— Ти хто будеш?
— Хм-м-м, влипла. Гадаю, має бути якийсь кіч, щось із Америки п’ятдесятих, як, наприклад… Лула-Мей?
Вона задумливо дивиться.
— Мені подобається твоя ідея. Якщо ти Лула-Мей, я мушу бути Сара-Белль.
— Дуже приємно з вами познайомитися
— Приємно познайомитися з тобою, Луло-Мей.
Ми граційно нахиляємо голови, цокаємося фляжками та робимо по ковтку джину, щоб закріпити нову дружбу.
— Може, ти мені таки скажеш, куди ми їдемо?
— Просто довіряй мені, маленька леді. Тобі сподобається.
Вона намагається розтягувати слова зі справжнім південним акцентом.
— Ти вже говориш більше як Джон Вейн, ніж як Сара-Белль, — сміюсь я. — Гадаю, я могла б у тебе закохатися.
Сара засуває порожні бляшанки в кишеньки на сидіннях перед нами.
— Це моя сексуальна енергія. Не можу її приховати.
Вона здіймає погляд, коли електронний голос повідомляє, що ми наближаємося до Барнса.
— Ходімо. Наша зупинка.
Щойно виходимо зі станції, я помічаю, що ми не єдині, хто тут бере участь у рімейку «Бріоліна». Пишні сукенки та піжонські костюми змішані зі звичайним убранням місцевих мешканців, що вештаються магазинами гарного суботнього дня, а спалахи рожевого атласу то тут то там підказують мені, що леді в рожевому тут буде ціла банда.
— Саро!
Голос Джека. Серце моє підстрибує. Останнім часом я намагалася, як могла, уникати дозвілля в компанії з ним та Сарою, на щастя, вони обоє були такі зайняті роботою, що, напевно, лише раділи можливості проводити вечори удвох, без третього зайвого. А я, здається, справді починаю менше згадувати про нього. Напевно, даються взнаки мої зусилля контролювати думки.
Потім я помічаю, з ким прийшов Джек. Біллі, один із наших друзів, ми з ним зустрічалися кілька разів на різних вечірках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде підстановочним побаченням. Хлопці підходять до нас, усмішки дещо занепокоєні, а ми захоплено ахаємо від їхніх чорних штанів-дудочок і чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати біцепси, і, дивлячись на їхні чуби, я собі думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.
Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсім не проти, просто цього не чекала, а із Сарою в мене сьогодні був найкращий ранок за всі часи.
— Ну, просто як на випускний бал зібралися, — сміється Сара та цілує Джека в губи, залишаючи сліди червоної помади. На ньому чорні авіаторські окуляри, які затіняють очі. Схожий більше на Джеймса Діна, ніж на Джона Траволту.
— Біллі, вигляд у тебе… крутий, — кажу я, а він люб’язно грає м’язами.
Його тіло таке, що, здається, він ретельно тренується в спортзалі по дві години щодня. Таким можна лише захоплюватися, одночасно з відчуттям повної зневаги.
— У Попая на мене нічого нема, — він виймає з рота чупа-чупс, який жував для більшого ефекту, і нахиляється, щоб швиденько цмокнути мене в щічку. — З днем народження.
Помічаю, що Сара на нас дивиться, зітхаю. Будьте певні: вона завжди знайде мені хлопця, який точно не мого типу. Він, напевно, любить слухняних струнких блондинок. Цікаво, що наобіцяв йому Джек, коли кликав сюди.
— Прошу, леді, — Джек згинає ліктя, пропонуючи його Сарі, і за кілька секунд незграбної непевності Біллі робить те саме для мене.
— Звісно, — сміється Сара, беручи Джека попід руку. — Лорі досі не знає, куди ми йдемо, то не кажіть їй нічого.
Я самовпевнено сміюся та беру запропоновану Біллі руку.
— Гадаю, я починаю здогадуватися, що відбувається.
— О, повір, зовсім ні, — вона сяє очима, дивлячись на мене через плече, поки ми йдемо крізь натовп. — Але все попереду.
Не можу повірити своїм очам.
— Що це за місце?
Я в захваті. Ми стоїмо у величезній закрученій черзі, усі тут у костюмах з «Бріоліну», усе гуде й метушиться. З колонок лунає офіційний голос, типовий для американського шкільного радіо. Диктор повідомляє, що не треба бігти в зали і що, стоячи в черзі, не можна пестити одне одного, і що порушників чекає покарання. Ми дістаємося входу, проходимо під величезною аркою з вивіскою, червоною як мак, освітленою старомодними лампочками. Вона запрошує нас до школи Райделл Хай.
— Подобається?
Сара зараз більше тримається за мою руку, ніж за Джекову, вона то всміхається, то кривиться, затамовує подих, бо чекає, як я відреагую на її великий сюрприз на честь дня мого народження.
— Подобається! — я всміхаюся, а голова йде обертом від масштабу події, яка розгортається навколо мене. — Гадки не маю, що відбувається, але, чорт забирай, я це обожнюю!
Барнз Коммон — звичайне місце вигулу собак та недільних крикетних матчів — зараз перетворився на чарівну Країну Чудес: тут, куди тільки сягає око, панує кіч Америки п’ятдесятих. Королеви диско на роликах розносять на столики під шатрами на галявині коктейлі з кока-колою й морозивом, блищить срібло фургончиків з їжею, які оточують поле. Повсюди люди розстеляють скатертини для пікніка, дівчата в барвистих сукнях з рюшами та в затемнених окулярах гріються на сонечку, розляглися на спині чи підперлися ліктями та надувають бульбашки із жуйки. По-всюди музика. Духовий джаз-бенд гримить рок-н-ролом п’ятдесятих, а на дерев’яному танцполі під шатром витанцьовують енергійні пари. По периметру з високих колонок лунають знайомі пісні з «Бріоліну». Я навіть помічаю школу краси в стилі поп-ап, де в дівчат, убраних у рожеві комбінезони та відповідні перуки, можна пофарбувати нігті та підвести очі. Народ кричить, штовхається вишнево-червоними машинками на автодромі, а величезне чортове колесо сяє й височіє над усім полем, його блискучі біло-рожеві, як морозиво, кабінки, злегка погойдуються на теплому вітерці.