Сара жартома зве нас «повія і принцеса». Направду, у ній ані грамульки від шльондри немає, а я й близько не вмію поводитися, як справжня леді, щоб мати право зватися принцесою. Я ж кажу: ми зустрілися десь посередині й нам весело разом. Вона для мене, як Тельма для Луїзи[3], саме тому я дещо спантеличена тим, що вона отак раптово потрапила на гачок хлопця, якого я навіть не бачила та не схвалила його кандидатури.
— Випивки в нас достатньо? — вона критично оглядає стрій пляшок, який розтягнувся вздовж кухонного столу. Вишуканою колекцією не назвеш: це те, що нам вдалося набрати на дешевих розпродажах вина й горілки в супермаркетах, але цього має вистачити, щоб зробити вечірку незабутньою. Чи то пак, до повного забуття.
— Аж надто. Народ ще із собою принесе, — заспокоюю я. — Усе буде класно.
Мій шлунок бурчить, нагадуючи, що ми з подругою зі самого сніданку нічого не їли.
— Чула? — питаю, потираючи черево. — Мої кишки просять тебе зготувати «ДС-делікатес».
Сарині сандвічі — частина міфів та легенд Делансі-стрит. Вона відкрила мені таємницю своєї святої сніданкової трійці — бекону, буряку та грибів, — і ми розробляли цю фірмову страву в найкращі часи, що видалися за ці два роки, назвавши її «ДС-делікатес» на честь нашої квартири.
Вона сміється, підводячи очі:
— Сама можеш зробити, ти ж умієш.
— Але не так, як ти.
Із задоволеним виглядом вона відчиняє холодильник.
— Таки так.
Я спостерігаю, як Сара викладає шар курятини та блакитного сиру з латуком, майонезом і журавлиною — точна наука, яку мені ніколи не опанувати. Знаю, звучить огидно, але повірте, це не так. Може, це не є середньостатистичною студентською їжею, але, відколи знайшли таке вигідне поєднання ще в універівські часи, ми завжди намагаємося тримати ці продукти у своєму холодильнику. Це, можна сказати, наша звична їжа. Ну, ще морозиво й дешеве вино.
— Уся суть саме в журавлині, — кажу після першого укусу.
— Тут справа в кількості, — відповідає вона. — Даси забагато журавлини — і ось тобі бутерброд з варенням. Забагато сиру — і ти облизуєш тінейджера в брудних шкарпетках.
Я збираюся вкусити сандвіч знову, але вона підстрибує та хапає мене за руку.
— Чекай. Треба випити, щоб набратися святкового настрою.
У мене виривається стогін, коли я здогадаюся, що вона зараз зробить.
А вона дістає два низьких келихи, нечутно сміється та заглядає вглиб шафки. Там, за пачкою пластівців, ховається вкрита пилом пляшка.
— Чернеча сеча, — каже вона, наливаючи нам по ритуальній порції. Насправді, це бенедиктин, старий трав’яний лікер, який дістався нам разом із квартирою. Етикетка на пляшці твердить, що трунок містить особливу суміш таємних трав і спецій, але на першій же дегустації, щойно після переїзду, ми дійшли згоди: одним із таємних інгредієнтів точно має бути сеча ченця бенедиктинця. З того часу й дотепер, зазвичай на Різдво, ми випиваємо по ковтку з цієї пляшки — ритуал, що приносить нам однаково насолоди й огиди.
— До дна! — шкіриться вона, пускаючи склянку через весь стіл до мене, та сідає на своє місце. — Веселого Різдва, Лу.
Ми цокаємося та перехиляємо наші склянки одним рухом, порожнє скло грюкає об стіл, ми кривимося.
— З плином часу воно не кращає, — бурчу я, відчуваючи, як рідина обдирає шкіру з піднебіння.
— Ракетне паливо, — рипить вона та сміється. — Їж свій сандвіч, ми його заробили.
Сандвічі мають поглинатися в тиші. Коли ми закінчуємо, вона постукує по краю порожньої тарілки.
— Гадаю, якщо зараз Різдво, ми можемо додати ковбаски.
Я хитаю головою.
— Не змішуй з «ДС-делікатесом».
— У житті мало такого, що не можна було б покращити сосискою, Лорі, — вона підняла брову. — Ніколи не знаєш, може, тобі сьогодні пощастить із побаченням з Девідом.
Враховуючи два побачення наосліп, які мені влаштувала Сара, я б не сказала, що ця перспектива мене дуже надихає.
— Давай уже, — я занурюю тарілки до мийки. — Нам краще приготуватися, скоро всі прийдуть.
Коли Сара знаходить мене й буквально витягає за руку з кухні, мені вже досить добре після трьох келихів білого.
— Він тут, — шепоче вона, ледь не розтрощуючи кісточки моїх пальців. — Іди привітайся. Ти маєш побачити його просто зараз.
Я, усміхаючись, прошу вибачення в Девіда, поки вона мене витягує з кухні. І вже починаю розуміти, що Сара мала на увазі, називаючи його бугаєм.
Кілька разів він мене розсмішив, увесь час пильнуючи, щоб мій келих не спорожнів. Я вже починала розмірковувати про невеличкий пробний цілунок. Він доволі приємний, у стилі Росса з «Друзів». Але мені набагато цікавіше побачити нову Сарину половинку, а це означає, що завтра від Росса з «Друзів» залишиться лише каяття. Кращого барометра не знайдеш.
Вона тягне мене крізь натовп наших приятелів, які п’ють і сміються, через усю цю купу людей, яких я навіть не впевнена, що знаю, поки ми нарешті не дістаємося до її хлопця, який невпевнено завмер біля вхідних дверей.