— Напевно того безкоштовного шампанського було кілька відер, якщо Сара в такому стані, — кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.
— Я не дуже все це люблю, то вона й моє випила, — відповідає він. — А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було відмовлятися.
Я сміюся:
— О, ця дівчина. Одне велике серце.
— Голова в неї завтра болітиме.
Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадує він ту зустріч на автобусній зупинці. Дуже, дуже сподіваюся, що я колись припиню постійно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.
— Ти їй дуже подобаєшся.
Оце-то бовкнула.
Він довго, повільно тягне пиво.
— Мені теж вона дуже подобається, — він повертається до мене. — Це ти про те, що якщо я раптом зроблю їй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очі?
— Не думай, що я не зможу, — демонструю смішний удар карате, бо це все суцільна бравада, усе непереконливо, і єдина моя думка зараз: я люблю їх обох, у цьому корінь усіх проблем.
Звісно, моя вірність належить Сарі. Я знаю, де пролягає межа, яку ніколи не перетну, але іноді ця межа видається проведеною крейдою на траві, як на шкільному стадіоні, ніби її легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такі вечори, як сьогодні, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу її на своє місце.
— Врахуємо належним чином твої таємні здібності ніндзя.
Я киваю.
— Навряд чи ти застосовувала б їх до мене, — провадить він. — Сара настільки мені подобається, що я не хочу завдавати їй ані найменшого болю.
Я знову киваю, і радіючи за Сару, і через те, що він добрий, і сумуючи, що він належить подрузі, і скаженіючи від того, що світ зіграв зі мною таку срану гру.
— Добре, то ми одне одного зрозуміли.
— Сказано в стилі справжнього мафіозі, — він нахиляється поставити порожній келих з-під пива на столик. — Ніндзя-мафіозі. Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.
«Особливо, коли видудлила цілу пляшку вина й при цьому напівкохаю тебе», — думаю я. Мені таки треба йти спати, просто зараз, поки я не стерла цю кляту крейдяну лінію та не пересунула її знову вперед.
Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.
Якого біса ці слова вирвалися з мого рота? Фраза звучить, як заяложене залицяння в дешевому телефільмі, а я ж лише намагався сказати, що ми друзі. Олень ти, Джеку, ось ти хто. Джек-олень. У школі я колись пишався цим прізвиськом, а зараз воно мені — як лайка. І по заслузі. Недарма вчителі постійно писали мамі в різній формі приблизно одне й те саме. Ось найбільш увічливий приклад: «Якщо Джек докладе стільки ж зусиль до свого навчання, як до своїх дурних вибриків, він далеко піде».
Мені приємно думати, що я довів помилковість їхніх прогнозів. Коли дійшло до випуску, оцінки в мене виявилися достатньо високими для того, щоб я зміг вступити до того універу, куди хотів. Щоправда, мені поталанило. Пам’ять у мене майже фотографічна, тож усі ці підручники й теорії тільки раз траплялися мені на очі — й одразу в ній застрягали. Це разом зі здібністю молоти язиком добре мені допомагало. А от чогось на здатність говорити з Лорі воно не розповсюджується.
— Отже, Лорі, що ще мені потрібно знати про тебе, окрім того, що ти мене приб’єш, якщо я ображу твою найкращу подругу?
Здається, вона нажахана моїм питанням. Я її не звинувачую. Останнього разу, коли я ставив таке ідіотське запитання комусь іще, це було моєю спробою швидкого побачення. Що я, в біса, роблю? Інтерв’ю в неї беру?
— М-м-м-м, — вона сміється легко й мелодійно, як музична скринька. — Не так уже й багато можна розповісти.
Я намагаюся вкласти у свій погляд думку: «А ти спробуй».
— Агов, підкинь мені чогось такого. Сара хоче, щоб ми потоваришували. Розкажи три факти про себе, які тебе найбільше бентежать. А тоді я розповім тобі свої.
Вона звужує очі, підборіддя трохи підняте.
— А давай по черзі?
— А давай. Тільки ти перша.
Кажу собі, що я це запропонував, бо Сара так прагне передружити нас із Лорі, і, щиро кажучи, частково це справжня причина. Частково. Але іншій частині просто хочеться більше дізнатися про неї, бо вона мене спантеличує, а ще тому, що мені тут затишно й зручно — на другому кінці канапи, я відпочиваю в її товаристві. Може, це через вино, яке вона випила, або через пиво, якого я надудлився, але мені здається, що ми з цією дівчиною можемо стати друзями. Це ж добре, правда? Я знаю, є люди, які не вірять у платонічну дружбу між чоловіками й жінками.
Ми обміняємося з Лорі правдивими історіями та станемо друзями. Ось, леді та джентльмени, мій великий план.
Вона барабанить нігтями по краю келиха, роздумуючи, а я, виявляється, з великою цікавістю чекаю, про що ж вона розповість. Вона опускає очі долі, на залишки свого вина, та, коли підіймає погляд, сміється.
— Гаразд. Мені було чотирнадцять, може, п’ятнадцять, — вона зашарілася та притисла руку до щоки, хитає головою. — Не можу повірити, що збираюся тобі це розповісти.
Знову цей легкий сміх, вона опускає вії, мені доводиться нахилитися, щоб заглянути їй у вічі.