплакали сестри, закричала тітка Ельшбета. Тільки Міра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а їх зігнали в одну з кімнат, де зачинили. Це була кімната кузена Мікі. Він дістав зі свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичів на повноліття. Тітка Ельшбета намагалася зупинити сина, але він був невмолимий, обличчя побіліло. Навіть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер відчував себе єдиним чоловіком у родині і мусив захистити їх усіх. То постукав у двері і вбив нападника, який відчинив. Потім ще двох поранив, доки не закінчилися набої. Мікі застрелили. Бо хоч і дезертири, а понюхали пороху на фронті, стріляти вміли і здолали переляканого підлітка, досвідченого хіба що у полюванні на качок.
Тітка Ельшбета страшно закричала. Її витягли і почали ґвалтувати. Мало не на очах дітей. Потім усіх дівчат відвели до сараю, де зачинили у темряві. Згодом принесли туди і ледь живу тітку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, відкорковували шампанське, брудно лаялися, співали якихось сороміцьких пісень. Було дуже страшно, дівчатка сиділи і плакали над ледь живою матір’ю, яка стогнала на підлозі. Міра ж лазила стінами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, відчувала, що не можна залишатися. Але каміння було викладено щільно, дядько Анатоль любив у всьому порядок і якість.
Міра видерлася аж до даху, мацала дошки і черепицю. Знайшла одне слабке місце, хитала і розхитала, зідравши ніготь. Таки вибралася на дах. Хотіла далі сплигнути, відчинити двері до сараю і разом з усіма втекти, але почула п’яні голоси, що наближалися. Міра завмерла на даху. Вже почало світати, і якби дезертири були уважні, вони б помітили її. Але вони були п’яні і розпалені кров’ю. Говорили між собою, що свідків залишати не можна. Бо всяке може бути.
Відчинили двері до сараю, почали витягати дітей і тітку Ельшбету. Вони хотіли заколоти їх багнетами, але не змогли. Чомусь їм стало лячно штрикати дітей багнетами. Навіть п’яним лячно. То поставили їх біля стіни колишньої каретної, де раніше стояв автомобіль дядька Анатоля, який він добровільно віддав на потреби фронту. Тітка Ельшбета, яка ледь трималася на ногах, кинулася до солдат, цілувала їм ноги, благаючи, щоб дітей не чіпали.
— Вони ж малі! Вони ж діти!
Її відштовхнули до стінки і почали стріляти. Тут Міра закричала. Вона бачила все, і вона не могла втриматися. Її крик почули.
— Он де курва! Нумо злазь! — закричали дезертири. Один вистрелив. Якби вони не були такі п’яні, то Міру б убили на даху. Але куля розбила черепицю поруч з Мірою. Дівчина наче прокинулася і почала дертися дахом, перелізла через гребінь, потім протилежним схилом і стрибнула в кущі за сараєм.
— Нумо стій, зараза! — Дезертири побігли за нею. Не те щоб вона була їм дуже потрібна, однак інстинкт мисливця розбурхав їх. Хотілося ще крові, і вони бігли за Мірою, яка намагалася сховатися серед алей парку. Того самого парку, який дядько Анатоль так любив. У парку, вичищеному і доглянутому, було важко сховатися. Міра побігла до бесідки Кохання — так цю дерев’яну споруду називав дядько. Тут Міра якось цілувалися з кузеном Мікі і їй було страшно і дуже хвилююче, аж до тремтіння у ногах. Вона ще ніколи ні з ким не цілувалася. Хоч їй було вже сімнадцять, і подруги розповідали і не про таке!
Міра стрибнула під сходи альтанки у добре їй відому ще з дитинства схованку. Заповзла у куток і там тихенько тремтіла, намагаючись не вити від жаху та відчаю. Чула, як бігали п’яні дезертири, шукали її, голосно лаялися. Потім плюнули і стали повертатися до будинку, де чекала ще випивка. Усі повернулися, окрім одного, молодого хлопця з підбитим оком. Того самого, який наштрикнув на багнет дядька Анатоля. Цей хлопець хапав Міру за сідниці і груди, коли вів до сараю. Реготав і казав, що це не цицьки, а наче комарі покусали.
— Чого ти їх не виростила на панських харчах?