Потім він підходив до сараю і шепотів, щоб Міра вийшла до нього. Обіцяв за те відпустити когось із сестер. Міра б пішла, вона дуже любила сестричок. Але тітка Ельшбета, яка прийшла до тями, заборонила. Тітка сподівалася, що постріли чули у сусідньому селі, сповістять до повіту, і звідти ось-ось прибудуть поліція чи козаки. Але ніхто так і не прибув.
— Ну, де ти? Виходь! — закричав солдат. Він забіг у бесідку й оглядав парк. Вже світало. — Де ти?
Солдат ще раз огледів парк, а потім подивився на підлогу альтанки, прикинув висоту підвалу і зареготав.
— Сучко, ти ж тут, ти ж десь тут! Я ж тебе чую! Ти тут! Ти під підлогою! — солдат зареготав і почав стрибати на місці, з усієї сили гупаючи по підлозі новими чоботами, який узяв у пограбованому будинку. — Нумо вилазь, коза! Вилазь, кому я сказав! Я тобі зроблю, я тобі влаштую!
Він відчував страшне збудження і хрипко реготав, гупав чоботами все сильніше. Ох і правильно вони звернули з дороги, ох і правильно! Мало того, що будинок — повна чаша, так ще і бабів повно! Спочатку та панна. Хоч скількох народила, хоч і не молода уже, але тіло ще красиве. Селянські баби у такому віці, як загнані конячки, все на них висить. А ця була наче молодуха, лите тіло! Добре паннам живеться. Але зараз буде йому справжня молодуха! Може, навіть незаймана ще! Дезертир аж завив. У нього ще жодного разу не було незайманої. Багато чув про це, але жодної. Ось тепер все зміниться! А ще цнотливі дівчата хороші тим, що від них нічого не підчепиш. У нього і так з прутня капало, не хотів ще ризикувати.
— Моя ти будеш! Виходь, сучко, виходь! — вже не кричав, а хрипів солдат. Боявся, що товариші прибіжать і доведеться ділитися з ними дівкою. А він же хотів бути з нею сам, щоб тільки йому вона належала! То хрипів і з усієї сили бив ногами по дошках, щоб налякати дівку, примусити вилізти її з-під альтанки. Не знав дезертир, що в одному місці дошки підлоги підгнили. Дядько Анатоль все збирався сказати прикажчику їх лагодити, та не встиг. Солдат укотре стрибнув, вдарив чоботами об підлогу, одна з дощок зламалася і він провалився ногою. Заверещав, бо злякався та й забився боляче.
— Ну ти, сучко, доплигалася! Ну я тобі зроблю! Суко! — він лаявся, кричав і намагався звільнити ногу. Міра, що лежала на землі, прикривши голову руками, і тремтіла, тепер крізь щілину в підлозі побачила, що гвинтівка солдата впала і лежить осторонь. — Я тобі зроблю! Курво! Сучко! Я тобі влаштую!
Міра швидко поплазувала до виходу. Ось вона вже висунулася з підвалу, побачила, як солдат копирсається і не може витягнути ногу, бо чобіт зачепився за цвях у балці. Міра вилізла з-під підлоги і кинулася у бесідку. До гвинтівки. Солдат побачив її. І який п’яний не був, але злякався.
— Нумо віддай гвинтівку! Віддай! Віддай, я сказав! Та ти ж стріляти не вмієш! — кричав він і простягав до Міри руки і смикав ногою, яка провалилася по коліно і міцно зачепилася. Міра подивилася на дезертира. Кивнула. Стріляти вона дійсно не вміла. Ніхто не вчив її стріляти, вона ж дівчинка. Але не обов’язково стріляти. Вона бачила, що зробили з дядьком. Ось цей миршавий солдатик і зробив! Вона бачила і запам’ятала! Різкий рух, і Міра встромила багнет у живіт дезертиру. Так само, як він дяді Анатолю. Дезертир зойкнув і перелякано подивився на метал, що входив у його тіло. Схопив гвинтівку руками, хотів вирвати, але Міра міцно тримала і тільки натискувала. Тільки здавалося, що вона тендітна та слабка. Ні, вона була сильна, зараз вона була дуже сильна. Дезертир обхопив дуло руками, намагався зупинити багнет та Міра зі всієї сили тисла. Солдат поступово завалювався назад, хрипів, почав плюватися кров’ю. Міра притиснула його до підлоги і відчула, як багнет уперся в дерево. Солдат захрипів, кров зацебеніла з губ, він кілька разів смикнувся і завмер. А Міра далі тиснула на гвинтівку. Вся тремтіла, важко дихала і тиснула, тиснула, тиснула. Потім подивилася на дезертира. Він був мертвий. Залишила гвинтівку і сіла прямо на підлогу. Потім почула крики дезертирів, які пиячили в будинку. Скривилася. Підвелася і спробувала витягти багнет. Спочатку не вдалося. Тоді стала на труп і з усієї сили потягла гвинтівку. Таки висмикнула. Витерла піт із лоба. Узяла гвинтівку обома руками і пішла до будинку. Постріли, крики. Чоловічі.
Лише увечері Міра дійшла до повіту, шукала поліцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.
— Нікуди я не поїду! Немає тепер поліції, немає! — бурмотів він п’яний та переляканий. — Смута почалася, нова смута! В мене двох городничих вбили лише за те, що вони у формі на вулицю вийшли! Не піду я нікуди звідси, не піду!